Коли тебе не стане, за тобою поголосять… а потім сядуть за поминальний обід. Звучить жорстоко, але така правда життя. Коли ти відійдеш, світ не зупиниться.
Родина зробить усе, як годиться, орієнтуючись на те, скільки вистачить заощаджень (чи тих самих «гробових»). Тебе обмиють, одягнуть у все нове, винесуть із хати ногами вперед і відвезуть туди, де священник і час вирішать, скільки триватиме твоє останнє прощання.
Хтось пустить щиру сльозу, хтось прийде «з поваги», бо так заведено. А хтось навіть не з’явиться, але обов’язково напише гарний пост у фейсбуці чи поставить свічечку у вайбері, щоб не здатися байдужим.
І поки ти лежатимеш там, нерухомий, ставши лише спогадом… життя вируватиме далі, ніби нічого й не сталося.
Земля не перестане крутитися через одного. Твоя робота не стане: керівництво швидко знайде заміну, твоє крісло займуть, а якщо новий працівник виявиться спритнішим — про тебе забудуть ще до сороковин.
Твої речі — ті самі, які ти боявся комусь позичити, за які сварився, які беріг як зіницю ока, — перейдуть до чужих рук. Твій одяг, взуття, інструменти, книжки, ліжко, стіл, улюблений диван — усе, над чим ти сьогодні так трусишся, завтра роздадуть, продадуть, а то й просто винесуть на смітник.
І так станеться навіть із тим, чим ти найбільше пишався: твоєю машиною, хатою чи квартирою, банківським рахунком, дипломами, грамотами й нагородами, твоїм прізвищем, посадою та статусом. Усе залишиться тут, а ти підеш.
Але найгірше навіть не це: з часом навіть ті, хто сьогодні клянеться тобі у вічному коханні, навчаться жити без тебе.
Твої фотографії перекочують зі стін у старі альбоми чи шухляди. На твоєму стільці сидітиме хтось інший, твоє ліжко відчує іншу вагу, а твоє місце за різдвяним чи великоднім столом спершу займе тиша, а потім — звичка.
Щирі друзі посумують кілька днів, фальшиві забудуть миттєво, а ті, хто шукав вигоду, розчиняться ще швидше.
Ті ж, хто мило усміхався тобі за життя, поза очі почнуть перемивати кісточки, згадуючи, що ти «мав тяжкий характер», «міг би й більше зробити», «багато помилявся» чи «на вигляд не був таким уже й щасливим». Навіть у домовині ти не сховаєшся від злих язиків.
І тут лускає, як мильна бульбашка, велика брехня, якою живуть мільйони: віра в те, що ми прийшли у цей світ, аби накопичувати добро, пускати пил в очі та гризтися за місце під сонцем, яке рано чи пізно втратимо.
Ти рвеш жили заради грошей, лізеш зі шкіри геть заради статусу, вигораєш, намагаючись здаватися кращим, ніж є. Ти отруюєшся гонором і сивієш від тривоги за майно, яке все одно з собою не забереш.
І що в кінці? Жодна з цих речей не перейде з тобою межу: ані посади, ані розкіш, ані слава, ані кредитки, гектари, підписники чи оплески.
Ти забереш із собою лише те, що встигла надбати твоя душа: спокій, який ти посіяв, любов, яку віддав, руку, яку простягнув у біді, зло, якого ти не вчинив, і правду, з якою ти жив.
Після твого останнього подиху статки більше нікого не вразять, а от твоє сумління — ще й як.
Тож перестань жити так, ніби ти маєш у запасі вічність. Перестань відкладати обійми на завтра, ховати любов за стіною гордині й жити заради показухи, яку смерть стирає в порох за одну секунду.
Коли на твою труну впаде перша грудка землі, з тобою не піде те, що ти мав. З тобою піде те, ким ти був.
І це найнезручніша правда з усіх: багато хто витратить ціле життя, аби напхати повні кишені, але постане перед вічністю з порожньою душею.
Звідси ти не забереш того, що наскладав у скрині. Ти забереш лише те, що роздав.
Олександр Ковальчук
Просмотрено (0) раз
