ЗМІСТ: 1. Бог карає тіло за гріхи душі. Велика частина хвороб походить від гріха. 2 и 3. Визнання розслабленого. Іісус Христос порівнює себе з Богом Отцем і оголошує Себе рівним Йому. 4. Досконала рівність і досконала єдність Отця і Сина. Проти честолюбства і пристрасті звеличуватися над іншими. Потрібно уникати марнославства і породжуваних ним зол і шукати слави, що виходить від Бога. 5. Різниця слави людської від слави Божої.
1.Найтяжче зло – гріх, зло і згуба для душі; а надто посилюючись, це зло часто стосується і тіла. Ми залишаємося байдужими, коли в нас сильно страждає душа, а коли тіло зазнає бодай малого ушкодження, то докладаємо всіх зусиль, щоб вилікувати його від недуги, бо відчуваємо біль. Тому-то Бог часто карає тіло за гріхи душі, щоб від покарання нижчої частини і вища отримала якесь зцілення.
Так у коринтян Павло виправив блудника, утримавши хворобу душі стратою тіла; він припинив зло, вразивши тіло, – подібно до того, як добрий лікар, коли водяна хвороба або біль у печінці не поступається внутрішнім лікам, робить припікання зовні. Так і Христос вчинив із розслабленим. Ось як Він сам висловлює це, коли каже: “ось, ти одужав; не гріши більше, щоб не сталося з тобою чогось гіршого”.
Чого ж ми звідси вчимося? По-перше, що хвороба сталася в нього від гріхів; по-друге, що вчення про геєну справедливе; і по-третє, що покарання в ній буде довготривалим, нескінченним. Де ж ті, які кажуть: я в одну годину скоїв убивство, я короткий час розбещувався, і невже буду каратися вічно? Ось і розслаблений не стільки років грішив, скільки терпів покарання, і майже ціле життя людське провів у безперервних муках.
Гріхи судяться не за часом, а за самою суттю злочинів. При цьому треба взяти до уваги і те, що, хоча б ми зазнавали тяжке покарання за колишні свої гріхи, але, якщо знову впадемо в ті самі вади, то піддамося знову і ще найтяжчому покаранню; і це абсолютно справедливо. Хто навіть від покарання не робиться кращим, той, як байдужий і зневажливий, піддається ще більшій карі. І одне покарання саме по собі має бути достатнім, щоб утримати й напоумити занепалого одного разу, але якщо він, не напоумившись від понесеного покарання, знову наважиться на те саме, то, справедливо кажучи, знову піддається покаранню, яке сам на себе накликає.
Якщо ж ми, і тут, після покарання за гріхи, впадаючи знову в ті самі гріхи, піддаємося вже найтяжчому покаранню, то чи не повинні ми тим більше боятися й тремтіти в очікуванні майбутніх нестерпних мук, коли, грішачи, ми тут не терпимо жодного покарання? Чому ж, ти скажеш, не всі таким чином караються? Адже ми бачимо багатьох порочних людей, які добре мають здоров’я і в міцності сил насолоджуються благоденством. Але ми не повинні покладатися на це, а тому-то більше й треба оплакувати таких людей. Що вони тут нічого не терплять, це і є запорука найтяжчого там покарання. Пояснюючи це, Павло каже: “А коли нас судять, то ми караємося від Господа, щоб не бути засудженими з миром” (1Кор. 11:32). Тут – тільки напоумлення, там – покарання.
Що ж, скажеш ти, невже всі хвороби від гріхів? Не всі, але більша частина. Деякі бувають і від безпечності. Обжерливість, пияцтво і бездіяльність також спричиняють хвороби. Одне тільки треба завжди дотримуватися, щоб усякий удар переносити з вдячністю. Бувають хвороби і за гріхи; так бачимо в книгах Царств, що хтось страждав на хворобу ніг саме з цієї причини.
Трапляються хвороби і для випробування нашого в добрі, як Бог каже Йову: “ти хочеш… звинуватити Мене, щоб виправдати себе” (Йов. 40:3)? Але чому цим розслабленим Христос виставляє на вид їхні гріхи? І тому, про якого згадує Матвій, Він каже: “дерзай, чадо, прощаються тобі гріхи твої” (Мф. 9:2), і цьому: “ось, ти одужав; не гріши більше”.
Знаю, що дехто каже на осуд цього розслабленого, ніби він був після цього серед обвинувачів Іісуса Христа, і тому почув від Нього такі слова, але що сказати про того, який, за свідченням Матвія, почув майже ті ж самі слова? І йому сказано: “прощаються тобі гріхи твої”; але почув він це не з тієї ж причини, як можна ясніше бачити з подальшого. Євангеліст каже, що після зцілення “Іісус зустрів його в храмі” (Ін. 5:14), – а це знак великого побожності: він не ходив на торговище і гульбища, не вдавався до бенкету й недбалості, а проводив час у храмі; хоча мусив терпіти там насильство та гоніння від усіх, але це анітрохи не спонукало його віддалитися від храму.
Отже, Христос, зустрівши його після розмови з юдеями, не зробив жодного натяку на будь-що таке; якби Він хотів викрити його, то сказав би йому: “Ти знову берешся до того, що було раніше, і після зцілення не став кращим?”. Але нічого такого Він не сказав, а тільки застерігає його на майбутній час.
2. Чому ж, зцілюючи кульгавих і калік, Він не нагадував їм про це? Мені здається, що хвороби у розслаблених походили від гріхів, а в інших – від природної немочі. Якщо ж це не так, то через них і те, що сказано їм, сказано було й іншим. Оскільки ця хвороба важча за всі інші, то через більшу лікуються і менші. Як, зціливши якогось іншого, Христос наказав йому воздати славу Богові, навіюючи це не йому одному, а через нього й усім іншим, так і тут через розслаблених переконує і всіх інших, і навіює те саме, що їм сказав. До цього треба й те сказати, що Він бачив у душі розслабленого велике терпіння, і тому дає йому повчання, як людині, яка може прийняти вмовляння, оберігаючи її здоров’я і благодіянням, і страхом майбутніх зол.
І подивися, як Христос був чужий марнославства. Він не сказав: ось, Я зробив тебе здоровим. А сказав: ось, ти тепер здоровий; надалі не гріши. Не каже також: не гріши, щоб Я не покарав тебе; а тільки: “щоб не сталося з тобою чогось гіршого”. Те й інше висловлює безособово; і до того ж показує, що здоров’я повернуто йому більше по благодаті, ніж за заслугами. Не подає вигляду, що він звільнений від покарання за гідністю, а висловлює, що він врятований за людинолюбством. В іншому разі сказав би: ось, ти поніс уже достатню кару за свої гріхи: будь же вперед обережний. Але Він не так сказав, а як? “Ось, ти одужав; не гріши більше”. Це повинні ми повторювати частіше і самим собі, і коли будемо покарані й звільнимося від покарання, то кожен нехай каже самому собі: “ось, ти одужав; не гріши більше”. А якщо, і продовжуючи грішити, ми не піддаємося покаранню, то станемо повторювати наступний апостольський вислів: “благодать Божа веде тебе до покаяння. Але, за наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів” (Рим. 2:4-5).
Але Христос не тільки зміцненням тіла, а ще й іншим способом явив розслабленому важливий доказ Свого божества. Словами: “не гріши більше” Він показав, що знає всі колишні гріхи, які були у нього раніше, а тому слід вірити Йому і щодо майбутнього. “Цей чоловік пішов і оголосив Юдеям, що Той, хто зцілив його, є Іісус” (Ін. 5:15).
Подивися, як він і в цьому випадку зберігає те саме почуття вдячності. Він не каже, що Іісус є той чоловік, який сказав йому: “Візьми постіль твою”, тому що юдеї постійно виставляли це на вид, як злочин, а він продовжує своє виправдання, оголошуючи свого Зцілителя, намагаючись і інших привернути і наблизити до Нього. Він не був такий нечутливий, щоб, після такого великого благодіяння й умовляння, зрадити свого Благодійника і говорити це зі злим наміром. Якби він був навіть диким звіром, якби був нелюдським і кам’яним, то це благодіяння і страх достатні були б утримати його. У вухах його ще звучала погроза, і тому він боявся, щоб не зазнати чогось гіршого, маючи настільки великі докази сили Лікаря.
Інакше, якби він захотів обмовляти, то, промовчавши про зцілення, сказав би тільки про злочин закону і став би звинувачувати. Але цього немає; навпаки, він з великою зухвалістю і вдячністю прославляє свого Благодійника анітрохи не менше, ніж сліпий. Що говорив сліпий? “Зробив бріння, і помазав очі мої”. І розслаблений також: “Той, хто зцілив мене, є Іісус. І стали юдеї гнати Іісуса, і шукали вбити Його за те, що Він робив такі справи в суботу” (Ін. 5:15-16). Що ж Христос? “Отець Мій, – каже Він, – донині робить, і Я роблю” (Ін. 5:17).
Коли Йому потрібно було захищати Своїх учнів, тоді Він вказував на Давида, як на такого ж, як вони, раба: “хіба ви не читали, що зробив Давид, коли зажадався сам, та ті, що були з ним” (Мф. 12:3)? А коли справа стосується Його самого, Він звертається до Отця, у двоякий спосіб показуючи Свою рівність із Ним, – і тим, що називає Його у власному розумінні Своїм “Отцем”, і тим, що представляє Себе таким, що робить заодно з Ним.
Чому ж Він не згадав про те, що трапилося в Єрихоні? Тому, що хотів піднести їх від землі, щоб вони слухали Його вже не як людину, а як Бога і Законодавця. Але якби Він не був істинним Сином і Єдиносущним, то виправдання було б ще гірше за звинувачення, схоже на те, як якби якийсь начальник, переступивши царський закон, а потім, коли його обвинувачували, почав на своє виправдання казати, що й сам цар порушує його; цим він не лише не уникнув би осуду, а ще й збільшив би свою провину.
Але тут гідність рівна, тому й виправдання представлено абсолютно тверде. Чого, каже Він, ви не ставите в провину Богові, в тому не можете звинувачувати і Мене. Тому-то, попереджаючи їх, Він і сказав: “Отець Мій”, щоб змусити їх, і проти їхньої волі, допустити для Нього те ж саме (що й для Бога-Отця), з поваги до Його досконалого єднання з Отцем. Якщо ж хто скаже: як робить Отець, коли Він у день сьомий спочив від усіх діл Своїх, – той нехай дізнається образ Його ділання. Яким же чином Він робить? Промислом, збереженням усього створеного. Коли ти бачиш сонце, що сходить, місяць, що біжить, озера, джерела, річки, дощі й рух природи – у насінні, у тілах наших і в безсловесних тваринах, і все інше, чим тримається всесвіт, то й пізнавай у цьому безперервне діло Отця; Він, каже Христос, “наказує сонцю Своєму сходити над злими й добрими, і посилає дощ на праведних і на неправедних” (Мф. 5:45); і ще: “якщо ж траву польову, яка сьогодні є, а завтра буде кинута в піч, Бог так одягає” (Мф. 6:30); також і про птахів, розмовляючи, каже: “Отець ваш Небесний годує їх” (Мф. 6:26).
3. Отже, в цьому випадку вся справа Його в суботу полягала тільки в одних словах, і Він нічого більше не додав, а тим самим, що відбувається в храмі, і що самі вони роблять, Він спростував звинувачення. А якщо Він наказав і діло зробити, саме взяти одр, що втім саме по собі не містить ніякої важливої справи, а здавалося тільки явним порушенням суботи, то Він при цьому звертає слово до вищого предмета, бажаючи сильніше вразити їх гідністю Отця Свого і піднести до вищих понять.
Тому-то, коли йшлося про суботу, Він захищав Себе, не як тільки як людину і не як тільки як Бога, але інколи як Бога, інколи як людину: хотів запевнити їх у тому і в тому, і в іншому, – і в приниженні Свого вочеловечення, і в гідності божественній. У теперішньому випадку Він захищає Себе, як Бог; якби Він став постійно говорити з ними тільки як людина, то вони й залишилися б назавжди з думкою про одне приниження Його. Але, щоб цього не було, Він вказує їм Свого Отця. Хоч і саме творіння діє в суботу, – так сонце робить свій біг, річки течуть, джерела виливаються, дружини народжують, – але, щоб ти знав, що Він не належить до тварі, Він не сказав: “Я роблю, як і створіння роблячи”; а як? “Я роблю”, тому що і “Отець Мій робить”. “І ще більше, – каже Євангеліст, – юдеї намагалися вбити Його за те, що Він не тільки порушував суботу, але й Отцем Своїм називав Бога, роблячи Себе рівним Богові” (Ін. 5:18).
Але ця рівність була не удавана тільки, – не словами одними Він доводить це, а переважно справами. Чому так? Тому, що слова одні могли спростовувати і звинувачувати Його в марнославстві, а бачачи істину, що відкривається в подіях, і силу Його, що виявляється справами, вони вже нічого не могли сказати всупереч Йому. Але ті, хто не хоче допустити цього через немилосердя, кажуть, що Христос не сам робив Себе рівним Богові, а тільки іудеї підозрювали Його в цьому. Але переглянемо все вищесказане. Скажи ж мені: гнали Його юдеї, чи не гнали? Кожному ясно, що гнали. А чи за це гнали, чи за щось інше? Усі також згодні, що за це. Чи порушував Він суботу, чи не порушував? І цього, звичайно, ніхто не стане відкидати. Називав Бога Отцем Своїм, чи не називав? І це вірно.
Подібним чином можна вивести висновок і про наступне. Як те, що Він називав Бога Своїм Отцем, порушував суботу і був гнаний юдеями за останнє, а переважно за перше, не є одна неправдива підозра, а дійсна істина, так і те, що Він робив Себе рівним Богові, у такому самому висловленому було сенсі. А ще ясніше це можна бачити зі сказаних перед цим слів. Слова: “Отець Мій чинить, і Я чиню” виражають саме рівність із Богом; Він при цьому не показує жодної відмінності, не каже: Отець чинить, а Я служу Йому в ділах; Він каже: як Отець чинить, так і Я, – і в такий спосіб виражає досконалу рівність. Якби Він не сам хотів висловити це, а тільки юдеї так марно думали, то Він не залишив би їх у такій помилковій думці, а виправив би її; та й Євангеліст не промовчав би, а сказав би ясно, що юдеї так думали, – сам же Христос не робив Себе рівним Богові, – як це знаходимо в інших місцях, коли Євангеліст бачив, що інакше було сказано, а інакше зрозуміло сказане; наприклад: “Зруйнуйте храм цей, і Я за три дні збудую його”, – говорив Христос, маючи на увазі власне тіло, а іудеї, не зрозумівши цього і думаючи, що Він говорить про іудейський храм, сказали: “Цей храм будувався сорок шість років, і Ти за три дні збудуєш його” (Ін. 2:19-20)?
Він говорив те, а вони припускали інше; Він говорив про тіло Своє, а вони думали, що це сказано про храм їхній. Євангеліст, помічаючи це, або краще, виправляючи думку їхню, додав: “А Він говорив про храм тіла Свого” (Ін. 2:21). Так і тут, якби Христос не робив Себе рівним Богові і не хотів доводити цього, а тільки юдеї так думали, то Євангеліст виправив би і тут їхню думку і сказав би: юдеї думали, що Він робить Себе рівним Богові, а Він говорив не про рівність. Та й не один тільки цей Євангеліст у цьому місці, а й інший, в іншому випадку, робить те ж саме.
Коли Іісус Христос заповідав учням: “дивіться, остерігайтеся закваски фарисейської та саддукейської. А вони ж думали в собі й говорили: це значить, що хлібів ми не взяли” (Мф. 16:6-7). Він говорив одне, називаючи закваскою вчення, а учні мали на увазі інше, думаючи, що Він говорить про хліби. І це виправляє вже не Євангеліст, а сам Христос, кажучи так: “як не розумієте, що не про хліб сказав Я вам” (Мф. 16:11)? Тут же немає нічого подібного. Але сам Христос, скажуть, спростовує це, коли додає: “Син нічого не може творити Сам від Себе” (Ін. 5:19). Ні, улюблений, Він робить зовсім протилежне; Він не спростовує, а підтверджує цими словами рівність.
Слухайте уважніше, – це предмет важливий. Вираз: “від Себе” часто трапляється в Писанні і про Сина, і про Святого Духа, і тому треба зрозуміти силу цього виразу, щоб не впасти в найбільші похибки. Якщо приймати його так, як воно є і як з першого разу видається, то дивись, яка вийде звідси безглуздість. Та Він і не сказав, що Син інше може робити сам по собі, а інше не може; але сказав взагалі: “Син нічого не може творити Сам від Себе”.
4. Запитаємо того, хто заперечує: отже, скажи мені, чи вже Син нічого не може робити сам по собі? Якщо скажеш, що “нічого”, тоді ми помітимо, що найбільше благе діло Він і здійснив сам по собі, як і Павло вигукує, кажучи: “Він, будучи образом Божим, не вважав за хитрість бути рівним Богові; але принизив Себе Самого, прийнявши образ раба” (Флп. 2:6-7). І знову сам Христос в іншому місці говорить: “маю владу віддати “життя Моє” і владу маю знову прийняти його. Ніхто не забирає його в Мене, але Я Сам віддаю його” (Ін. 10:18).
Чи бачиш, що Він має владу над смертю і життям, і сам здійснив таке велике домобудівництво? Та що я кажу про Христа? І ми, люди, яких нічого не може бути немічніше, робимо багато чого самі по собі, зло обираємо самі по собі, чесноти наслідуємо самі по собі. А якщо не самі по собі, і не маємо в тому влади, то, значить, ми і за гріхи вже не будемо кинуті в геєну, і за чесноти не успадкуємо царства.
Отже, слова: “нічого не може творити Сам від Себе” означають тільки те, що Він не робить нічого супротивного Отцеві, нічого чужого Йому, нічого незгідного, а це ще більше показує між Ними рівність і досконалу згоду. Чому ж Він не сказав, що нічого противного не робить, а сказав: “не може” робити? Щоб і цим знову показати незмінність і досконалість рівності. Цей вираз означає не безсилля Його, а навпаки, свідчить про велику Його силу, так само, як і про Отця Павло в іншому місці каже: “щоб у двох непорушних речах, у яких неможливо Богові збрехати, тверду розраду мали ми” (Євр. 6:18); також: “коли ми невірні, Він перебуває вірним, бо Себе зректися не може” (2Тим. 2:13).
Тут вираз – “не може” аж ніяк не означає безсилля, а означає силу, і силу невимовну. Саме слова апостола мають такий зміст, що істота божественна недоступна жодним подібним слабкостям. Коли й ми кажемо, що Бог не може грішити, то не слабкість Йому приписуємо, а свідчимо про деяку невимовну Його силу; так, коли й Він сам каже: “нічого не можу творити Сам від Себе”, виражає те, що Йому неможливо й невластиво робити що-небудь протилежне до Отця.
А щоб переконатися в точності цього сенсу слів Його, звернімося до наступних слів і подивимося, чию думку підтверджує сам Христос, чи нашу, чи вашу. Ти кажеш, що цей вираз виключає владу і властиву Йому самостійність, і показує слабкість сили; а я кажу, що він означає рівність, незмінність і немов би дію однієї волі, влади і сили. Отже, запитаємо самого Христа і подивимося з наступних слів Його, чи за твоїми думками, чи за нашими Він пояснює сказане. Що ж Він каже? “що творить Отець, те й Син творить також” (Ін. 5:19).
Чи бачиш, як Він дощенту спростовує вашу думку і підтверджує сказане нами? Якщо Він сам від Себе не робить нічого, то, значить, і Отець також сам від Себе нічого не робить, тому що Син робить усе так, як Отець. А якщо це не так, то вийде й інша безглуздість. Він не каже: що Він тільки те робить, що бачить, як творить Отця, але: “якщо не побачить Отця, що творить” (Ін. 5:19), не творить, простягаючи силу слова на всякий час, – і таким чином, на вашу думку, буде, що Він постійно тільки вчиться робити те, що Отець робить. Бачиш, яка думка Його висока, а смиренність у слові примушує і найбезсоромніших мимоволі залишити принижені й абсолютно невідповідні з Його гідністю поняття про Нього? Хто ж буде настільки жалюгідним і нещасним, щоб стверджувати, що Син щодня вчиться того, що Йому треба робити? Як у такому разі буде істинним вислів: “але Ти – той самий, і літа Твої не скінчаться” (Пс. 101:28); або: “все через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути” (Ін. 1:3), – якщо Отець робить, а Син, бачачи те, тільки наслідує Його?
Бачиш, як і вищесказане, і післясказане підтверджує Його самостійність. Якщо ж Він вимовляє деякі слова про Себе у вигляді самоприниження, – не дивуйся. Оскільки юдеї, чуючи високе вчення Його про Себе самого, гнали Його, називали супротивником Божим, то Він дещо поблажливіше висловлюється тільки в образі виразу, потім знову піднімає вчення до вищих понять, потім знову звертається до принижених виразів, і в такий спосіб урізноманітнює Своє вчення, щоб зробити його і для нерозумних прийнятним.
Ось дивись. Сказавши: “Отець Мій робить, і Я роблю”, і цим показавши Свою рівність із Богом, Він каже потім: “Син нічого не може творити Сам від Себе, якщо не побачить Отця, який творить”. Далі знову підносить слово: “бо, що творить Він, то й Син творить також”; і потім смиренніше: “Отець любить Сина, і показує Йому все, що творить Сам, і покаже Йому діла більші за ці” (Ін. 5:20). Бачиш, скільки тут смирення? Так і звичайно Йому. Що я раніше говорив, то не перестану говорити, і тепер скажу, а саме, що коли Син говорить що-небудь про Себе принижене і смиренне, то виражає це з деяким перебільшенням, щоб і сама приниженість виразів переконувала нерозумних приймати у благочестивому дусі думки, які в них містяться, в благочестивому дусі. А якщо це не так, то уяви собі, як було б безглуздо сказане, судячи з одних виразів.
Зі слів: “покаже Йому діла більші за ці” випливатиме, що Він багато чого ще не знає, – чого не можна сказати і про апостолів. Вони, одного разу отримавши благодать Духа, раптом дізналися і змогли робити все, що треба було їм знати і робити; а Він виявиться таким, що ще не знає багато чого, що Йому потрібно знати! Чи може бути що-небудь безглуздіше за це? Що ж означає цей вислів? Він зцілив розслабленого і мав намір ще воскресити померлого, тому так і сказав, кажучи нібито ось що: ви дивуєтеся, що Я зцілив розслабленого; більше цього побачите. Але так Він не сказав, а висловився дещо смиренніше, щоб приборкати їхній шаленство. А щоб тобі переконатися, що слово: “покаже” сказано не у власному значенні, послухай, що ще далі Він додає: “бо, як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче” (Ін. 5:21).
Але ж слова: “нічого не може творити Сам від Себе” протилежні словам: “кого хоче”; якщо Він оживляє “кого хоче”, то без сумніву, “може творити Сам від Себе”. Хотіти – означає владу. Якщо ж Він не може “творити Сам від Себе”, то й не живить, “кого хоче”. Але слова: “як Отець воскрешає” показують рівність сили; а слова: “кого хоче” – рівність влади. Чи бачиш, що словами: “не може творити Сам від Себе” не знищується влада, а навпаки, показується рівність сили і волі? Так само зрозумій і слова: “покаже Йому”. І в іншому місці Він каже: “Я воскрешу його останнього дня” (Ін. 6:40), і знову, показуючи, що Він діє, не запозичуючи силу в іншого, каже: “Я є воскресіння і життя” (Ін. 11:25).
Але щоб ти не сказав, що Він тільки мертвих воскрешає і оживляє кого хоче, а все ж інше робить не так, то, попереджаючи і спростовуючи всяке подібне заперечення, Він і сказав: “бо, що творить Він, то й Син творить так само”, і тим виразив, що Він робить і все те, що Отець, і так, як Отець, чи розуміти тут воскресіння мертвих, чи влаштування тіл, чи відпущення гріхів, чи будь-що інше; все Він чинить так, як і Отець Його.
5. Але нічому цьому не дослухаються ті, хто не дбає про власне спасіння. Таке зло – пристрасть до першості перед іншими. Вона-то породила єресі; вона посилила нечестя еллінів. Бог благоволив, щоб невидимі властивості Його були пізнавані зі створення цього світу (Рим. 1:20), а вони, залишивши це і не захотівши йти шляхом цього вчення, проклали собі іншу стежку, а тому й ухилилися від істинного. Так само й юдеї тому не вірили, що, домагаючись слави один перед одним, не шукали слави від Бога.
Але ми, улюблені, будемо уникати цієї недуги всіма силами і з усією ревністю. Хоч би ми мали незліченні досконалості, зараза марнославства може погубити все. Отже, якщо ми бажаємо похвал, то будемо шукати похвал від Бога. Похвала від людей, якою б вона не була, як тільки з’являється, негайно й зникає, а якщо й не зникає, то не приносить нам жодної користі, а часто походить і від хибного судження.
Що важливого у славі від людей, якою користуються і танцюючі юнаки 31, і розпусні жінки, і лихоїмці, і грабіжники?
А той, хто прославляється від Бога, прославляється не з такими людьми, але зі святими, тобто, з пророками, апостолами, які показали в собі життя ангельське. Якщо ж ми бажаємо, щоб оточував нас натовп народу, щоб погляди його були на нас звернені, то заглибимося в сутність цього, і ми знайдемо, що це не має ніякої ціни.
Словом, якщо ти любиш бути в суспільстві, то привертай до себе сонм ангелів, будь страшний бісам, тоді й не будеш анітрохи дбати про поголоску людську; усякий блиск зневажатимеш, як бруд і прах; тоді-то й побачиш ясно, що ніщо так не робить душу безславною, як славолюбіє. Та й неможливо, ніяк неможливо тому, хто любить славу, не жити життям страдницьким; а навпаки, той, хто пригнічує в собі славолюбіє, не може не придушити водночас і безліч інших пристрастей: той, хто перемагає цю пристрасть, подолає і заздрість, і грошолюбство, й інші тяжкі недуги. Але як, скажуть, нам подолати цю пристрасть? Здолаємо, якщо матимемо на увазі іншу славу, славу небесну, якої земна силкується позбавити нас.
Та слава ще й тут прославить нас, і буде супроводжувати нас у майбутньому житті, і звільнить нас від усякого рабства плоті, якій ми нині так нещасливо служимо, цілком віддавшись землі та справам її. Чи підемо на базар, чи ввійдемо в будинок якийсь, чи будемо в дорозі, чи на пристані, в готелі, чи в будинку для мандрівників, на кораблі, на острові, в царських чертогах, в судилищах, або в цивільних радах, – скрізь побачиш турботи про справи тимчасові й життєві; всі й кожний про них лише дбають: ті, що йдуть і ті, хто приходять, ті, хто вирушають у дорогу, та ті, хто залишається вдома, ті, хто плаває, і ті, хто обробляють землю, ті, що перебувають на полях і в містах, – усі загалом.
Яка ж буде в нас надія спасіння, якщо, живучи на землі Божій, ми не дбаємо про предмети божественні? Тоді як нам наказано бути тут мандрівниками, ми – скоріше мандрівники для небес, а для тутешніх місць – жителі. Що може бути гірше за таку байдужість? Чуючи щодня про суд і царство, ми наслідуємо сучасників Ноя і жителів Содому й очікуємо, щоб нас напоумили такі ж досвіди. Але ж про них усе й написано для того, щоб, хто не вірить у майбутнє, той із подій минулих отримав ясні докази щодо майбутніх.
Отже, розмірковуючи про все це, минуле і майбутнє, відпочиньмо хоча б трохи від цього тяжкого рабства і хоч трохи потурбуймось про душу свою, щоб досягти і теперішніх, і майбутніх благ благодаттю і людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.
* * *
31 На публічних іграх
Благовіст УПЦ
Просмотрено (4) раз
