Вивчайте Писання, бо ви думаєте через них мати життя вічне; а вони свідчать про Мене. Але ви не хочете прийти до Мене, щоб мати життя. Ін. 5:39-40
ЗМІСТ: 1.Не слід читати Святого Письма уривками та легковажно. 2. Юдеї матимуть своїм обвинувачем самого Мойсея. 3. Спростування приводів і порожніх вибачень юдеїв. Їхня злість і жорстокий характер. Доброчесність мати розсудливості. Гріх народжується від дурості. Мудрість того, хто боїться Бога, і нерозумність того, хто не боїться Його.
1. Багато належить нам, улюблені, мати піклування про справи духовні; і не будемо думати, що для порятунку достатньо займатися ними як-небудь. Якщо в справах життєвих нічого великого досягти не може той, хто виконує їх недбало, і як трапилося, то тим паче так повинно бути в справах духовних, бо вони й вимагають найбільшої ретельності.
Тому й Христос, відсилаючи юдеїв до Писань, відсилав не для простого читання, а для точного й обдуманого випробування їх. Він не сказав: “читайте Писання”, але: “досліджуйте Писання”, бо сказане про Нього в Писаннях вимагало багато уваги (як прикрито сказане для користі людей того часу). Отже, Він наказує їм тепер з ретельністю заглиблюватися в Писання, щоб вони могли знайти потаємне в глибині їх. Сказане про Христа не поверхово сказано і не на видноті покладено; але, як скарб якийсь, покладено у великій глибині. А хто, відшукуючи покладене в глибині, з ретельністю і працею не стане шукати, той і ніколи не знайде шуканого.
Тому, сказавши: “досліджуйте Писання”, Христос додав: “бо ви думаєте, що через них матимете життя вічне”. Не сказав: “маєте”, але: “думаєте мати”, показуючи, що ті, хто сподівається врятуватися одним читанням, без віри, не можуть набути ніякого великого і важливого плоду.
Він ніби так каже: чи не поважаєте ви Писань? Чи не вважаєте їх джерелами життя? На них і Я тепер утверджуюся, бо вони свідчать про Мене. “Ви не хочете прийти до Мене, щоб мати життя”. Отже, справедливо Він казав: “гадаєте”, бо вони не хотіли коритися Писанням, а тільки хвалилися одним читанням їх.
Далі, щоб, заради великого піклування Його про них, не стали вони підозрювати Його в любочесті, і щоб не подумали, начебто, бажаючи від них віри Собі, Він спостерігає Свою вигоду (а Він згадував і про голос Іоанна, і про свідоцтво Бога Отця, і про Свої діла, і обіцяв життя, і вживав усього, щоб привернути їх до Себе), – бо, кажу, багато хто, мабуть, підозрював, що Він казав такі слова з любові до слави, то ось послухай, що Він додає: “не приймаю слави від людей” (Ін. 5:41), тобто, не маю в ній потреби.
Не така, каже, Моя природа, щоб Мені потребувати людської слави. Якщо сонце від світильника не отримує приросту світла, тим більше Я далекий від того, щоб мати потребу в людській славі. А для чого говориш це, могли сказати Йому, якщо не маєш потреби в славі? “Для того, щоб ви спаслися” (Ін. 5:34); це Він сказав ще раніше. Але те ж саме висловлює і тут словами: “щоб мати життя” (Ін. 5:40).
Але Він виставляє й іншу причину; яку? “Знаю вас: ви не маєте в собі любові до Бога” (Ін. 5:42). Юдеї часто гнали Його, нібито з любові до Бога, – за те, що Він робив Себе рівним Богові (Ін. 5:18); з іншого боку, Він знав, що вони не хотіли вірити в Нього.
Отже, якби хтось запитав: для чого ж Ти говориш це? – Він і відповідає: для того, щоб викрити вас у тому, що ви переслідуєте Мене не з любові до Бога. І сам Він свідчить про Мене і справами, і Писаннями. Як раніше ви Мене гнали, вважаючи Мене богопротивником, так тепер, коли Я показав це, вам слід було б звернутися до Мене, якби ви любили Бога. Але ви не любите Його: тому-то Я і сказав це, щоб показати, що ви надто гордовиті й даремно вихваляєтеся, прикриваючи тільки свою заздрість. Але це доводить Він не тільки з теперішніх обставин, а й з наступних. “Я прийшов, – каже, – в ім’я Отця Мого, і не приймаєте Мене, а коли інший прийде в ім’я своє, то приймете його” (Ін. 5:43).
Бачиш, як Він і там і тут говорить про Себе, що Він посланий від Отця, і суд отримав від Нього, і нічого не може робити сам від Себе, саме для того, щоб відсікти будь-який привід до неправомірності. Але про кого це Він каже: “прийде в ім’я своє”? Тут Христос натякає на антихриста, і водночас представляє неспростовний доказ їхньої недоброзичливості.
Якщо ви переслідуєте Мене, каже Він, з любові до Бога, то набагато більше слід було б так вчинити з антихристом. Він нічого подібного не говоритиме, тобто, що посланий від Отця, що прийшов з волі Його; але зовсім навпаки, насильно викрадатиме все, що йому не належить, і називатиме себе богом над усім, як і Павло пише: “вищий за все, що зветься Богом чи святинею,… видаючи себе за Бога” (2Сол. 2:4). Це саме і означає, що він “прийде в ім’я своє”.
Але Я, каже Христос, прийшов не так, а в ім’я Отця Мого. Досить було й цього для доказу, що вони не люблять Бога, бо не прийняли того, хто говорив їм про себе, що посланий від Бога. Але в цьому випадку Він показує їхню безсоромність і з протилежного боку – з того, що вони готові прийняти антихриста. Як тільки вони не прийняли того, хто говорив їм про себе, що Він посланий від Бога, але готові були вклонитися тому, хто не визнає Бога, а звеличується і видає себе за бога над усіма, то зрозуміло, що гоніння (на Христа) було справою заздрості, а не любові до Бога.
Таким чином, Христос представляє дві причини на те, що сказав про Себе: спершу більш поблажливу, сказавши: “для того, щоб ви врятувалися”, і: “щоб мати життя”; потім, – оскільки вони мали намір висміяти Його, – представляє і більш разючу причину, показуючи, що, хоча б ті, хто слухав, і не вірили Йому, Бог в усякому разі зробить Йому угодне.
2. Павло, розмовляючи про антихриста, пророчо сказав: “Бог пошле їм дію омани,… нехай будуть засуджені всі, що не вірили в істину, але полюбили неправду” (2Сол. 2:11-12). Але Христос не сказав, що антихрист прийде, але: “якщо прийде”, щадячи слухачів, тому що їхнє нечестя тоді ще не цілком відкрилося. Ось чому Він промовчав про причину пришестя антихриста; а Павло з точністю означив цю причину для людей, здатних розуміти, і тим позбавив юдеїв всякого вибачення.
Але далі Христос показує і причину їхньої невір’я, продовжуючи: “як ви можете вірувати, коли один від одного славу приймаєте, а слави, що від Єдиного Бога, не шукаєте?” (Ін. 5:44); таким чином, знову дає бачити, що вони справді не дбали про славу Божу, а під таким приводом хотіли тільки виправдати свою пристрасть. У таких вчинках вони так далекі були від бажання слави Божої, що самі шукали більше слави людської, ніж Божої.
Як же вони могли здобути таку неприязнь через славу Божу, якою стільки нехтували, що навіть віддавали перевагу славі людській? Сказавши ж, що вони не мають любові до Бога, і довівши це двома причинами – їхніми вчинками у відношенні до Нього та майбутніми відношеннями до антихриста, пояснивши до того ж, що вони не заслуговують на жодне вибачення, Христос приводить для докору їхнього та Мойсея, і так вражає їх: “не думайте, що Я буду звинувачувати вас перед Отцем, бо є на вас Мойсей, обвинувач, на Якого ви покладаєте надію. Бо якби ви вірили Мойсеєві, то повірили б і Мені, бо він писав про Мене. Якщо ж його писанням не вірите, як повірите Моїм словам?” (Ін. 5:45-47).
Він ніби так говорить: своїми діями проти Мене ви перш за Мене ображаєте Мойсея, бо ви не віруєте ще більше Мойсею, ніж Мені. Дивись, як Він з усіх боків позбавляє їх усякого виправдання. Ви кажете, що гонінням на Мене доводите свою любов до Бога? Але Я показав, що ви робите це через нелюбов до Нього. Ви кажете, що Я порушую суботу і переступаю закон? Я відкинув і це звинувачення. Ви стверджуєте, що з віри в Мойсея дозволяєте собі такі вчинки проти Мене? Я знову вам пояснюю, що цим-то особливо ви і доводите свою невіру Мойсеєві. Я настільки далекий від наміру йти проти закону, що й обвинувачувачем вашим буде не інший хто, а сам той, хто дав вам закон.
Як про Писання Христос говорив: “бо ви гадаєте, що через них матимете життя вічне”, – так само і про Мойсея каже: “на якого ви покладаєте надію”, пов’язуючи юдеїв у всякому разі їхніми власними словами. Звідки ж видно, сказали б, що Мойсей буде звинувачувати нас, і що Ти цим не даремно хвалишся? Що спільного в Тебе з Мойсеєм? Ти порушуєш суботу, яку Мойсей законопоклав зберігати: яким же чином він може звинувачувати нас? Та звідки видно й те, що ми увіруємо в іншого, який прийде на своє ім’я? Усе це Ти говориш без доказів. Але все це (відповідає їм Христос) виходить уже з попереднього. Як скоро Моїми ділами, голосом Іоанна, свідоцтвом Отця підтверджено, що Я прийшов від Бога, то ясно, що Мойсей буде звинувачувати вас.
Що він сказав? Чи не те, що, якщо з’явиться чоловік, який творить чудеса, приводить людей до Бога і вірно пророкує майбутнє, – такому з повною довірливістю треба коритися? Чи Христос не зробив усього цього? Він і чудеса здійснював безсумнівно справжні, і до Бога всіх залучав, і Свої передбачення виправдовував виконанням їх. Але звідки видно, що вони увірують в іншого? Із самої ненависті їхньої до Христа. Ті, хто відкидають того, хто приходить з волі Божої, без сумніву, приймуть богопротивника. Якщо ж Він вказує тепер на Мойсея, а колись говорив: “Я не від людини приймаю свідоцтво” (Ін. 5:34), – ти цьому не дивуйся: Він не до Мойсея їх відсилає, а до божественних Писань. Але оскільки Писання мало лякали їх, то Він звертає слово до обличчя Мойсея, представляючи їм обвинувача в самому законодавці, і таким чином викликає в них набагато сильніший страх і спростовує все, що не було сказано ними.
Зауваж же: вони казали, що переслідують Його з любові до Бога, – Він показує, що вони роблять це через нелюбов до Бога. Вони говорили, що тримаються Мойсея, – Він показує, що вони чинять так через недовіру до Мойсея. Якщо вони ревнували про закон, то їм слід було прийняти того, хто виконував закон. Якщо любили Бога, то їм належало коритися тому, хто приваблював їх до Бога. Якщо вірили Мойсеєві, то їм слід було поклонитися Тому, про кого Мойсей пророкував. А якщо йому не вірили ще раніше, ніж Мені, то немає нічого дивного, що гналися і за Мною, проповідуваним ним. І тоді, як юдеї благоговійно ставилися до Іоанна, Христос доводить їхнє невір’я, і в такий спосіб усе, чим вони мріяли виправдати себе, Він постійно звертає на їхню ж голову.
Я, каже Він, стільки далекий від думки – відволікати вас від закону, що до обвинувачення вашого закликаю і самого законодавця. Утім, хоча Він сказав, що Писання свідчать про Нього, але де вони свідчать, цього не додав, бажаючи навести на них тим більший страх, звернути до випробування Писань і поставити перед необхідністю питати Його самого про це. А якби Він попередив їх і пояснив це без запитань з їхнього боку, то вони відкинули б і свідчення Писань. Тепер же, якщо вони були уважні до Його слів, – їм слід було насамперед запитати про це і дізнатися від Нього. Для цього-то Він особливо й поширює не тільки Свої докази проти них, а й догани та погрози, щоб принаймні страхом вимовлених на них слів напоумити їх. Але, і незважаючи на це, вони мовчать. Така злоба! Що б не говорили, що б не робили, вона не чіпається, але наполягає, зберігаючи в собі свою отруту.
3. Тому слід вивергати з душі всяку злобу і ніколи не сплітати ніяких підступів. “Мінливий, – сказано, – шлях людини розбещеної” (Притч. 21:8), і: “Святий Дух премудрості віддалиться від лукавства, і ухилиться від нерозумних роздумів” (Прем. 1:5).
Ніщо так не робить людей дурними, як злоба. Справді, коли людина буває підступною, недоброзичливою, невизнаною (а це види злості), коли дратується нічим не скривдженою, будує наклепи, то чи не представляє вона в цьому доказ крайнього свого безумства? З іншого боку, ніщо так не робить людей розумними, як чеснота: вона робить їх вдячними, добромисними, людинолюбними, тихими, покірливими, смиренними; вона зазвичай народжує і всі інші досконалості. Хто ж може бути мудрішим за людину з такими прихильностями? Воістину, чеснота є джерелом і корінням мудрості, як усякий порок бере початок від нерозумності. І гордовита і гнівлива людина захоплюється цими пристрастями через брак розсудливості.
Тому й пророк говорив: “смердять, гнояться рани мої від божевілля мого” (Пс. 37:6), показуючи, що будь-який гріх бере свій початок від нерозумності. Навпаки, людина доброчесна, що має в собі страх Божий, мудріша за всіх; тому і якийсь мудрець каже: “початок мудрості – страх Господній” (Притч. 1:7).
Якщо ж боятися Бога означає мати мудрість, а порочний не має цього, то, без сумніву, він позбавлений мудрості; а позбавлений істинної мудрості безглуздіший за всіх. Хоча багато хто дивується людям порочним тому, що вони можуть чинити іншим образи і шкоду, але вони не розуміють, що таких людей треба вважати найнещаснішими з усіх, бо, думаючи шкодити іншим, вони встромляють меч у себе самих; а це і є ознака крайнього божевілля, коли хто, вражаючи самого себе, не усвідомлює цього, але думає, що він шкодить іншому, тим часом як загартовує сам себе. Тому й Павло, знаючи, що, вражаючи інших, ми вбиваємо себе самих, каже: “для чого б вам краще не терпіти поневірянь?” (1Кор. 6:7).
Щоб не бути скривдженим, не треба кривдити; щоб не терпіти зла, не треба чинити зло, – хоча це може здатися загадкою людям звичайним, які не бажають допитливості.
Отже, знаючи це, вважатимемо нещасними й оплакуватимемо не тих, кого ображають, а тих, хто чинить іншим образи й образи. Ці-то люди найбільше страждають, тому що вони озброюють проти себе Бога, відчиняють вуста тисячі обвинувачів, здобувають погану славу в цьому житті і накликають на себе велику кару в майбутньому віці. Навпаки, скривджені і ті, що все великодушно переносять, схиляють і Бога до милосердя, і всіх людей до співчуття їм, до похвал і прихильності.
Такі люди, представляючи найбільший доказ свого любомудрия, і в цьому житті здобувають велику славу, і в майбутньому отримають вічні блага, яких нехай зможемо досягти і всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, з Яким Отцю зі Святим Духом слава нині й повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Благовіст УПЦ
Просмотрено (5) раз
