Ін. 6:28-30. Тож сказали Йому: що нам робити, щоб творити діла Божі? Іісус сказав їм у відповідь: Ось діло Боже, щоб ви вірували в Того, Кого Він послав. На це сказали Йому: Яке ж Ти даси знамення, щоб ми побачили й повірили Тобі? що Ти робиш?
Зміст: 1. Сластолюбство є погибель для душі. 2. Що таке хліб життя? 3. Необхідність віри і благодаті для спасіння. Іісус Христос часто говорив про воскресіння, і причина цього. 4. Часте нагадування про воскресіння спонукає уникати зла і робити добро. Воскресіння і суд руйнують долю. Ніщо не відбувається за потребою або випадково. Безсумнівність воскресіння і суду: людей без віри спіткає те саме, що й невіруючих за часів потопу і Лота. Кінець світу раптово спіткає людей. Докази безсумнівності воскресіння і Страшного Суду.
1. Немає нічого гіршого, нічого ганебнішого за обжерливість. Воно робить розум тупим; воно робить душу плотською; воно засліплює і не дозволяє бачити.
Ось дивись: це сталося і з іудеями. Оскільки, будучи віддані обжерливості, вони цілком були зайняті предметами життєвими і не думали ні про що духовне, то хоча Христос збуджує їх безліччю слів, сповнених то суворості, то поблажливості, та й за всього цього вони не встають, а, як і раніше, лежать ницою. Поглянь, Він сказав їм: “Ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб і наситилися” (Ін. 6:26), – (і через це) вразив докором; показав, якої треба шукати їжі, сказавши: “намагайтеся не про їжу тлінну”; запропонував їм винагороду в словах: “але про їжу, що перебуває у вічне життя” (Ін. 6:27); нарешті попередив їхнє заперечення, сказавши, що Він посланий Отцем.
Що ж вони? Ніби не чуючи нічого, кажуть: “що нам робити, щоб творити діла Божі?” Сказали ж це (як показують подальші обставини) не для того, щоб дізнатися і виконати, а щоб привернути Його – знову дати їм їжу і наситити їх. Що ж Христос? “Ось справа Божа, щоб ви вірували в Того, Кого Він послав”. На це вони сказали: “Яке ж Ти даси знамення, щоб ми побачили і повірили? Отці наші їли манну в пустелі” (Ін. 6:30-31).
Нічого немає байдужішого, нічого безглуздішого за ці слова. Тоді як чудо було ще перед їхніми очима, вони говорили так, наче ще не зроблено жодного чуда: “яке ж Ти даси знамення”? І, сказавши це, не надають Йому напризволяще вибір дива; але хочуть поставити Його перед необхідністю здійснити не інше якесь диво, а саме таке, яке було за їхніх предків. Тому-то й кажуть: “батьки наші їли манну в пустелі”, думаючи тим підбурити Його – здійснити таке чудо, яке могло б наситити їх тілесно.
Справді, чому вони згадали не про якесь інше з колишніх чудес, хоча їх тоді багато було здійснено і в Єгипті, і над морем, і в пустелі, – але саме про манну? Чи не тому, що сильно бажали її, будучи поневолені обжерливості? Як же ви, що називали Його пророком і хотіли поставити царем, бо бачили диво, – як ви тепер, наче й не було жодного дива, опиняєтесь невдячними й невизнаними, і просите дива, як просили б дармоїди й голодні пси? Чи тепер дорога вам манна, коли душа ваша знемагає? І поміть хитрість їхніх слів. Не сказали: Мойсей створив таке-то чудо, а Ти яке зробиш, – щоб не дратувати Його; але очікуючи від Нього їжі, все ще звертаються до Нього з великою шанобливістю.
З іншого боку, не кажуть і того, що Бог створив таке-то чудо, а Ти яке зробиш, – щоб не подати думки, ніби вони рівняють Його Богові. Не згадують і про Мойсея, щоб не подати думки, ніби принижують Його. Але обирають середину, кажучи: “Отці наші їли манну в пустелі”. Христос міг, звісно, сказати: Я звершив чудеса більші, ніж Мойсей, і не потребував жезла, не мав потреби в молитві, але все звершив Сам Собою. Якщо ж ви нагадуєте манну, то ось Я дав вам і хліб. Але тоді не час було говорити це, а була одна турбота звернути їх до їжі духовної. І дивись, з якою безмежною мудрістю Христос відповідає їм: “Не Мойсей дав вам хліба з неба, а Отець Мій дає вам хліб істинний з небес” (Ін. 6:32).
Чому ж Він не сказав: не Мойсей дав, а Я; але замість Мойсея вказав на Бога, а замість манни – на Себе? Тому, що великою була неміч слухачів, як це видно з подальшого. І тоді, як Він сказав ці самі слова, Він не зупинив їх. Хоча й спочатку говорив: “Ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб, і наситилися” (Ін. 6:26), і в наступних словах виправляв їх, але, незважаючи на все це, вони не перестають (вимагати хліба).
Коли Христос обіцяв самарянці дати воду, то при цьому не згадав про Отця, а просто так сказав: “якби ти знала… Хто каже тобі: дай Мені пити, то ти сама просила б у Нього, і Він дав би тобі воду живу”, – і знову: “вода, яку Я дам” (Ін. 4:10,14), – але не відсилає до Отця. Тут же згадує про Отця, щоб ти зрозумів, якою великою була віра самарянки і якою великою була неміч юдеїв. Але ж манна була не з неба; як же говориться: “з небес”?
Так само, як Писання говорить: “птахів небесних”, і знову: “Загримів на небесах Господь” (Пс. 8:9; Пс. 17:14). Хлібом же істинним називає той хліб не тому, щоб чудо над манною було хибним, а тому що вона була образом, а не самою істиною. А згадавши про Мойсея, не протиставив Себе йому, бо юдеї ще не віддавали перевагу Йому перед Мойсеєм, а навпаки, про Мойсея мали вище поняття, ніж про Нього. Тому, сказавши: “не Мойсей дав”, Він не додав: Я даю, але натомість сказав: “Отець дає”.
Почувши це, вони знову кажуть: дай нам їсти хліб цей, – бо все ще думали, що це щось чуттєве, все ще чекали на насичення своєї утроби, а тому й стеклися так скоро. Що ж Христос? Мало-помалу підносячи їхню думку, продовжує: “хліб Божий є той, що сходить з небес і дає життя світові” (Ін. 6:33), – не іудеям тільки, а й усьому всесвіту. Тому й не сказав просто – їжу, але – життя, якесь інше і відмінне, щоб показати, що всі були мертві. Але вони все ще поникають долу і кажуть: “подавай нам… такий хліб” (Ін. 6:34).
Докоряючи їм за те, що вони, поки припускали трапезу чуттєву, доти стікалися до Нього, а щойно дізналися, що це якась духовна трапеза, то вже не приступають до Нього, Христос каже: “Я – хліб життя: той, хто до Мене прийде, не буде спрагуватиме, і той, хто вірує в Мене, не спрагуватиме ніколи. Але Я сказав вам, що ви і бачили Мене, і не віруєте” (Ін. 6:35-36).
2. Так ще раніше говорив і Іоанн: що відає, каже, “і що Він бачив,… про те й свідчить, і ніхто не приймає свідоцтва Його” (Ін. 3:32). Так само і Христос: “Ми говоримо про те, що знаємо, і свідчимо про те, що бачили, а ви свідоцтва Нашого не приймаєте” (Ін. 3:11). Робить же це, попереджаючи їх і показуючи, що їхнє невір’я не бентежить Його, що Він не шукає слави і знає найпотаємніші їхні думки, як теперішні, так і майбутні. “Я є хліб життя”. Має намір уже приступити до вчення про таїнство, і спочатку розмовляє про Своє божество, кажучи: “Я є хліб життя”, – бо це сказано не про тіло. Про тіло говорить під кінець: “А хліб, який Я дам, є Плоть Моя” (Ін. 6:51), – а тепер говорить про божество. Плоть (Христова) заради Бога Слова є хліб, так само як і цей хліб заради натхнення на нього Духа буває хлібом небесним.
Тут Христос не наводить свідків, як у попередній бесіді, бо має свідоцтво в чуді над хлібами, та й юдеї все ще робили вигляд, що вірять Йому, тимчасом як там суперечили Йому і засуджували Його. Ось чому Він тут і говорить прямо. Тим часом юдеї, сподіваючись насолодитися тілесною їжею, залишаються і не бентежаться, аж поки згодом не втратили всякої надії. Але Христос, не дивлячись і на це, не замовк, а навпаки, сказав багато чого, щоб їх напоумити і викрити.
Вони ж, які називали Його пророком у той час, як їли, тепер спокушаються і називають Його сином тектона. А тоді не спокушалися, коли їли хліби, але говорили: “це Пророк”, і хотіли зробити Його царем. Мабуть, вони досадували на те, що Він сказав: “Я зійшов з небес”; але справжньою причиною їхнього обурення було не це, а те, що вони втратили всяку надію насолодитися тілесною трапезою. Якби вони справді обурювалися (на ті слова), то їм слід було б запитати і дізнатися, яким чином Він їсть хліб тваринний і як зійшов з неба. Тим часом цього вони не роблять, а нарікають. І що не це їх спокушало, видно з наступного.
На Його слова: “Отець Мій дає вам хліб”, вони не сказали: благай Його, щоб дав, а що? “Подавай нам хліб”. Хоча Він і не сказав: Я даю, але: “Отець Мій дає”, проте ж, з бажання їжі, вони визнали, що і Він може подати її. Яким же чином, визнавши, що і Він може подати їжу, вони могли потім спокушатися, і до того ж тоді, коли почули, що Він дає її? Отже, яка ж тому причина? Вони почули, що більше не отримають уже їжі, і тому знову почали не вірити і на виправдання свого невір’я подають те, що Його слово занадто високе. Тому Він і каже: “і ви бачили Мене, і не вірите”, вказуючи, з одного боку, на чудеса, з іншого, на свідчення Писань. “Вони, – каже, – свідчать про Мене” (Ін. 5:39).
Ще: “Я прийшов в ім’я Отця Мого, і не приймаєте Мене” (Ін. 5:43). Ще: “як ви можете вірувати, коли один від одного славу приймаєте” (Ін. 5:44)? “Усе, що дає Мені Отець, до Мене прийде, і того, хто прийде до Мене, не вижену геть” (Ін. 6:37).
Дивись, як Він усе робить для спасіння людей. З тією саме метою Він і додав це, щоб не здалося, ніби Він займається предметами непотрібними і говорить без мети. Що ж Він говорить? “Усе, що дає Мені Отець, до Мене прийде;… і Я воскрешу його в останній день” (Ін. 6:37,40).
Але чому Він згадує і про загальне воскресіння, в якому братимуть участь і нечестиві, як про особливий дар віруючих у Нього? Тому, що і мова у Нього не просто про воскресіння, але саме про таке воскресіння. Сказавши наперед: “не вижену” його і не погублю нічого з того, що Він Мені дав. (Ін. 6:37,39), Він потім уже говорить про воскресіння. У воскресіння справді одних буде вигнано, як можна бачити зі слів: “візьміть його і киньте в темряву зовнішню” (Мф. 22:13), а інші загинуть, як і це видно зі слів: “Бійтеся більше Того, Хто може і душу, і тіло згубити в геєні” (Мф. 10:28). Таким же чином, слова: життя вічне даю – означають те саме, що слова: “вийдуть ті, хто творив добро, у воскресіння життя, а ті, хто чинив зло, – у воскресіння осуду” (Ін. 5:29).
Ось на це-то воскресіння, яке належить людям добрим, Він і вказав тут. А що Він хоче сказати словами: “Усе, що дає Мені Отець, до Мене прийде”? У них Він викриває невір’я юдеїв і показує, що той, хто не вірить Йому, переступає волю Отця, тільки говорить про це не так прямо, а прикрито. Так чинив Він і завжди, коли хотів показати, що невіруючі ображають не Його тільки, а й Отця. Справді, якщо в тому воля Отця і для того прийшов (Христос), щоб спасти весь світ, то невіруючі переступають волю Отця.
Отже, коли кого-небудь, каже, веде Отець, то ніщо не може перешкодити йому прийти до Мене. Це Він говорить і нижче: “ніхто не може прийти до Мене, якщо не приверне його Отець” (Ін. 6:44). А Павло сказав, що Він передає їх Отцеві: “коли, – сказано, – віддасть Царство Богові й Отцеві” (1Кор. 15:24). Отже, як Отець, коли дає, тим нічого не позбавляє Себе, так і Син, коли передає, тим нічого не забирає від Себе. Говориться ж про Нього, що Він передає, бо “через Нього” ми отримали “доступ” (Еф.2:18).
3. Але цей самий вираз: “через Нього” – вживається і про Отця, як, наприклад, у цьому місці: “Яким ви покликані в причастя Сина Його” (1Кор. 1:9), тобто волею Отця. І ще: “блаженний ти, Симоне, сину Іониновий, бо не плоть і кров відкрили тобі це” (Мф. 16:17). Тут сенс майже такий: віра в Мене – справа не маловажна, але для неї потрібне навіювання згори. І це Христос стверджує всюди, показуючи, що для цієї віри потрібна душа, істинно доблесна і приваблива Богом.
Але, можливо, скаже хто-небудь: якщо все, що дає Отець, приходить до Тебе, і (якщо приходять) ті, яких тільки Він приверне, і ніхто не може прийти до Тебе, якщо не буде дано йому згори, то кому Отець не дає, ті вільні від усякої вини й осуду. Це – порожні слова і одна відмовка. Без сумніву ми маємо потребу і у власній волі, бо повчатися і вірувати – справа волі.
Тут же словами: “що дає Мені Отець” Він означає не інше що, як наступне: вірити в Мене – справа не менш важлива, і для того потрібні не роздуми людські, а одкровення згори і душа, що з вдячністю приймає одкровення.
А слова: той, хто йде до Мене, врятований буде, – означають: буде користуватися великим піклуванням. Тому-то, каже, Я і прийшов, і сприйняв плоть, і прийняв зрак раба. Потім додає: “Я зійшов з небес не для того, щоб творити волю Мою, але волю Того, Хто послав Мене” (Ін. 6:38). Що ти кажеш? Хіба інша воля – Твоя, а інша – Його? Щоб хто не подумав цього, Христос відхиляє таку думку, кажучи далі: “воля Того, Хто послав Мене, є та, щоб усякий, хто бачить Сина і вірує в Нього, мав життя вічне” (Ін. 6:40).
А це хіба не Твоя воля? Як же Ти кажеш в іншому місці: “вогонь прийшов Я низвести на землю, і як бажав би, щоб він уже запалився” (Лк. 12:49)? Якщо ж і Ти хочеш цього, то явно, що в Тебе одна воля з Отцем. Та й в іншому місці Він каже: “як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче” (Ін. 5:21). У чому ж полягає воля Отця? Чи не в тому, щоб не загинув жоден із них? А цього ж хочеш і Ти. Значить, не інша воля та (Отця) і не інша ця (Сина). Так і в іншому місці і ще сильніше Він стверджує Свою рівність з Отцем, кажучи: Я і Отець “прийдемо… і оселю в нього зробимо” (Ін. 14:23).
Отже, слова Його мають такий зміст: Я прийшов зробити не інше що, як те, чого хоче і Отець, і в Мене немає якоїсь особливої Своєї волі, окрім волі Отця, бо все батьківське належить Мені, і все Моє належить Отцеві. Якщо ж у Отця і Сина все спільне, то Він справедливо каже: “не для того, щоб творити волю Мою”. Але тут Він не сказав так, але дотримувався цього до кінця. Предмети піднесені, як я сказав, Він поки що приховує і ставить у тіні, щоб показати, що, якби Він сказав: то воля Моя, то ним знехтували б; тому каже: і Я сприяю тій волі (тобто Отця), щоб тим сильніше вразити їх. Він говорив ніби так: що ви думаєте? Що, не віруючи, гнівите Мене? Ні, ви дратуєте Отця Мого. “Воля ж Отця, що послав Мене, є та, щоб із того, що Він дав Мені, нічого не погубити” (Ін. 6:39).
Тут показує, що не потребує їхньої пошани і прийшов не за Своєю потребою, і не для честі від них, але для їхнього спасіння. Це ж Він сказав і в попередній бесіді: “не приймаю слави від людей” (Ін. 5:41), і ще: “кажу це для того, щоб ви спаслися” (Ін. 5:34). Та й за всякого випадку Він намагається показати, що прийшов для їхнього спасіння. Каже ж, що готує славу Отцеві, щоб тим відхилити від Себе всяку підозру.
А що з цією метою Він говорив так, це найяскравішим чином відкрив у наступних словах: Той, хто шукає волі своєї, каже: “шукає слави собі, а Хто шукає слави Тому, Хто послав Його, Той істинний, і нема в Ньому неправди” (Ін. 7:18). “Воля Того, Хто послав Мене, є та, щоб усякий, хто бачить Сина і вірує в Нього, мав життя вічне, і Я воскрешу його останнього дня” (Ін. 6:40). Для чого Він так часто і при кожному випадку говорить про воскресіння? Щоб не думали, ніби промисел Божий обмежується тільки теперішніми речами, і тому не впадали б у зневіру, якщо тут не насолоджуються благами, але сподівалися б на блага майбутні, і не зневажали б його, якщо не зазнають покарання в теперішньому житті, але очікували б на життя прийдешнє.
4. Але якщо від частої співбесіди про воскресіння нічого не набули вони (юдеї), то постараємося набути ми. Чи захочемо ми несправедливо збагатитися або викрасти що-небудь, або зробити інший якийсь нечесний вчинок, – негайно наведемо собі на думку той день, уявімо те судилище, – і ця думка сильніше за будь-яку вузду стримає погане наше прагнення.
Будемо постійно говорити і собі, й іншим: є воскресіння і на нас чекає страшне судилище. Якщо когось побачимо пихатим і пихатимся теперішніми благами, скажемо йому те ж саме, і оголосимо, що все це залишиться тут. Якщо знову побачимо іншого пригніченим скорботами і зневіреним, скажемо і йому те ж саме, вказуючи на те, що скорботам буде кінець. Якщо також побачимо когось відданим безпечності й лінощам, уявімо йому знову те саме, виставляючи на вигляд, що треба буде віддати звіт у безпечності. Ця промова краще від усяких ліків може вилікувати душу.
І справді, є воскресіння, і воскресіння біля дверей, не далеко, але близько. “Ще трохи, – каже Павло, – і Прийдешній прийде, і не забариться” (Євр. 10:37), і в іншому місці: “усім нам треба з’явитися перед судделієм Христовим” (2Кор. 5:10), тобто і злим, і добрим, – тим, щоб перед усіма потерпіти безслав’я, – цим, щоб перед усіма виявитися ще славнішими.
Як тут судді і злих карають, і добрим віддають честь відкрито перед усіма, так точно буде і там, щоб для одних було більше сорому, а для інших більше слави. Будемо ж уявляти собі це щодня. Якщо матимемо це в думках, то ніщо з речей теперішніх і скороминущих не втримає нас, тому що видиме тимчасове, а невидиме вічне. Будемо ж невпинно говорити і собі, й іншим: є воскресіння, і суд, і звіт у справах.
Нехай говорять і всі ті, які допускають долю, – і вони негайно звільняться від цієї гнилої хвороби. Адже якщо є воскресіння і суд, то немає долі, скільки б вони не сперечалися і не сперечалися. Але я соромлюся, що вчу християн про воскресіння. Кого потрібно вчити, що є воскресіння, і хто не цілком переконаний, що все відбувається не за необхідністю, і не просто, і не абияк, той, очевидно, не християнин. Тому я прошу і благаю: очистимо себе від усякого зла і зробимо все, щоб отримати прощення і виправдання того дня.
Але, можливо, хто-небудь скаже: та коли буде смерть, коли воскресіння? Ось скільки вже минуло часу, – і нічого такого не сталося? Але буде, – повірте. Адже і перед потопом те саме говорили і сміялися над Ноєм; але прийшов потоп і всіх цих невіруючих поглинув, і тільки його одного, хто вірував, залишив у живих. І за Лота не очікували тієї, згори посланої страти, доки блискавки і громи, що спали, не знищили всіх.
І ні тоді, ні за Ноя не було жодної попередньої вказівки на те, що мало трапитися; але лихо прийшло несподівано, в той час, коли всі бенкетували, пиячили й упивалися. Так настане і воскресіння, не з попередніми будь-якими ознаками, але серед нашого благополуччя. Тому Павло й каже: “коли говоритимуть: “мир і безпека”, тоді раптово спіткає їхнє лихо, так само, як мука пологами спіткає ту, що в утробі має, і не втечуть” (1Сол. 5:3). Так влаштував це Бог для того, щоб ми завжди були пильними і не віддавалися безпечності серед самої безпеки.
Що ти кажеш? Не чекаєш на воскресіння і суд? Це сповідують і демони, – а ти не сповідуєш? “Прийшов Ти сюди, – кажуть вони, – передчасно мучити нас” (Мф. 8:29). Якщо ж кажуть, що буде мука, то знають, звичайно, буде і суд, і звіт, і покарання. Не будемо ж прогнівляти Бога, крім худих справ, ще й невір’ям слову про воскресіння. Як у всьому іншому Христос був початком для нас, так і в цьому. Тому Він називається і первіснонародженим із мертвих. А якби не було воскресіння, то як би Він міг бути первіснонародженим, коли ніхто з мертвих не піде за Ним? Якби не було воскресіння, то як би могла зберегтися правда Божа, коли стільки злих людей благоденствують, і стільки добрих страждають і в стражданні закінчують життя? Де всі ці люди отримають за своїми достоїнствами, якщо немає воскресіння? Ніхто з тих, хто живе праведно, не сумнівається у воскресінні; але щодня молиться. Промовляючи цей святий вислів: “Нехай прийде Царство Твоє” (Мф. 6:10).
Хто ж не вірує у воскресіння? Люди, які йдуть оскверненими шляхами і проводять нечисте життя, як каже пророк: “у всякий час шляхи його згубні; суди Твої далекі для нього” (Пс. 9:26). Справді, неможливо людині вести життя чисте, коли вона не вірує у воскресіння. А хто не знає за собою нічого лихого, ті й говорять, і бажають, і вірять, що отримають відплату. Не будемо ж гнівити Бога, але послухаємо Христа, Який каже: “Бійтеся Того, Хто може і душу, і тіло погубити в геєні” (Мф. 10:28).
Боязнь ця зробить нас кращими, і таким чином, ми, позбувшись цієї погибелі, удостоїмося Царства Небесного, якого й нехай сподобимося всі ми, по благодаті й людинолюбству Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю, із всесвятим і життєдайним Духом, що поклоняється Йому, слава нині і повсякчас і в безкінечні віки віків. Амінь.
Святитель Іоанн Златоуст. Бесіди на Євангеліє від Іоанна Богослова. Бесіда 45
Благовіст УПЦ
Просмотрено (0) раз
