Зміст: 1. продовження історії самарянки: смиренність цієї жінки. 2. Чому Іісус Христос, як і пророки, часто висловлював свою думку за допомогою порівнянь, іносказань і алегорій. Пророки сіяли, апостоли пожинали. 3. Треба наслідувати приклад самарянки у сповіданні своїх гріхів. Люди зазвичай бояться людей, і не бояться Бога. Приховуючи свої гріхи перед людьми, щоб не бути зганьбленими, вони не бояться ганьби перед Богом. Повертатися до гріха, це значить уподібнюватися псу, який повертається на свою блювотину. Найкращий засіб до виправлення своїх вад – це досліджувати кожну з них окремо, не пропускаючи жодної. Необхідність постійно бути готовим до пришестя Господа.
1. Багато потрібно нам збуджувати в собі ревнощів і старання; без того неможливо отримати обіцяні нам блага. І Христос, показуючи це, каже: “хто не бере хреста свого, і слідує за Мною, той не вартий Мене” (Мф. 10:38); або: “вогонь прийшов Я звести на землю, і як хотів би, щоб він уже запалився” (Лк. 12:49).
В обох випадках Він хоче представити нам учня палаючого, полум’яного, готового на всяку небезпеку. Такою була і дружина самарянська. Вона так запалилася від усього сказаного їй Христом, що залишила і водонос, і справу, для якої приходила, і, поспішивши в місто, весь народ потягла до Іісуса. “Підіть, – каже, – подивіться на Людину, Яка сказала мені все, що я зробила”. Дивись, яка старанність і водночас розсудливість.
Вона прийшла почерпати воду; але як тільки знайшла істинне джерело, то вже знехтувала чуттєвим, навчаючи нас цим, хоч і малим прикладом, що, слухаючи про духовні предмети, треба зневажати все життєве і анітрохи не думати про те. Дружина в цьому випадку, за своїми силами, теж робила, що й апостоли, і ще більше. Вони залишали свої тенета, коли були покликані, а вона добровільно, без усякого умовляння до того, залишає водонос і, окрилена радістю, робить справу благовістя. Та й не одного чи іншого закликає, як Андрій і Пилип, але приводить у рух усе місто і веде до Іісуса безліч народу.
І дивись, як вона розсудливо говорить. Не каже: “Підіть і подивіться на Христа”, а привертає до нього людей, так само пристосовуючись до них, як і сам Христос привернув її. “Підіть, – каже, – подивіться на Людину, Яка сказала мені все, що я зробила”. Та й не соромиться сказати: “сказав мені все, що я зробила”, хоча можна було б сказати інакше, наприклад: прийдіть і бачите прозорливця. Так, коли душа запалиться вогнем божественним, то вже ні на що земне не звертає уваги, ні на поголоску, ні на сором; одним тільки зайнята буває – полум’ям, яке оголосило її. “Чи не Він Христос?”.
Дивись і тут, яка мудрість у дружині. Вона не стверджує про Нього прямо, але й не замовчує, – тому що не хотіла захоплювати їх тільки власною своєю думкою, а бажала, щоб вони, послухавши Його, самі розділили її думку; а це робило слова її ще більш для них прийнятними. Хоча Христос виявив і не все її життя, але зі сказаного вона впевнилася, що – і все інше. Не сказала також: приходьте, увіруйте: а – “підіть, подивіться”, що було набагато легше і більше їх приваблювало.
Чи бачиш мудрість дружини? Знала вона, безсумнівно знала, що вони, тільки-но скуштують від цього джерела, то відчують те саме, що й вона. Якби (на її місці) була людина більш чуттєва, то прикрила б зроблене їй докору, а вона відкриває своє життя і виявляє перед усіма, щоб тільки привернути їх і навернути до Христа.
“Тим часом учні просили Його, кажучи: Равви, їж” (Ін. 4:31). “Просили” – вітчизняною їхньою мовою означає: переконували. Бачачи, що Він стомився від шляху і обтяжливої спеки, вони переконували Його. Але це відбувалося не від квапливості їхньої у прийнятті їжі, а від любові до Учителя. Що ж Христос? “У Мене, – каже, – є їжа, якої ви не знаєте. Тому учні говорили між собою: хіба хто приніс Йому їсти?” (Ін. 4:32-33).
Чи дивно, що дружина, почувши про воду, і уявляла воду, коли ось і учні теж саме відчувають і, не думаючи нічого духовного, ще дивуються? Утім вони, зберігаючи звичайну повагу і пошану до Вчителя, тільки між собою говорять, а Йому самому не наважуються запропонувати питання. Так вони чинять і в інших випадках, бажають запитати Христа, але не запитують. Що ж Христос? “Моя їжа є, – каже, – творити волю Того, Хто послав Мене, і звершити діло Його” (Ін. 4:34).
Брашном Він називає тут спасіння людей, показуючи тим, з якою любов’ю Він промишляє про нас. Як ми жадаємо їжі, так Він бажає нашого спасіння. Але послухай, як Він у всякому разі не раптом усе відкриває, а спершу вводить слухача в подив, щоб він, почавши досліджувати сказане і водночас дивуючись і вагаючись, тим з більшою готовністю прийняв шукане, коли воно з’ясується для нього, і тим більше був збуджений до слухання. Чому Він не відразу сказав: “Моя їжа є творити волю” Отця Мого? Хоч і це було не ясно, все ж ясніше за раніше сказане. Але що Він говорить? “У Мене є їжа, якої ви не знаєте”. Спочатку, як я сказав, Він хоче зробити їх через саме здивування більш уважними і привчити їх до того, щоб вони вислуховували й алегоричні Його слова. У чому ж полягає воля Отця? Це Він висловлює і пояснює згодом. “Чи не кажете ви, що ще чотири місяці, і настануть жнива? А Я кажу вам: підведіть очі ваші, і подивіться на ниви, як вони побіліли, і встигли до жнив” (Ін. 4:35).
2. Ось знову близькими до них вказівками Він зводить їх до споглядання найвищих предметів. Говорячи про їжу, Він розуміє не що інше, як порятунок людей, які мали намір прийти до Нього. Те ж саме означають нива і жнива, тобто, безліч душ, готових до прийняття Його проповіді. Очі ж тут має на увазі і уявні, і тілесні, тому що учні вже бачили безліч самарян, що йдуть до нього; а готовність їхню і прихильність до слухання уподібнює нивам, що біліють, – тому що, як колосся, коли побілішає, готове буває до жнив, так і вони тепер, говорить Він, до порятунку приготовані та схильні до порятунку.
Чому ж не сказав Він прямо, що ці люди йдуть увірувати в Нього і вже готові прийняти Його вчення, будучи оголошені пророками і приносячи тепер плоди, а назвав їх нивою і жнивами? Що означають такі іносказання? Та й не тут тільки, а й в усьому Євангелії Він так робить, і пророки вживали такий самий спосіб, багато про що кажучи алегорично. Але яка ж тому причина? Адже не даремно ж благодать Духа встановила це; чому ж і для чого?
З двоякою метою: по-перше, щоб слово зробити більш виразним і очевидніше уявити те, про що йдеться. Розум, зайнятий образами зі звичайних предметів, більше збуджується і, бачачи ніби на картині зображення, більше захоплюється ними. Це перша причина. По-друге, для того, щоб потішити мову і щоб сказане краще утвердилося в пам’яті. Прості вислови не так засвоюються і не так привертають увагу більшості слухачів, як виклад їх за допомогою предметів і предметне зображення їх. Це, як можна бачити, з великою мудрістю зроблено в цій притчі. “Той, хто збирає жнива, одержує винагороду, і збирає плід у вічне життя” (Ін. 4:36).
Плід земних жнив служить не для вічного, а для тимчасового життя; духовний плід, навпаки, – до життя, що не старіє, безсмертного. Бачиш, – слова чуттєві, а сенс духовний, і самим чином виразів відокремлюється земне від небесного. Як, розмовляючи про воду і зображуючи властивості її, Він говорив, що “хто питиме воду, яку Я дам йому, той не спрагуватиме повік” (Ін. 4:14), так і тут говорить, що цей плід збирається для життя вічного. “Так що і той, хто сіє, і той, хто жне, разом радіти будуть”. Хто це “той, хто сіє” і хто “той, хто жне”?
Сіячами були пророки, але вони самі не жали, а апостоли; однак не позбавлені за це радості й нагороди за труди, а разом із нами радіють і веселяться, хоча й не женуть із нами, бо жнива й сіяння не одне й те саме. Тому, де праця менша, а потіхи більша, на те Я і зберіг вас, а не для сіяння. У сіянні багато тяжкої праці та праці: а в жнивах багато прибутку, але праця не така, це легше.
Цим Він хоче показати, що і бажанням пророків було – щоб люди зверталися до Нього. До цього і закон готував. Для того вони й сіяли, щоб виробити цей плід. Він показує також, що Він і пророків посилав, і що новий і старий завіти мають велику спорідненість між собою. Усе це Він дає бачити разом за допомогою справжньої притчі. При цьому пригадує і вживане багатьма прислів’я: “бо в цьому випадку, – каже, – справедливий вислів: один сіє, а інший жне” (Ін. 4:37). Так говорить багато хто, коли одні піддаються трудам, а інші пожинають плоди; Він і каже, що це прислів’я в цьому випадку дуже справедливе.
Трудилися пророки, а ви збираєте плоди трудів їхніх. Не сказав: отримуєте їхні нагороди, а: “плоди”, – бо і велика праця пророків не залишається без нагороди. Так і Даниїл зробив: і він пригадав притчу, яка говорить: “від беззаконних походить беззаконня” (1Сам. 24:14). Давид також під час плачу згадав її. Тому Христос і сказав перед тим: “так що і той, хто сіє, і той, хто жне, разом радіти будуть”.
Оскільки Він мав намір сказати, що “один сіє, а інший жне”, то, щоб хто-небудь, як я сказав, не подумав, начебто пророки позбавлені нагороди, Він і каже дещо дивне й несподіване, яке не буває в чуттєвих справах, але в духовних, яке є їхньою особливістю. У справах чуттєвих, якби трапилося, що один посіяв, а інший пожав, то обидва вони разом не стали б радіти; але той, хто сіяв, сумував би, що трудився для інших, а радів би тільки той, хто жнив. Тут же не так; але і ті, хто не жнуть того, що посіяли, радіють разом із тими, хто жне. Звідси ясно, що і вони беруть участь у нагороді. “Я послав вас жати те, над чим ви не трудилися: інші трудилися, а ви увійшли в працю їхню” (Ін. 4:38).
Цим-то особливо Він підбадьорює учнів. Їм здавалося важкою справою пройти всесвіт із проповіддю, а Він дає бачити, що це дуже легко. Кидати насіння і приводити не освячені душі до богопізнання – ось що було важко і вимагало багато зусиль. Для чого ж Він говорить про це? Для того, щоб, коли пошле їх на проповідь, вони не боялися, як такі, що послані на справу важку. Територія пророків, каже Він, була набагато важчою, а ви, як сама справа показує, йдете на працю легшу. Як у жнивах легко збирається плід, за короткий час житниця наповнюється снопами і вже не побоюються зміни часів, зими, весни і дощу, так і тепер самі справи говорять за себе. Тим часом, коли Він говорив це, приходять самаряни, і негайно зібрано плід: тому-то Христос і сказав: “підведіть очі ваші і подивіться на ниви, як вони побіліли”. Сказав – і це виявилося на ділі, і слова Його підтвердилися подіями, бо “багато самарян з того міста увірували в Нього за словом жінки, що свідчила, що Він сказав їй усе, що вона зробила” (Ін. 4:39). Вони бачили, що дружина не могла з догідливості звеличувати похвалами того, хто викрив її гріхи, або на догоду будь-кому іншому виявляти своє життя.
3. Будемо наслідувати і ми цю дружину, і у власних гріхах не людей будемо соромитися, але побоїмося, як годиться, Бога, який і нині бачить діла наші, і в майбутньому віці покарає тих, хто не покаявся. А ми робимо протилежне. Того, хто буде нас судити, не боїмося, а перед тими, які не можуть заподіяти нам жодної шкоди, ми тремтимо і боїмося від них безчестя. Тому чого ми боїмося, тим і будемо покарані.
Хто нині побоюється сорому від людей тільки, а не соромиться робити що-небудь непотрібне перед всевидячим Богом, до того ж не хоче і покаятися, і виправитися, той у майбутньому не перед однією або двома людьми, а на очах усього всесвіту буде виставлений на ганьбу. А що і добрі, і погані справи тоді будуть виставлені на велике видовище, нехай навчить тебе притча про овець і цапину і блаженний Павло, який каже: “бо всім нам треба з’явитися перед суддівським двором Христовим, щоб кожному отримати відповідно до того, що він робив, коли жив у тілі, добре чи зле” (2Кор. 5:10); також: “Господь… освітить сховане в темряві” (1Кор. 4:5).
Ти зробив що-небудь погане, або тільки подумав про те, і приховуєш від людей? А від Бога не приховаєш. Але ти анітрохи про це не дбаєш, а очі людей – ось що страшно тобі. Подумай же, що і від людей ти нічого того дня не зможеш приховати. Тоді все, як на картині, представлено буде очам нашим, так що кожен стане суддею самому собі. Це видно і з притчі про багатого. Багатий бачить перед очима своїми зневаженого ним жебрака, – кажу про Лазаря, – і того, ким так часто гребував, тепер просить дати йому перст свій на втіху. Тож благаю, – хоч би й ніхто не бачив наших справ, нехай кожен із нас звернеться до своєї совісті, поставить самому собі суддею свій розум і розкриє перед ним свої гріхи. І якщо не бажаємо бути осоромленими в той страшний день, вилікуємо наші виразки, докладемо до них лікування покаяння. Адже можна, істинно можна вийти здоровим, хоча б хто вкритий був тисячами ран: “якщо ви, – сказано, – прощатимете людям їхні гріхи, то пробачить і вам Небесний Отець ваш, а коли не прощатимете людям їхні гріхи, то й Отець ваш не пробачить вам гріхів ваших” (Мф. 6:14-15).
Як у хрещенні гріхи, що занурюються, зникають, так і ці знищаться, якщо захочемо покаятися. Покаяння ж полягає в тому, щоб уже не робити надалі того самого, а хто береться до колишніх справ, той уподібниться псу, який повертається до своєї блювотині (2Пет. 2:22) і тому, хто, за прислів’ям, б’є вовну над вогнем і черпає воду решетом. Отже, треба і ділом, і думкою відставати від намірів гріховних; а, відставши, докладати до ран протилежні гріхам ліки.
Наведу деякі приклади. Ти – хижак і лихоїмець? Відстань від розкрадання і приклади до рани милостиню. Ти блудодійствував? Відчепись від блуду і приклади до цієї виразки цнотливість. Сказав що-небудь зле про ближнього і зашкодив йому? Залиш лихослів’я, приклади дружелюбність. Станемо так робити і з кожним із наших гріхів, і жодного з них не залишатимемо без уваги. Настає вже, настає час звіту. Тому й Павло каже: “Господь близько. Не дбайте ні про що” (Флп. 4:5-6).
Але нам, можливо, слід сказати протилежне: “Господь близько”; подбайте. Філіппійцям доречно було чути: “не дбайте ні про що”, тому що вони були в скорботі, трудах і подвигах. А тим, які живуть у розкраданні, сластолюбстві, які повинні дати тяжкий за це звіт, – тим справедливіше ось що почути: “Господь близько”; подбайте. Небагато вже залишається часу до кінця; світ уже спрямується до кінця. Це показують брані, скорботи, землетруси, охолодження любові. Як тіло під час останнього подиху, поблизу смерті, піддається незліченним недугам; як у домі, коли він близький до руйнування, зазвичай багато чого падає і з покрівлі, і зі стін, так близький, при дверях, кінець всесвіту, і тому поширюються всюди незліченні негаразди.
І якщо тоді Господь уже “близько” був, то набагато більше нині. Якщо за чотириста років, коли це було сказано, Павло назвав той час “повнотою часів” (Еф. 1:10), то тим паче слід назвати так теперішній час. Хоча, можливо, саме тому дехто не вірить, але, навпаки, тому-то найбільше і треба вірити. Звідки справді ти знаєш, людино, що кінець світу ще не близький і що сказане ще не скоро збудеться? Кінцем року ми називаємо не останній тільки день його, а й останній місяць, хоча він має тридцять днів; так я не помилюся, якщо в такій кількості років назву кінцем і чотирьохсотий рік. Таким чином апостол уже свого часу провіщав про кінець. Смирімося ж, і будемо жити в страху Божому. А якщо ми живемо в безпечності, в нерадінні, і не очікуємо нічого, то настане раптово пришестя. Пояснюючи це, Христос сказав: “як було за днів Ноя, так буде і в пришестя Сина Людського” (Мф. 24:37).
Це й Павло зауважує, кажучи: “коли говоритимуть: “мир і безпека”, тоді раптом спіткає їхнє лихо, так само, як мука пологами спіткає ту, що має в утробі” (1Сол. 5:3). Що це означає: “як мука пологами спіткає ту, що має в утробі”? Часто вагітні жінки, під час забав, або обіду, або в лазні, або на майдані, нічого не чекаючи попереду, раптово бувають захоплені хворобами народження. А оскільки і наш стан такий, то будемо завжди готові. Не завжди ж ми будемо чути про це, не завжди матимемо до того можливість: “у гробі, – каже Писання, – хто славитиме Тебе?” (Пс. 6:6).
Покаймося ж тут, щоб у такий спосіб умилостивити Бога в прийдешній день і отримати від Нього прощення, якого і нехай сподобимося всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.
Благовіст УПЦ
Просмотрено (5) раз
