Найстрашніше – прожити ціле життя в очікуванні того дня, коли нарешті почнеться справжнє життя.
Людина відкладає радість до кращих часів. Любов – до слушної миті. Молитву – до великої біди. Примирення – до моменту, коли інший зробить перший крок. А дні минають тихо, забираючи із собою слова, обійми й можливості, які вже ніколи не повернуться.
Господь приходить не лише у великих чудесах. Він поруч у ранковому світлі, у голосі рідної людини, у запаху хліба, у дитячій усмішці, у хвилині тиші після важкого дня. Бог наповнює Собою звичайне, але заклопотане серце часто проходить повз святиню власного життя.
Не потрібно чекати, поки все стане ідеальним. Такого дня може не настати. Завжди залишатимуться турботи, незавершені справи й причини для тривоги. Але навіть серед усього цього можна любити, дякувати, молитися і берегти тих, кого Господь поставив поруч.
Поки є можливість почути рідний голос – потрібно слухати. Поки можна обійняти – обіймати. Поки серце здатне прощати – не дозволяти образі перетворитися на стіну.
Життя відбувається не завтра. Воно вже тут – у цій миті, у цьому подиху, у Божій присутності. І щастя починається тоді, коли серце перестає чекати особливого дня та з вдячністю приймає день сьогоднішній.
Олександр Ковальчук
Просмотрено (0) раз
