“Іісус каже їй: Повірте Мені, що настає час, коли і не на горі цій, і не в Єрусалимі будете поклонятися Отцеві. Ви не знаєте, чому поклоняєтесь, а ми знаємо, чому поклоняємось, бо порятунок від Юдеїв”. Ін. 4:21-22
Зміст: 1. людина завжди потребує віри. – Віра подібно до корабля перевозить нас крізь життєве море. 2. Про істинну богошанування. Вшанування учнів до свого Вчителя. Немає нічого вищого за любов Христову. 3. Смирення і ніжність привернули особливу любов Іісуса Христа до Іоанна. Апостол Петро. Смирення як основа чесноти. Суєтність багатств. Заклик до милостині.
1. Скрізь потрібна нам, улюблені, віра; віра – мати всіх благ, ліки до спасіння; без неї неможливо засвоїти нічого з високих догматів. Подібно до того, як люди, які намагаються переплисти море без корабля, хоча й можуть трохи проплисти, діючи руками й ногами, але, простягаючись далі, скоро поглинаються хвилями, так і ті, котрі керуються лише власним розумом, перш ніж чогось навчитися, зазнають аварії корабля, як і Павло каже, що дехто стосовно віри зазнав корабельної аварії (1Тим. 1:19). Щоб і нам того ж не потерпіти, будемо триматися цього священного якоря, яким і Христос нині веде дружину.
Коли вона сказала: “Батьки наші поклонялися на цій горі, а ви кажете, що місце, де треба поклонятися, знаходиться в Єрусалимі”, – Христос відповідав їй: “Повірте Мені, що настає час, коли і не на горі цій, і не в Єрусалимі будете поклонятися Отцю” (Ін. 4:20-21).
Тут Він відкриває їй важливий догмат, якого не сказав ні Никодиму, ні Нафанаїлу. Вона намагалася довести перевагу своїх обрядів над іудейськими і підтверджувала це прикладом своїх батьків; але Христос не відповідав їй на це запитання, бо зайвим було б тоді говорити про це й пояснювати, чому батьки її в горі тій вклонялися, а юдеї – в Єрусалимі.
Отже, Він промовчав про це. Але відкидаючи важливість як того, так і іншого місця, Він підносить душу дружини навіюванням, що ні юдеї, ні самаряни не мають нічого великого, як порівняти з тим, що має бути дароване в майбутньому, – і потім уже пояснює відмінність між ними. Але при цьому віддає перевагу юдеям, не місце віддаючи перевагу місцю, але в самому дусі даючи перевагу юдеям. Христос ніби так сказав: про місце немає потреби сперечатися, але в образі богошанування юдеї мають перевагу над самарянами, – тому що, каже, “ви не знаєте, чому кланяєтеся, а ми знаємо, чому кланяємося”.
Як же самаряни не відали, кому поклонялися? Вони думали, що Бог обмежується місцем і існує в одній якійсь країні; згідно з таким поняттям вони служили Йому. Так, відправивши посольство до персів, сповіщали, що бог цього місця обурюється на нас, представляючи його в такий спосіб анітрохи не вищим за ідолів. Тому вони продовжували служити і бісам, і Богові, змішуючи те, що не може бути змішано. Але юдеї були вільні від цієї омани, визнавали Бога, хоча й не всі, Богом всесвіту. Тому Христос і каже: “ви не знаєте, чому кланяєтеся, а ми знаємо, чому кланяємося”.
Не дивуйся, що Христос зараховує Себе до юдеїв. Він говорить стосовно поняття дружини, як юдейський пророк. Тому і вжив вираз: “ми… кланяємося”. Що Він сам є особою, якій поклоняються, це тепер кожному відомо: поклонятися – справа тварини, а Господу тварині властиво приймати поклоніння. Поки ж Він розмовляє як юдей, тому й каже: “ми”, тобто юдеї. А й підносячи в такий спосіб іудейський закон, Він знову вселяє до Себе самого довіру і переконує дружину ще більше прислухатися до Його слів, бо ставить вчення Своє поза підозрою і дає бачити, що підносить віру іудеїв не через єдність роду, як їхній єдиноплемінник.
Той, хто відгукується так про таке місце, яким юдеї найбільше хвалилися й приписували собі перевагу над усіма народами, – хто знищує таку важливу для них перевагу, той, вочевидь, не на догоду будь-кому говорить про це, а воістину й за силою пророчою. Отже, віддаливши дружину від подібних помислів словами: “повір Мені” та ін., Христос потім додає: “бо спасіння від юдеїв”.
Слова ці означають або те, що з юдеї походять блага для всесвіту (бо тут отримало початок пізнання Бога, відкидання ідолів та всі інші догмати; та й ваше поклоніння, хоча й неправильне, від юдеїв бере свій початок); отже, або це, або Своє пришестя у світ Він називає спасінням; а краще, не згрішить той, хто й те, й інше назве спасінням, яке, за словами Христовими, “від юдеїв”. На те вказуючи, і Павло сказав: “від них Христос по плоті, Бог, що є над усім” (Рим. 9:5).
Бачиш, як Христос вихваляє старий заповіт і показує, що цей заповіт корінь благий і що сам Він ні в чому не суперечить закону. Але хоча Він і каже, що початок усіх благ від іудеїв, однак “настане час, і вже настав, коли справжні шанувальники поклонятимуться Отцю в дусі й істині” (Ін. 4:23). Ми, каже, перевершуємо вас, жінко, способом нашого поклоніння; але й воно нарешті припиниться; зміниться не тільки місце, а й самий спосіб служіння Богові, і це вже близько: “прийде час, і настав уже”.
2. Оскільки пророки за довгий час виголошували свої провіщення, то Христос, відхиляючи тут подібне припущення, каже: “і настало вже”. Не думай, каже, що це пророцтво здійсниться тільки через довгий час. Ця подія вже настає; вже незабаром “справжні шанувальники будуть поклонятися Отцеві в дусі й істині”. Словами: “справжні шанувальники” Він виключає юдеїв разом із самарянами. Хоча перші кращі за останніх, але набагато гірші за майбутніх прихильників, – настільки, наскільки прообраз нижчий за істину. Говорить же Він тут про Церкву, бо їй притаманне справжнє і гідне Бога поклоніння Богові.
І “таких шанувальників Отець шукає Собі” (Ін. 4:23). Якщо ж Він споконвіку таких шукав, то дозволив юдейський спосіб поклоніння не тому, щоб Сам цього бажав, а з поблажливості й для того, щоб і юдеїв привести до істини. Хто ж це справжні шанувальники? Це – ті, які не обмежують служіння Богові якимось місцем, а вклоняються Йому духом, як і Павло каже: “Благаю вас, браття, милосердям Божим, подайте тіла ваші в жертву живу, святу, угодну Богові, для розумного служіння вашого” (Рим. 12:1).
Коли ж Христос каже: “Бог є дух”, то цим висловлює, що Він безтілесний. А безтілесному і служіння личить таке саме і має бути принесене в тому, що в нас є безтілесне, тобто в душі і чистому розумі. Тому й каже: “ті, хто поклоняється Йому, повинні поклонятися в дусі й істині” (Ін. 4:24). Оскільки і самаряни, і юдеї не дбали про душу, а багато дбали про тіло, очищаючи його всіляко, то Він і каже, що не чистотою тіла, а тим, що в нас є безтілесне, тобто розумом, треба служити Безтілесному. Отже, не овець і телят, а себе самого принести Богові на цілопалення; це і означає: представити “жертву живу” і “поклонятися в дусі й істині”. Колишні встановлення, як от: обрізання, цілопалення, жертви, пахощі – були тільки прообрази; нині ж усе істина. Не плоть треба нам обрізати, а лукаві помисли, розпинати себе, споживати і умертвляти нерозумні побажання.
Дивується дружина таким словам Його, і не будучи в змозі піднятися до цієї висоти вчення, в подиві, послухай, що каже: “знаю, що прийде Месія, тобто Христос, і коли Він прийде, то сповістить нам усе. Іісус каже їй: це Я, що говорю з тобою” (Ін. 4:25-26).
Звідки у самарян було очікування пришестя Христового, коли вони приймали тільки Мойсея? Із самих Писань Мойсея. На самому початку він уже повідомляє одкровення про Сина – слова: “створимо людину за образом Нашим на подобу” (Бут. 1:26) сказані до Сина. І той, хто розмовляв з Авраамом у кущі, був Син (Бут. 13:1). І Яків про Нього пророкував, кажучи: “Не відійде скіпетр від Юди, і законодавець від його стегон, аж поки не прийде Примиритель, і Йому покірність народів” (Бут. 49:10). І сам Мойсей каже: “пророка… з братів твоїх, як мене, поставить тобі Господь Бог твій, – Його слухайте” (Повт. 18:15).
Також розповіді про змія, про жезл Мойсея, про Ісаака, про ягня і багато інших могли сповіщати про Його прихід тим, хто бажає зрозуміти. Чому ж, скажеш, Христос не вказував дружині на ці прообрази, тоді як Никодиму вказав на змія, а Нафанаїлу нагадав пророцтва; їй же нічого такого не сказав? Чому це, з якої причини? Тому, що ті були мужі й займалися цими предметами, а вона – дружина убога, невчена, необізнана в Писаннях. Тому Він і не розмовляє з нею від Писань, а привертає її до Себе обіцянкою води і своєю прозорливістю, приводить їй таким чином на пам’ять Христа і нарешті відкриває Себе. Якби Він їй сказав це від самого початку, коли вона ще не питала Його, то їй здалося б, що Він говорить порожнє і нездійсненне.
А тепер, мало-помалу навівши їй на пам’ять, благоговременно відкриває і Себе. Юдеям, хоча вони й часто говорили: “Чи довго Тобі тримати нас у подиві? якщо Ти Христос, скажи нам прямо” (Ін. 10:24), – Він не давав ясної відповіді; а дружині самарянській прямо сказав про Себе, що Він – Христос. Це тому, що дружина була благонаміренішою за юдеїв; вони запитували не для того, щоб навчитися від Нього, а щоб постійно насміхатися з Нього; а якби вони хотіли навчитися, то для цього достатня була повчальна для них розмова з Ним і в бесідах Його, і в Писаннях, і в чудесах Його.
Але дружина, що говорила, говорила від щирого серця, з чистим наміром, і це очевидно з її подальших дій. Вона і сама слухала Його і вірувала, і інших залучала до віри; та й в усьому видно старанність і віру дружини. “У цей час прийшли учні Його” (Ін. 4:27). Вельми завчасно прийшли вони, тому що повчання вже було закінчено. “І здивувалися, що Він розмовляв із жінкою, але жоден не сказав: чого Ти хочеш? або: про що розмовляєш із нею?”
3. Чему вони дивувалися? Лагідності Його і крайньому смиренню, – у тому, що Він, будучи настільки великий, з такою смиренномудрістю благоволив бесідувати з дружиною бідною, та ще й самарянкою. А хоча й дивувалися, проте не питали про причину бесіди. Так вони були навчені дотримуватися обов’язку учнів, так Його боялися і поважали. Хоча не мали ще тоді про Нього належного поняття, дивилися однак же на Нього, як на чудову людину, і мали до нього велику повагу. Щоправда, у багатьох випадках вони показували і багато сміливості, як, наприклад, Іоанн припадав на перси Його, або, приступивши до Нього, говорили: “хто більший у Царстві Небесному” (Мф. 18:1)? Також сини Зеведеєві просили Його, щоб одному сидіти праворуч від Нього, а іншому на спині (Мк. 10:37).
Чому ж у теперішньому випадку вони не запитували Його? Тому, що ті всі випадки стосувалися їх самих, і тому вони мали потребу питати; а теперішня обставина анітрохи їх не стосувалася. Та й Іоанн робив так 27, через довгий час, уже під кінець, коли користувався особливою близькістю до Нього і був абсолютно впевнений у любові Христа: він, як сказано, був той учень, “якого любив Іісус” (Ін. 13:23). Що може зрівнятися з таким блаженством? Але ми, улюблені, не будемо обмежуватися тільки тим, щоб догоджати апостолу, а будемо все робити так, щоб бути самим серед тих, кого догоджають; будемо наслідувати євангеліста, і для того подивися, чим він здобув таку велику любов. Чим же?
Він залишив батька, човен і сітки і пішов за Христом. Але це було в ньому спільне з братом його, з Петром, Андрієм і з іншими апостолами. Що ж було особливого, від чого походила велика любов Христова? Сам євангеліст нічого такого не говорить про себе, крім того, що був улюблений Спасителем; а про звитяги, за які його любили, через скромність замовчує. Що Христос любив його особливою якоюсь любов’ю, це всім очевидно; однак не видно, щоб він розмовляв із Христом або запитував Його про що-небудь окремо від інших, як це робили часто Петро, Пилип, Юда та Фома; тільки тоді це бачимо, коли Іоанн хотів догодити й послухняно послухатися співапостолу (Ін. 13:24-25).
Коли першоверховний апостол спонукав його до того знаком, тоді він і запитав Іісуса, – бо обидва ці апостоли мали велику любов між собою. Так бачимо, що вони разом і в храм входили і разом говорили до народу. Щоправда, Петро завжди з більшою гарячністю і діє, і говорить, а під кінець і від самого Христа чув: “Чи любиш ти Мене більше, ніж вони?” (Ін. 21:15). А той, хто любить “більше, ніж вони”, звісно, був і сам любимий.
Але це очевидно відбувалося від любові до Іісуса, а то від любові самого Іісуса. Отже, що ж збуджувало особливу любов до Іоанна? Мені здається, те, що цей чоловік показував особливу скромність і лагідність; тому-то він не виявляв ні в якому разі сміливості. А якою великою є ця чеснота, видно з прикладу Мойсея, якого це саме і зробило настільки великим і славним.
Зі смиренномудрістю ніщо не може зрівнятися. Тому і Христос почав з нього вчення про блаженства: маючи намір покласти нібито підставу найвеличнішої будівлі, Він поставив насамперед смирення. Без нього неможливо, неможливо врятуватися; хоча б хто постив, молився, подавав милостиню, але якщо робить із гордістю, і не має смирення, – все це бридко; а якщо робиться зі смиренням, то жадано, гіднолюб’язно і благонадійно.
Отже, упокоримо себе, улюблені, упокоримо; і якщо будемо пильнувати над собою, то ця чеснота буде для нас дуже легкою. Та й що справді може збуджувати тебе до гордості, людино? Чи не бачиш ти нікчемності твого єства, – схильності (до зла) твоєї волі? Подумай про свою смерть, подумай про безліч гріхів. Але, можливо, ти зробив багато великих справ, – і тому загордився про себе? Але цим-то і втрачаєш усе. Не стільки грішнику, скільки доброчесному потрібно дбати про смирення.
Чому так? Тому що грішника спонукає до смирення совість, а доброчесний, якщо не дуже пильнує над собою, начебто підхоплений вітром, підноситься і негайно похмурішає, подібно до відомого фарисея. Ти допомагаєш бідним, але ти подаєш їм не своє, а Господнє, загальне для всіх подібних тобі рабів Його.
Тому-то, в нещасті ближнього передбачаючи і своє власне, і в інших вивчаючи свою природу, тим більше треба смирятися. Можливо, і ми походимо від таких самих предків; а якщо нам дісталося багатство, то воно знову може і піти від нас. Та що таке і багатство? Тінь порожня, дим зникаючий, колір трави, або краще сказати, і кольори нікчемніші. Що ж ти надміваєшся травою? Чи не дістається багатство і злодіям, і розпусникам, і блудникам, і розкрадачам гробів? Чи то надміває тебе, що маєш таких спільників у стяжанні? Чи ти любиш честь? Але для честі немає засобу, вірнішого за милостиню: почесті, що здобуваються багатством і переважанням влади, бувають вимушені й ненависні для інших; а почесті через милостиню віддаються з доброї волі та за сумлінням людей, які їх шанують.
Тому-то самі ті, хто шанує, ніколи не можуть і відняти цих почестей. Але якщо люди мають таку повагу до милостивих і бажають їм усіх благ, то подумай, яку нагороду, яку відплату отримають вони від людинолюбця Бога. Будемо ж шукати цього багатства, яке вічно перебуває, ніколи не зникає, щоб, ставши великими тут і прославившись там, досягти вічних благ, благодаттю й людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, з Яким Отцю і Святому Духу слава нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
* * *
27 – тобто, лежав на персях Христа.
Благовіст УПЦ
Просмотрено (0) раз
