Бог створив нас, людей, за образом і подобою Своєю, дав нам розум, волю і безсмертну душу для того, щоб, пізнаючи Бога й уподібнюючись Йому, ми ставали усе кращими і добрішими, все більше удосконалювалися й успадкували вічне блаженне життя з Богом.
Тому існування людини на землі має глибокий сенс, велике призначення і високу мету.
У Божій світобудові немає і не може бути чогось безглуздого. І якщо людина живе без віри у Бога, не за заповідями Божими, не для майбутнього вічного життя, то й існування такої людини на землі втрачає сенс. Людям, які живуть без Бога, життя здається незрозумілим і випадковим, а самі такі люди часто бувають гірші за звірів.
Кожній людині, щоб виконати своє призначення на землі й здобути вічне спасіння, необхідно: по-перше, пізнати істинного Бога і правильно вірувати у Нього, тобто мати істинну віру, і, по-друге, жити за цією вірою, тобто любити Бога і людей і чинити добрі справи.
Апостол Павло каже, що «без віри догодити Богові неможливо» (Євр. 11:6), а апостол Яків додає: «віра, коли не має діл, сама по собі мертва» (Як. 2:17).
Отже, для нашого спасіння необхідні правильна віра і життя за цією вірою (добрі діла).
Істинне вчення про те, як слід правильно вірувати у Бога і як жити людям, міститься у православній християнській вірі, бо вона ґрунтується на Божественному одкровенні.
Божественним одкровенням називається усе те, що Сам Бог відкрив людям про Себе і про правильну істинну віру в Нього.
Своє одкровення Бог сповіщає людям двома способами: природним і надприродним.
***
ПРО ПРИРОДНЕ ОДКРОВЕННЯ
Природним одкровенням називається таке одкровення Боже, коли Бог відкриває Себе звичайним природним способом кожній людині через видимий нам світ (природу) і через совість нашу, яка є наче голос Божий у нас, підказуючи нам, що добре і що погано, а також і через життя — історію усього людства. Якщо народ втрачає віру в Бога, то його переслідують лихоліття і нещастя, і якщо не кається, то гине і зникає з землі; згадаймо: потоп, загибель Содома і Гоморри, розсіяння єврейського народу по всій землі тощо.
Увесь навколишній світ є велика книга одкровення Божого, яка свідчить про всемогутність та премудрість Бога Творця.
Вчені, які вивчають цей світ, усі, за дуже незначними винятками, — віруючі люди. «Бо для того, щоб досліджувати (вивчати) щось, потрібно бути впевненим, вірити у те, що все, що досліджується, зроблено свідомо, за визначеним планом… Навіть найпростіша машина випадково, сама по собі виникнути ніяк не може. Якщо навіть ми зустрінемо правильно розташовану групу каменів — ми вже з правильного їх розташування зробимо висновок, що їх так поклала якась людина. Випадкова група завжди буде безформною, неправильною. Ще Цицерон (стародавній учений і письменник, який жив до Р. X.) казав, що скільки б мільйонів разів не кидати кубики з літерами, рядки віршів з них ніяк не вийдуть. А всесвіт, який оточує нас, значно складніший, ніж найскладніша машина, і сповнений значно більшого сенсу, ніж найзмістовніший вірш» (з бесіди арх. Нафанаїла).
Апостол Павло був одним із найосвіченіших людей свого часу, і він казав, що «всякий дім споруджується ким-небудь; а Той, Хто збудував усе, є Бог» (Євр. З, 4).
Великий учений Ньютон, який відкрив закони руху небесних тіл, розкрив найбільшу таємницю світобудови, був віруючою людиною і займався богослів’ям. Коли він вимовляв ім’я Боже, то кожного разу побожно вставав і скидав капелюха.
Великий Паскаль, геній математики, один з творців нової фізики, був не просто віруючим, але й одним з найбільших релігійних мислителів Європи. Паскаль сказав: «Усі суперечності, які понад усе, вочевидь, хочуть віддалити мене від позиції релігії, найбільшою мірою і привели до неї».
Великий засновник усієї сучасної бактеріології (науки, яка вивчає життя бактерій і їх вплив на людський організм), мислитель, який глибше за інших проник у таємницю органічного життя, Пастер каже: «Чим більше я вивчаю природу, тим більше я зупиняюсь у благоговійному подиві перед ділами Творця».
Знаменитий вчений Лінней закінчує свою книгу про рослини такими словами: «Воістину є Бог, великий, вічний, без Якого нічого не може існувати».
Астроном, який вивчав рух небесних тіл — планет і зірок, Кеплер виголосив: «О, великий Господь наш і велика Його могутність, і мудрості Його немає меж. І ти, душе моя, співай славу Господу Твоєму усе твоє життя».
Навіть Дарвін, вчення якого було згодом використане напівученими для спростування віри у Бога, усе своє життя був побожною людиною і багато років був церковним старостою в своїй парафії. Він ніколи не думав, що його вчення може суперечити вірі в Бога.
Після того, коли Дарвін виклав своє вчення про еволюційний розвиток живого світу, його запитали, — де початок ланцюга розвитку тваринного світу, де перша ланка його? Дарвін відповів: «Вона прикута до Престолу Всевишнього».
Видатний геолог Лайєль писав: «При будь-якому дослідженні ми відкриваємо найяскравіші докази передбачливості, сили і мудрості творчого розуму Бога».
Учений історик Мюллер заявляв: «Тільки з пізнанням Господа і після ґрунтовного вивчення Нового Завіту я став розуміти зміст історії».
Можна було б навести безліч свідчень учених про віру в Бога, однак, думаємо, достатньо і цього. Втім, вкажемо ще на один красномовний доказ. Вчений Деннерт опитав про віру в Бога, через листи (анкети), 423 вчених-природознавців. 56 з них відповідей не надіслали, 349 вчених виявилися віруючими в Бога і тільки 18 заявили, що вони або невіруючі, або байдужі до віри. Результати цього опитування учених збігаються з результатами інших подібних досліджень.
«Тільки напівзнання приводить людей до безбожництва. Ніхто не заперечує буття Божого, крім тих, кому це вигідно», — казав англійський учений Бекон.
Молода дівчина, свята великомучениця Варвара, бачачи велич і красу Божого світу, прийшла до пізнання істинного Бога.
Так відкриває Себе Бог через видимий світ кожній людині, яка має розум і добру волю.
Віра в Бога є основною властивістю душі людини. Душа дана людині від Бога: вона є наче іскра і відображення в людині самого Божества. Походячи від Бога, маючи в Ньому споріднену собі сутність, душа сама по собі, зі своєї волі звертається до Бога, шукає Його: «Прагне душа моя до Бога сильного й живого» (Пс. 41:3). Подібно до того, як очі звертаються до світла і створені для того, щоб бачити світло, так і душа людини прагне Бога, має потребу у спілкуванні з Ним і тільки в Богові знаходить спокій та радість (щастя). Квітка тягнеться до сонця тому, що від сонця вона одержує світло і тепло, без чого вона не може жити і рости. Так само постійне, незбориме тяжіння людини до Бога має місце тому, що тільки в Богові наша душа може знайти усе необхідне для правильного і здорового життя.
Тому усі народи в усі часи вірували у Бога і підносили Йому молитви, хоч і часто помилялися, неправильно вірували у Бога, але ніколи не втрачали віри у Божество, тобто завжди мали релігію (релігією називається духовний союз людини з Божеством).
Всезагальність віри у Бога була відома ще з часів Арістотеля, найбільшого грецького вченого (філософа і природознавця, який народився у 384 році до Різдва Христового). І тепер, коли вченим відомі усі без винятку народи, які населяли і населяють нашу землю, підтвердилося, що всі народи мають свої релігійні вірування, молитви, храми і жертвоприношення. «Етнографія (наука, яка вивчає побут усіх народів, що населяють землю) не знає безрелігійних народів», — каже німецький географ і мандрівник Ратцель.
Якщо ж і є окремі переконані безбожники, то вони, як правило, рідкісний виняток, хворобливий відступ від норми. І як існування сліпих, глухих, німих не говорить проти того, що людство володіє даром зору, слуху і мови, як існування ідіотів не заперечує того, що людина — істота розумна, так і існування безбожників не спростовує факту (очевидної істини) всезагальності релігії.
Однак одного природного одкровення недостатньо, бо гріх затьмарює в людині розум, волю і совість. Доказом цього є усілякі язичницькі релігії, в яких істина змішана з хибними людськими вигадками.
Тому Господь і доповнює природне одкровення надприродним.
(Складено за кн.: С. Франк. «Религия и наука»; прот. Г. Шорец. «Есть ли Бог?» та ін.).
***
ПРО НАДПРИРОДНЕ БОЖЕСТВЕННЕ ОДКРОВЕННЯ. ПРО СВЯЩЕННЕ ПЕРЕДАННЯ І СВЯТЕ ПИСАННЯ
Головне Своє одкровення Бог повідомляє людям в особливий, незвичний спосіб, чи, як ми кажемо, надприродним чином — це коли Бог відкриває про Себе безпосередньо Сам або через ангелів. Таке одкровення називається надприродним Божественним одкровенням.
Оскільки не всі люди можуть приймати одкровення від Самого Бога через свою нечистоту гріховну і немочі духу й тіла, то Господь обирає особливих, праведних людей, які можуть прийняти це одкровення. Першими провісниками одкровення Божого були: Адам, Ной, Мойсей та інші пророки і праведні люди. Всі вони прийняли від Бога і проповідали початки одкровення Божого.
У повноті і досконалості Боже одкровення приніс на землю Сам втілений Син Божий, Господь наш Ісус Христос і поширив його по всій землі через Своїх апостолів та учеників.
Це Божественне одкровення і тепер поширюється між людьми і зберігається в істинній святій православній Церкві двома способами: через Священне Передання і Святе Писання.
Початковим способом поширення одкровення Божого є Священне Передання. Від початку світу до Мойсея не було священних книг, а вчення про віру Божу передавалось усно, переданням, тобто словом і прикладом, від одного до іншого і від предків нащадкам.
Сам Ісус Христос Своє божественне вчення і настанови передав ученикам Своїм словом (проповіддю) і прикладом Свого життя, а не книгою (писанням).
У такий же спосіб на початку і апостоли поширювали віру й утверджували Церкву Христову.
Священне Передання завжди передувало Святому Писанню. Це цілком зрозуміло, бо книгами могли користуватися не всі люди, а передання доступне всім без винятку.
Згодом, щоб Божественне одкровення збереглося з точністю, з натхнення Господа деякі святі люди записали найголовніше у книги. Сам Бог Дух Святий невидимо допомагав їм, щоб усе написане у цих книгах було правильним та істинним. Усі ці книги, написані Духом Божим, через освячених на те від Бога людей (пророків, апостолів та ін.) називаються Святим Писанням, або Біблією. Слово «Біблія» — грецьке й означає — «Книги». Цією назвою вказується, що священні книги як такі, що походять від Самого Бога, перевершують інші книги.
Книги Святого Писання написані різними людьми в різний час, але всі вони поділяються на дві частини: на книги Старого Завіту і книги Нового Завіту.
Книги Старого Завіту написані до Різдва Христового. Книги Нового Завіту написані після Різдва Христового. Всі ці священні книги називаються біблійним словом «завіт», тобто заповідання, заповіт, бо в них міститься Божественне вчення, заповідане людям Богом. Слово «завіт» ще означає союз або угоду (Бога з людьми). Головний зміст Старого Завіту полягає в тому, що Бог обіцяв людям Спасителя світу і підготував їх до прийняття Його — через поступові одкровення, через святі заповіді, пророцтва, прообрази, молитви і священнослужіння.
Головний зміст Нового Завіту полягає у тому, що Бог дійсно дарував людям обіцяного Спасителя, Єдинородного Сина Свого, Господа нашого Ісуса Христа, Який і дав Новий Завіт (новий союз або угоду) людям.
Старозавітних книг, якщо рахувати кожну окремо, — 38; але, як правило, об’єднують по кілька книг в одну і нараховують двадцять дві книги (за кількістю літер у єврейському алфавіті).
За змістом старозавітні книги діляться на чотири розділи: законодавчі, історичні, повчальні та пророчі.
І. Книги законодавчі, які складають основу Старого Завіту:
1. Буття.
2. Вихід.
3. Левит.
4. Числа.
5. Второзаконня (повторення Закону).
Ці п’ять книг написані через пророка Мойсея (п’ятикнижжя Мойсеєве). В них говориться про створення світу і людини, про гріхопадіння, про обітування (обіцяння) Богом Спасителя світу, про життя людей у першопочаткові часи. Вони містять у собі переважно виклад закону, що був даний Богом через Мойсея. Сам Ісус Христос називає це законом Мойсеєвим (Див.: Ін. 7:19).
II. Книги історичні, які містять у собі переважно історію релігії та життя єврейського народу, який зберіг віру в істинного Бога:
6. Книга Ісуса Навина.
7. Книга Суддів, і разом з нею, як додаток, книга Руфі.
8. Перша і друга книги Царств, як дві частини однієї книги.
9. Третя і четверта книги Царств.
10. Перша і друга книги Параліпоменон (доповнення).
11. Перша і друга книги Ездри і книга Неємії.
12. Книга Есфірі.
11. Книги повчальні, що містять переважно вчення про віру:
13. Книга Іова.
14. Псалтир, містить у собі 150 псалмів, або священних пісень, написаних з натхнення Духа Святого. Більша частина псалмів написана царем Давидом. Псалтир використовується майже при кожному православному Богослужінні.
15. Притчі Соломона.
16. Екклезіаст (тобто церковний проповідник).
17. Пісня пісень (тобто пісня над піснями).
VI. Книги пророчі, які містять у собі пророцтва або віщування про майбутнє, і головним чином, про Спасителя Ісуса Христа:
18. Книга пророка Ісаї.
19. Книга пророка Єремії.
20. Книга пророка Єзекиїля.
21. Книга пророка Даниїла.
22. Книги дванадцяти пророків, названих малими: Осії, Іоїля, Амоса, Авдія, Іони, Михея, Наума, Софонії, Аггея (Огія), Авакума, Захарії і Малахії.
Всі перелічені священні книги Старого Завіту називаються канонічними, тобто безсумнівно істинними як за походженням, так і за змістом. Слово «канонічний» — грецьке і означає «зразковий, істинний, правильний».
Крім канонічних книг, до складу Старозавітних книг входять ще неканонічні. Це ті книги, які юдеї втратили і яких немає в сучасному єврейському тексті Старого Завіту. Їх взято з грецького перекладу Старозавітних книг, зробленого 70-а тлумачами (вченими людьми) майже за три століття до Різдва Христового (у 271 році до P. X.), і які з давнини подаються в Біблії. Цей переклад користується особливою пошаною в православній Церкві. З нього зроблено церковнослов’янський переклад Біблії. До неканонічних книг Старого Завіту належать:
1. Книга Товита.
2. Книга Юдифі.
3. Книга Премудрості Соломона.
4. Книга Ісуса, сина Сирахового.
5. Послання Єремії.
6. Три книги Маккавейські.
7. Третя книга Ездри.
Священних книг Нового Завіту двадцять сім, і всі вони канонічні. За змістом вони так само, як і старозавітні, можуть бути розділеними на законодавчі, історичні, повчальні і пророчі.
I. Книги законодавчі, тобто ті, які являють собою основу Нового Завіту:
1. Євангеліє від Матфея.
2. Євангеліє від Марка.
3. Євангеліє від Луки.
4. Євангеліє від Іоана.
«Євангеліє» — слово грецьке, що означає «благовістування», тобто блага або добра вість про прихід у світ обіцяного Богом Спасителя світу, Господа нашого Ісуса Христа. Ці книги розповідають про Його земне життя, хресну смерть, воскресіння з мертвих і вознесіння на небо, а також викладають Його Божественне вчення і розповідають про вчинені Ним чудеса. Євангелія написані святими апостолами, учениками Ісуса Христа.
II. Книги історичні:
5. Книга Діянь святих апостолів, написана євангелістом Лукою. В ній розповідається про зішестя Святого Духа на апостолів і про поширення через них Церкви Христової.
ІІІ. Книги повчальні:
6—12. Сім соборних послань (листи до всіх християн): одне — апостола Якова, два — апостола Петра, три — апостола євангеліста Іоана і одне — апостола Іуди (Яковового).
13—26. Чотирнадцять послань апостола Павла: до римлян, два до коринф’ян, до галатів, до ефесян, до филип’ян, до колосян, два до солунян, два до Тимофія, єпископа Ефеського, до Тита, єпископа Критського, до Филимона і до євреїв.
IV. Книга пророча:
27. Апокаліпсис, або Одкровення Іоана Богослова, написане апостолом євангелістом Іоаном Богословом. У цій книзі міститься таємниче передбачення життя і майбутньої долі Церкви Христової та всього світу.
Священні книги Нового Завіту були написані спочатку грецькою мовою, яка на той час була найбільш уживаною. Тільки Євангеліє від Матфея і Послання ап. Павла до євреїв спочатку були написані єврейською мовою. Але Євангеліє від Матфея в першому столітті було перекладено на грецьку мову, як вважають, самим же апостолом Матфеєм.
Книги Священного Писання, як Нового Завіту, так і Старого Завіту, що є Божественним одкровенням, написані з натхнення Духа Святого, називаються богонатхненними. Апостол Павло каже: «Усе Писання богодухновенне і корисне для навчання, для викривання, для виправляння, для наставляння у праведності» (2Тим. 3:16).
В істинності Божественного походження священних книг переконують висота і чистота християнського вчення в цих книгах, пророцтва і чудеса. Особливою ознакою богонатхненності священних книг є могутня дія слова Божого на людину. Скрізь, де тільки лунала проповідь апостолів, вона підкоряла Христовому вченню серця людей. Проти християн озброювались юдейський і язичницький світи з усією силою людської злоби, християни тисячами приймали страдницьку смерть, а сповіщене слово Боже росло й утверджувалося. Траплялося так, що люди бралися за Біблію з бажанням спростувати вчення, яке міститься в ній, а закінчували тим, що ставали її щирими шанувальниками і віруючими людьми. Кожен з нас, уважно читаючи Святе Писання, може побачити на собі його могутню силу і переконатися при цьому, що воно є одкровенням Самого Бога.
Усе Божественне одкровення: книги Святого Писання, тобто Біблія, і Святе Передання, тобто те, що не було спочатку записано у ці книги, а передано усно і вже потім записано святими людьми в ранні віки християнства (IV-V ст.) і, отже, має глибоку давнину і достовірність, — все це зберігається у Церкві Святій. Церкву заснував Сам Спаситель, Господь наш Ісус Христос, і поставив її охоронителькою Свого Божественного одкровення. Бог Дух Святий невидимо оберігає її.
Свята Православна Церква після кончини апостолів керується Святим Писанням і Святим Переданням. Ми читаємо там слова пророків і апостолів так, ніби ми з ними жили і самі їх чули.
В особливих же випадках, для викриття лжевчителів або для вирішення усіляких непорозумінь, на основі заповіді Самого Спасителя (Див.: Мф. 18:17) і за прикладом св. апостолів (Апостольський Собор в 51 році — (Див.: Діян. 15:1-35), збираються Собори. Вони бувають Вселенські, на які збираються пастирі і вчителі Церкви за можливістю з усього світу, і Помісні, коли збираються пастирі і вчителі однієї якоїсь помісної Церкви.
Вселенський Собор є вища на землі влада Св. Церкви Христової, здійснювана керуванням Святого Духа, як і сказано було уперше в постанові Апостольського Собору: «Бо вгодно Святому Духові і нам» (Діян. 15:28).
Вселенських Соборів було сім. На цих Соборах, на першому і другому з них, складено наш православний Символ віри.
Благовіст УПЦ
Просмотрено (1) раз
