Отець любить Сина і все дав у руку Його. Той, хто вірує в Сина, має життя вічне, а той, хто не вірує в Сина, не побачить життя, але гнів Божий перебуває на ньому. (Ін. 3:35-36).
Зміст: 1. віра без доброго життя марна для спасіння. 2. Чому Іісус Христос віддаляється. 3. Походження самарянки. 4. Продовження про те саме. Скасування обрядовості іудейської. 5. Добрий приклад, поданий самарянці щодо любові та ревності, з якими слід ставитися до слова Іісуса Христа. Вона закликає інших до Іісуса Христа, тоді як юдеї відвертали від нього. Робити неблагоугодне Богу означає жити марно і до власної загибелі. Душа безсмертна. Тіло також буде безсмертним, щоб ми могли насолоджуватися небесними благами. Бог пропонує нам небо, а ми прив’язуємося до землі, завдаючи образи Господу.
1. Велика користь поступовості відкривається у всіх справах. Так ми встигаємо в науках, не раптом всьому навчаючись від наставників. Так ми побудували міста, споруджуючи їх потроху і поступово; так зберігаємо і наше життя. Не дивуйся, якщо цей порядок у справах життєвих має таку силу; і в духовних справах можна вбачати велику силу цієї мудрості.
Тільки таким чином і юдеї могли звільнитися від ідолослужіння, будучи віддаленими від нього непомітно, мало-помалу, спочатку не чуючи нічого піднесеного ні в догматах, ні в правилах життя. Так і після пришестя Христового, коли настав час для відкриття найвищих догматів, апостоли всіх приводили до Христа, на перший раз нічого не промовляючи піднесеного. Так і Христос із більшою частиною слухачів розмовляв від початку.
Так чинить і Іоанн (Хреститель), кажучи про Христа, як би тільки про незвичайну людину, і тільки прикрито зображуючи піднесені Його властивості. Спочатку він каже: “не може людина нічого брати на себе, якщо не буде дано їй з неба” (Ін. 3:27); потім торкається чогось піднесеного, кажучи: “Той, хто приходить згори, той є вищий за всіх” (Ін. 3:31).
Далі знову зводить слово до чогось смиренного, між іншим кажучи: “не мірою дає Бог Духа” (Ін. 3:34); потім знову підносить (слово): “Отець любить Сина, і все дав у руку Його” (Ін. 3:35); потім, знаючи, яку користь приносить погроза покарання, і як багато хто водиться не стільки обітницями благ, скільки погрозами мук, завершує свою промову так: “той, хто вірує у Сина, має життя вічне, а той, хто не вірить у Сина, не побачить життя, але гнів Божий перебуває на ньому” (Ін. 3:36).
І тут знову, говорячи про покарання, зводить слово до Отця. Не сказав: гнів Сина, хоча і Він є суддя, а представив їм Отця, бажаючи тим більше налякати. Але невже, скажеш, достатньо вірити в Сина, щоб мати вічне життя? Ніяк. Послухай, як сам Христос пояснює це, кажучи: “не всякий, хто каже Мені: “Господи! Господи!”, увійде в Царство Небесне” (Мф. 7:21). І однієї хули на Духа достатньо, щоб бути вверженим у геєну.
Але що говорити про одні догмати? Хоч би хто право вірив і в Отця, і в Сина, і в Духа Святого, але якщо не живе, як належить, віра не принесе йому жодної користі для спасіння. Тому також, коли Христос каже: “Це ж життя вічне, щоб знали Тебе, єдиного істинного Бога” (Ін. 17:3), не подумаємо, що цього й досить для нашого спасіння. Необхідне ще добре життя і благоповідування. І хоча Іоанн сказав: “той, хто вірує в Сина, має життя вічне”, але потім додає ще дещо сильніше (так як він складає промову свою не тільки з втішних, а й з протилежних слів, і дивись, яким чином); він додає: “а той, хто не вірує в Сина, не побачить життя, але гнів Божий перебуває на ньому”.
Однак і звідси ми не повинні робити висновок, що досить однієї віри для спасіння. Це доводять численні місця в Євангелії, де йдеться про життя. Тому-то Іоанн і не сказав: у цьому одному полягає життя вічне, або: тільки “той, хто вірує в Сина, має життя вічне”; але про те й інше він говорить тільки взагалі, що в них є життя вічне. А якщо потім не підуть справи життя, то настане велике покарання.
І не сказав Іоанн: гнів чекає на нього, але: “перебуває на ньому”, показуючи цим, що гнів ніколи не відступить від нього. Щоб слів: не побачить життя ти не відносив до смерті тимчасової, а вірив, що покарання буде нескінченне, він ужив такий вираз, що означає безперестанне мучення.
Робив же це Іоанн для того, щоб такими словами залучити учнів своїх до Христа. Тому не особисто їм робив застереження, а говорив загалом, щоб тим більше привабити їх. Не сказав він: якщо ви увіруєте, або: якщо ви не увіруєте; а вживає загальні вирази, щоб слова його не були для них підозрілими. Але він говорить з більшою суворістю, ніж сам Христос. Христос сказав: “той, хто не вірує, вже засуджений” (Ін. 3:18); а Іоанн: “не побачить життя, але гнів Божий перебуває на ньому”. І це вельми справедливо, – тому що не одне й те саме говорить самому про себе і про іншого.
Про Христа могли б думати, що Він часто так говорить через самолюбство й марнославство; але Іоанн був убезпечений від такої підозри. Якщо ж згодом і Христос вживав сильніше слово, то вже тоді, коли юдеї мали про Нього високе поняття. “Коли ж довідався Іісус, що до фарисеїв дійшла чутка, що Він більше здобуває учнів і хрестить, ніж Іван, – хоча Сам Іісус не хрестив, а учні Його, – то залишив Юдею, а пішов знову до Галілеї” (Ін. 4:1-3). Отже, сам Він не хрестив; але це розголошували лихварі, бажаючи розбудити в тих, хто чує про це, ненависть до Нього.
Чому ж Він залишив Юдею? Не через острах, а для того, щоб припинити наклеп і вгамувати ненависть. Сильний був Він і сам утримати їх, якби вони повстали на Нього, але не хотів цього робити часто, щоб не залишити їх у невір’ї про дійсність Його втілення. Якби Він часто, при нападах, уникав їх, то це для багатьох могло б бути підозріло.
Тому-то в багатьох випадках Він діяв більш по-людськи. Він бажав, щоб вірили як тому, що Він Бог, так само й тому, що Він, будучи Богом, носив плоть. Тому й після воскресіння Свого Він говорив учням: “Сядьте на Мене, і роздивіться, бо дух плоті й кісток не має” (Лк. 24:39). Тому ж і Петра засуджує, коли той каже Йому: “Будь милостивий до Себе, Господи, нехай не буде цього з Тобою” (Мф. 16:22). Так багато Він дбав про цю справу.
2. До того ж це є не маловажний догмат у Церкві, а найголовніше у справі нашого спасіння, і через це саме все для нас зроблено й здійснено: і смерть зруйновано, і гріх забрано, і клятву знищено, і незліченні блага даровані нам у житті. Тому Христос і бажав так сильно, щоб вірили в Його втілення – цей корінь і джерело незліченних для нас благ. Діючи ж по-людськи, Він не допускав приховуватися і Своїм божеським справам.
Так, пішовши до Галілеї, Він продовжував те саме, що й раніше робив. Не дарма віддалявся до Галілеї, але для того, щоб звершувати великі справи у самарян, і влаштовує це не просто, а з властивою Йому мудрістю, щоб не залишити юдеям жодного приводу навіть до безсоромного вибачення. Висловлюючи це, євангеліст додає: “належало ж Йому проходити через Самарію” (Ін. 4:4), і тим показує, що Він це зробив ніби ненавмисно. Так робили й апостоли. Як вони, переслідувані юдеями, йшли до язичників, так і Христос, коли юдеї виганяли Його, звернувся і до язичників, наприклад, зробив це заради дружини сирофінікійської.
Мета була та, щоб забрати в юдеїв усяке вибачення і щоб вони не могли сказати: Він, залишивши нас, пішов до необрізаних. Таким чином і учні Його, захищаючи себе, говорили: “вам першим належало бути проповідуваними слову Божому, але як ви відкидаєте його і самі себе робите негідними вічного життя, то ось, ми звертаємося до язичників” (Діян. 13:46). І сам Христос: “Я посланий тільки до загиблих овець дому Ізраїлевого” (Мф. 15:24), або: “недобре взяти хліб у дітей і кинути псам” (Мф. 15:26).
Коли ж вони відкинули Його, то цим самим відчинили двері язичникам. Однак і тоді Він не навмисно йде до язичників, а ніби мимохідь. Отже, проходячи повз, “приходить Він до міста Самарійського, що зветься Сихарь, поблизу ділянки землі, даної Яковом синові своєму Йосипу. Там була криниця Яківлева” (Ін. 4:5-6). Для чого євангеліст так докладно говорить про це місце? Для того, щоб ти, чуючи, як каже дружина: “невже ти більший за батька нашого Якова, що дав нам цю криницю” (Ін. 4:12), – не вважав цього дивним. Це було те місце, де Симеон і Левій, у помсту за Діну, вчинили жорстоке вбивство (Бут. 34:25).
Не зайве сказати, звідки походять самаряни, тому що вся ця країна називається Самарією. Звідки ж самаряни отримали свою назву? Сомором називалася гора за ім’ям її власника, як і Ісая каже: “глава Єфрема – Самарія” (Іс. 7:9). Утім, ті, хто мешкав там, називалися не самарянами, а ізраїльтянами. З плином часу, коли вони образили Бога, то, за царювання Факея, Феглаффеласар, прийшовши, взяв багато міст, напав на Ілу, умертвив його, і царство його віддав Осії. На Осію напав Салманассар, узяв інші міста, зробив їх собі підвладними й обклав даниною. Осія спочатку поступився, потім відклався від його влади і вдався до допомоги ефіоплян. Ассирійський цар, довідавшись про це, прийшов із військом, переміг ізраїльтян і, щоб запобігти новим повстанням, уже не дозволив їм лишатися в країні тій, а відвів їх до Вавилону та Мідії, а звідти з різних місць вивів інші племена й оселився в Самарії, щоб на майбутній час убезпечити свою владу в цій країні, яку вже зайняли вірні йому жителі.
Тоді Бог, бажаючи показати Свою силу і те, що Він зрадив ізраїльтян не тому, щоб вони були безсилі, але за гріхи їхні, – насилає на варварів левів, які чинили зло всьому народу. Обізнаний про це цар посилає якогось священика (юдейського) навчити їх закону Божого. Але й тоді вони не залишили цілковито свого нечестя, а тільки частково, і вже згодом, відкинувши ідолів, почали шанувати істинного Бога.
Тим часом юдеї, які нарешті повернулися з полону, здобули ненависть до них, як до чужинців і своїх ворогів, і за ім’ям гори стали називати їх самарянами. Чимала ворожнеча з ними в юдеїв відбувалася і через те, що самаряни приймали не всі книги Св. Писання, а тільки книги Мойсеєві, і не багато надавали важливості пророкам. Вони ж зі свого боку намагалися зрівняти себе у шляхетності походження з юдеями, вихвалялися своїм родом від Авраама і вважали його своїм предком, оскільки він походив із Халдеї, а Якова, як його нащадка, називали своїм батьком. Але іудеї гребували ними, як і всіма іншими народами; тому-то і Христа вони зневажали ім’ям самарянина, коли говорили: “що Ти Самарянин, і що біс у Тобі” (Ін. 8:48).
З тієї ж причини і Христос у притчі про того, хто йшов з Єрусалима до Єрихона, вводить самарянина, “який зробив йому милість” (Лк. 10:37), – людину, на думку іудеїв, низьку, зневажену, мерзенну; так само і серед десяти прокажених називає одного іноплемінником (а це був самарянин); та й Сам заповідав учням своїм: “не ходіть дорогою до поган, а до міста Самарянського не входьте” (Мф. 10:5).
3. Але євангеліст нагадав нам про Якова не для того тільки, щоб відзначити історію країни, а щоб водночас показати втрату цього місця для юдеїв, яка вже давно здійснилася, бо вже за часів праотців їхніх язичники володіли замість них цим місцем. Чим праотці їхні володіли, хоч те й не було їхньою власністю, те вони через недбальство й беззаконня втратили, хоч це вже було їхньою власністю.
Так, немає ніякої користі походити від добрих предків, коли нащадки не схожі на них. Варвари, щоб тільки уникнути більшого лиха, негайно звернулися до юдейського богошанування; а юдеї, і зазнавши стільки покарань, не напоумилися.
Отже, у цю країну прийшов Христос, який завжди відкидав життя розпещене й вибагливе, а проводив життя важке й сором’язливе. Він не вживав під’яремних тварин, але Сам мандрував так поспішно, що й стомлювався від шляху. Та й у всякому разі Він навіює нам робити все самим, не мати ні в чому надмірності і не вимагати багато чого. Він бажає нам бути до того чужими від усякої надмірності, щоб і в найнеобхіднішому багато чого зменшувати, тому й говорив: “лисиці мають нори, і птахи небесні – гнізда, а Син Людський не має, де прихилити голову” (Мф. 8:20).
Таким чином Він дуже часто проводив час у горах і в пустелях, не тільки вдень, а й уночі. Провіщаючи це, і Давид сказав: “з потоку на дорозі буде пити” (Пс. 109:7), показуючи простоту Його способу життя. Теж показує тут і Іоанн: “там була колодязь Яківлева. Іісус, змучившись від дороги, сів біля колодязя. Було близько шостої години. Приходить жінка із Самарії почерпнути води. Іісус каже їй: дай Мені пити. Бо учні Його відлучилися в місто купити їжі” (Ін. 4:6-8).
З цього ми дізнаємося, якими посиленими були Його подорожі, як Він не дбав про Свою їжу і тільки мимохідь займався цією справою. Так навчилися й учні Його задовольняти свої потреби: вони не носили з собою дорожніх припасів. На це вказує й інший євангеліст, кажучи, що, коли Христос сказав про квас фарисейський, то учні думали, що не принесли з собою хлібів.
Коли Христос водив із Собою учнів спраглих, тих, хто зривав колосся і їв його, а також коли говориться, що сам Він, відчуваючи голод, прийшов до фігової ягоди, то цим усім Він не чогось іншого вчить нас, як нехтувати черевом, а служіння йому не вважає гідним піклування. Поглянь і тут: вони не принесли з собою нічого, і однакож, не маючи з собою їжі, не дбали про неї заздалегідь, або від початку дня, але пішли купити її в той час, у який зазвичай усі вже обідають.
А ми, щойно встаємо з одра, дбаємо про це передусім від усіх інших справ, кличемо кухарів і служителів трапези і з великою турботливістю віддаємо їм накази; а після цього вже беремося за інші справи, завжди однакож дбаючи про життєві справи, передовсім перед духовними, і те, що слід було би вважати зайвим, визнаємо за необхідне. Так-то все робиться у нас хибно.
Тим часом, слід було б звертати всю увагу на духовні справи і, вже виконавши їх, братися за життєві.
Далі, з цього видно не тільки терпіння Христа в трудах, а й віддалення від пишності. Він не тільки втомився і сів на шляху, а й залишився один, а учні Його пішли. Звичайно, якби Він побажав, то міг би або не всіх учнів посилати, або, коли вони пішли геть, мати при собі інших служителів; але Він не хотів цього; а таким чином і учнів привчав нехтувати всякою пишністю. Що ж важливого, скаже хто-небудь, що вони жили скромно, будучи рибалками і скинотворцями? Щоправда, вони були рибалками і скінотворцями, але вони раптово злетіли на висоту небес, і стали важливішими за всіх царів, удостоївшись бути співрозмовниками Владики всесвіту і слідувати всюди за цим чудовим Учителем. Ви знаєте й те, що люди з низького стану, які досягають почестей, легше захоплюються зарозумілістю, неблагородно користуючись почестями.
Отже, Христос, бажаючи утвердити учнів Своїх у незмінній смиренномудрості, навчав їх в усьому помірковано ставитися до себе і в жодному разі не вимагати прислужників. Сам Він, як каже євангеліст, “утомившись від дороги, сів біля колодязя”. Бачиш, Він сів від втоми і спеки і для того, щоб дочекатися учнів? Знав Він, що мало статися у самарян; але не для того, головним чином, прийшов сюди. А хоч і не для цього прийшов, однак не мав потреби відганяти дружину, що прийшла і показала так багато старанності до Його вчення. Юдеї Його гнали, тоді як Він саме до них прийшов, а язичники приваблювали до себе й тоді, коли Він ішов в інші місця. Ті ненавиділи Його, а ці вірували в Нього; ті обурювалися, а ці дивувалися і поклонялися Йому.
Що ж? Невже треба було знехтувати спасінням стількох людей і таку щиру ревність залишити без уваги? Це негідно було Його людинолюбства. Тому Він і влаштовує все в цьому випадку з властивою Йому мудрістю. Він сідає, для відпочинку тіла і прохолоди, при джерелі. Був самий полудень, що і означає євангеліст словами: “сів біля колодязя, було близько шостої години”. Що значить сів? Тобто сів не на престолі, не з очоленням, але просто, як сталося на землі. “Приходить жінка із Самарії почерпнути води”.
4. Дивись, як показує євангеліст, що і жінка вийшла з міста з іншою метою, – перепиняючи всякий привід до безсоромної укірливості юдеїв, щоб хто не сказав, що Він суперечить власній заповіді, звелівши учням “у місто Самарянське не входьте”, а тим часом сам розмовляє з самарянами. Для цього також додає, що “учні Його відлучилися в місто купити їжі”, представляючи таким чином багато причин бесіди Його з дружиною.
Що ж дружина? Почувши Його слова: “дай Мені пити”, вона дуже розумно обертає слова Христові на привід до запитання: “як ти, будучи юдеєм, просиш пити в мене, самарянки? бо юдеї з самарянами не спілкуються” (Ін. 4:9). Чому вона думала, що Він юдей? Можливо, впізнала за одягом або за говіркою. Але зауваж, як обережна дружина. Якщо належало остерігатися, то Іісусу, а не їй; за її словами, не самаряни цураються юдеїв, а юдеї не зближуються з самарянами; однак дружина, будучи сама вільна від цього докору, і думаючи, що інший піддається, не змовчала, а виправляє справу, яка, на її думку, не узгоджувалася із законом.
Можливо, хтось стане дивуватися, як Іісус просив у неї пити, коли цього не дозволяв закон? А якщо Він ще передбачав, що вона не дасть Йому пити, то й тому не слід було просити. Що сказати на це? Те, що для Нього самого порушення подібних звичаїв було справою байдужою. Хто інших вів до порушення юдейських правил, Той тим більше сам міг порушувати їх. “Не те, що входить у вуста, – говорив Він, – опоганює людину, але те, що виходить із вуст, опоганює людину” (Мф. 15:11).
Тим часом бесіда Його з дружиною могла бути не малим осудом для юдеїв, бо Він багаторазово привертав їх до Себе і словами, і ділами, але вони не пішли за Ним. А подивися, як дружина захоплюється простим питанням. Сам Він не вступав на цю справу, на цей шлях25, але не перешкоджав, якщо до Нього хтось звертався. Хоча Він і говорив учням: “у місто Самарянське не входьте”, але не наказував відганяти тих, хто приходить. Це занадто було б негідно Його людинолюбства. Тому Він і відповідає дружині й каже: “Якби ти знала дар Божий, і Хто каже тобі: дай Мені пити, то ти сама просила б у Нього, і Він дав би тобі воду живу” (Ін. 4:10).
Насамперед показує, що вона гідна Його слухати, а не повинна бути знехтувана, потім уже відкриває Себе; вона ж, щойно дізналася, хто Він, негайно готова була і коритися, і слухати Його, чого не можна сказати про іудеїв. Вони, навіть і дізнавшись про Нього, ні про що не питали Його, не мали бажання навчитися від Нього чогось корисного; навпаки, зневажали Його і відганяли від себе. Але ось дружина, почувши Його слова, дивись, з якою лагідністю відповідає Йому: “Пане, ти й почерпнути нічим не можеш, а колодязь глибокий; звідки ж у тебе вода жива?” (Ін. 4:11)
Зараз видно, що Христос відхилив уже її від низького про Нього поняття, від думки, що Він один зі звичайних людей. Вона тут не просто називає Його Господом, але на знак особливої поваги до Нього. А що вона з поваги це сказала, видно з подальшої бесіди. Вона не жартує, не насміхається, а тільки дивується. А що вона не скоро все зрозуміла, не дивуйся. Адже не зрозумів і Никодим. Що він говорив? “Як це може бути?” (Ін. 3:9). “Як може людина народитися, будучи старою?” І ще: “Невже може він іншим разом увійти в утробу матері своєї і народитися?” (Ін. 3:4). Але дружина каже з більшою скромністю. “пане! тобі й почерпнути нічим, а колодязь глибокий; звідки ж у тебе вода жива?” (Ін. 4:11).
Інше говорить їй Христос, а інше вона розуміла. Не чуючи від Нього нічого більшого за сказані слова, вона й не могла помислити нічого піднесеного, хоча й могла сказати Йому сміливо: якби Ти мав воду живу, то не став би просити в мене води, а сам би перш за все дав її Собі; а тепер Ти тільки хизуєшся. Але нічого подібного вона не сказала, а як спочатку, так і після відповідала Йому з великою скромністю. Спочатку вона каже: “Як ти, будучи юдеєм, просиш пити в мене?” А не каже так, ніби розмовляла з іноплемінником і ворогом: не бути тому, щоб я дала води такій людині – ворогу і чужому нашого роду! І потім, слухаючи Його піднесені слова про Себе самого, що особливо дратує ворогів, вона не сміється, не ганьбить Його, але що говорить? “Невже ти більший за батька нашого Якова, що дав нам цю криницю, і сам із неї пив, і діти його, і худоба його?” (Ін. 4:12).
Бачиш, як вона вводить сама себе в іменитий рід юдеїв? Слова її означають ось що: Яків користувався цією водою і ніякої іншої кращої і сам не мав, і нам не дав. У такий спосіб вона показала, що вже з першої відповіді вона мала думку про Нього високу, піднесену, бо слова: “і сам з нього пив, і діти його, і худоба його” не інше дають розуміти, як те, що вона мала думку про кращу воду, тільки ще не знаходила її і не знала добре.
Якщо ж висловити ясніше те, що вона хотіла сказати, то буде так: Ти не можеш сказати, що Яків, котрий дав нам це джерело, сам користувався іншим, бо і сам він, і діти його пили з нього, а вони не пили б звідси, якби мали іншу воду, кращу. Ти і цієї води не можеш дістати; а іншої кращої Тобі не можливо мати; хіба що визнаєш Себе самого більшим за Якова. Звідки ж Ти маєш ту воду, яку обіцяєш дати нам? Юдеї не так скромно говорили з Ним, – хоча і з ними Він розмовляв про цей же самий предмет і нагадував про таку воду. Але вони не здобули для себе від того жодної користі. А коли Він згадав про Авраама, то вони замишляли навіть побити Його камінням (Ін. 8:56-59).
Але не так поводиться з Ним дружина, а з великою лагідністю, серед полуденної спеки, говорить і слухає все з терпінням, і не думає, подібно до юдеїв, сказати: “Він одержимий бісом і божеволіє” (Ін. 10:20), тримає мене біля джерела, нічого не даючи, а тільки величаючись на словах. Вона терпляче слухає, в очікуванні знайти бажане.
5. Якщо дружина самарянська показує таку старанність, щоб навчитися чогось корисного, і перебуває з Христом, хоча ще й не знає Його, то яке милосердя можемо отримати ми, які знають Його, і до того ж перебуваємо не біля джерела, не в пустельній пустелі, не посеред дня під пекучими променями сонця, а в ранковий час, насолоджуючись під цим дахом тіньчю та прохолодою, і при цьому не маючи терпіння вислухати щось зі слова Божого, а тяготячись цим? Не така дружина самарянська: вона так захоплювалася словами Спасителя, що й інших закликала до Нього. Іудеї ж не тільки не закликали інших, а й тим, хто хотів прийти до Нього, перешкоджали і не дозволяли. Тому й говорили: “Чи увірував у Нього хто з начальників, чи з фарисеїв? Але цей народ невіглас у законі, проклятий він” (Ін. 7:48-49).
Отже, будемо наслідувати самарянську дружину; будемо розмовляти з Христом. Він і тепер серед нас стоїть і говорить до нас через пророків і через учнів Своїх. Будемо слухати і коритися. Доки ми будемо жити марно, без користі? Не робити угодне Богові справді означає жити марно, або краще, не тільки марно, а й на шкоду собі. Якщо даний нам час ми не вживемо ні на яку корисну справу, то, відійшовши звідси, зазнаємо найбільшого покарання за втрату часу.
Якщо той, хто отримав гроші для торговельних оборотів і потім витратив їх, зазнає відповідальності перед тими, хто ввірив їх йому, то хіба вже не буде покараний той, хто виснажив це життя даремно? Не для того Бог ввів нас у теперішнє життя і вдихнув душу, щоб ми користувалися тільки теперішнім, але для того, щоб усе робили для життя майбутнього; тільки безсловесні створені для одного теперішнього життя. А ми для того й маємо безсмертну душу, щоб цілком приготуватися до того життя.
Якщо хтось запитає, яке призначення коней, віслюків, биків та інших тварин, то ми скажемо, що не інше призначення, як тільки – служити нам у теперішньому житті. А про нас не можна цього сказати; для нас є кращий стан, після відшестя звідси; і нам усе треба робити так, щоб там просіяти, радіти з ангелами, стояти перед Царем, – завжди, на нескінченні віки. Для того і душа наша створена безсмертною, та й тіло буде безсмертним, щоб ми насолоджувалися нескінченними благами.
Якщо ж ти приковуєш себе до землі, тоді як тобі запропоновано блага небесні, то подумай, яка в цьому образа для Того, Хто їх дарує. Він пропонує тобі горнє, а ти, не надто цим дорожачи, віддаєш перевагу землі. Тому, як ображений, Він погрожує геєною, щоб ти з цього пізнав, яких благ позбавляєш сам себе. Але нехай не буде, щоб ми зазнали цього покарання, але, вподобавши Христа, нехай сподобимося вічних благ, благодаттю і людяністю Господа нашого ІІісуса Христа, з Яким Отцю зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.
* * *
25 Зрозуміло навернення язичників.
Благовіст УПЦ
Просмотрено (3) раз
