Ін. 4:40-43. І тому, коли прийшли до Нього самаряни, то просили Його побути в них; і Він пробув там два дні. І ще більша кількість увірувала за Його словом. А жінці тій говорили: вже не за твоїми словами віруємо, бо самі чули й довідалися, що Він істинно Спаситель світу, Христос. А через два дні Він вийшов звідти й пішов до Галілеї.
Зміст: 1 Самаряни, будучи більш сприйнятливими до благодаті, ніж юдеї, побачивши і почувши Іісуса Христа, визнають, що Він є Спаситель світу. 2. Зцілення сина царедворця Іродового. 3. Не слід вимагати від Бога чудес, або доказів Його всемогутності. Треба славити й любити Бога за будь-яких обставин: у радості й скорботах, у здоров’ї й хворобі й терпіти все з любові до Нього.
1. Немає нічого гіршого за заздрість і ненависть: немає нічого гіршого за марнославство. Вони зазвичай гублять незліченні блага.
Юдеї, які мали і більше, ніж самаряни, знання і виховані пророками, тут виявилися нижчими за самарян. Самаряни за одним свідченням дружини увірували і, не бачачи ніякого дива, прийшли просити Христа, щоб Він залишився у них. А юдеї, які бачили і чудеса, не тільки не утримували Його у себе, але навіть відганяли і все робили так, щоб зовсім видалити Його з країни своєї. Хоч і пришестя Його відбулося власне для них, але вони гнали, тоді як самаряни просили, щоб Він перебував у них.
Отже, скажи мені: невже не слід було йти до них, коли вони просили і вимагали того, і, залишаючись у тих, які зловмисно зловмислили й відкидали Його, не віддавати себе людям, що полюбили Його й хотіли утримати Його у себе? Ні, це було б негідно Його промислу. Тому-то і прийняв Христос їхнє прохання і перебував у них два дні. Вони хотіли б і назавжди утримати Його 28; однак Він не допустив цього, а тільки два дні залишався у них.
І в ці дні ще багато хто увірував у Нього. Хоч і не легко, здавалося б, їм було увірувати, бо й дива ніякого не бачили, і були у ворожнечі з юдеями, але, оскільки правильно судили про Його вчення, то це й не перешкоджало їм, а навпаки, вони здобули таке про Нього розуміння, що було вищим за ці перешкоди, і наперерервно все більше й більше показували Йому своє здивування.
Дружині вони говорили: “Вже не за твоїми промовами віримо, бо самі чули і дізналися, що Він істинно Спаситель світу, Христос”. Учні перевершили вчительку. Вони й іудеїв могли б по справедливості засудити, і тому, що увірували, і тому, що прийняли Христа. Юдеї, про яких Він докладав усілякого піклування, часто кидали в Нього каміння, навпаки самаряни приваблювали Його до себе, хоча Він і не до них ішов. Ті й після чудес залишаються невиправні, а ці й без чудес показали велику віру в Нього; і те саме становить їхню честь, що без чудес увірували, іудеї ж не переставали вимагати чудес і спокушати Його.
Так у всьому потрібна добромисність душі; якщо торкнеться такої душі істина, то зручно опановує її; а якщо не опановує, то це відбувається не від слабкості самої істини, а від нерозумності душі. Так і сонце, коли торкається чистих очей, то легко освітлює; якщо ж не приносить світла, то це знак не безсилля сонячного світла, а хвороби очей. Але послухай, що кажуть самаряни: “дізналися, що Він істинно Спаситель світу, Христос”. Ч
и бачиш, як скоро вони зрозуміли, що намір Христа був привернути до Себе весь світ, що Він прийшов здійснити загальний порятунок і хотів не одними юдеями обмежувати Свій промисел, а скрізь посіяти своє слово? Не так чинили юдеї, але “намагаючись поставити власну праведність, вони не підкорилися праведності Божій” (Рим. 10:3). Самаряни сповідують, що всі люди винні, немовби висловлюючи вчення апостольське, що “всі згрішили і позбавлені слави Божої, отримуючи виправдання задарма, по благодаті Його” (Рим. 3:23-24).
Кажучи: “Спаситель світу”, самаряни, звісно, мали на увазі світ загиблий, і не просто Спасителя, а в справах вельми великих, бо багато хто приходив спасати – і пророки, і ангели; але істинний Спаситель: “Він істинно”, – кажуть самаряни, – Той, хто подає істинне спасіння, а не тимчасове тільки. Такий дух щирої віри! Тому і в тому, і в іншому відношенні самаряни гідні подиву: по-перше, що увірували, по-друге, що увірували без чудес. Таких і Христос догоджає, кажучи: “блаженні ті, що не бачили, та увірували” (Ін. 20:29).
До того ж вони увірували щиро, хоча дружина говорила їм ще з сумнівом: “чи не Він Христос”? Але вони не кажуть подібно до неї: і ми припускаємо це, або: і ми так думаємо, але кажуть: “дізналися”, і не просто, а – “що Він істинно Спаситель світу”. Не як звичайну людину сповідували вони Христа, але як істинного Спасителя.
Кого ж вони бачили врятованого Христом? Вони чули тільки слова Його, а кажуть так, ніби бачили багато і великих чудес. Але чому євангелісти не кажуть нам, про що розмовляв з ними Христос і що так було дивно для них? Знай, що євангелісти багато з великих висловів Його опускають, але все пояснюють самим результатом справ: і тут Христос Своїм словом навернув до Себе весь народ і ціле місто. А де люди не переконувалися Його словами, там (євангелісти) змушені були викладати Його вчення, щоб через недбальство тих, хто слухає, хто не піддав хто-небудь засудженню того, хто проповідує. “А через два дні Він вийшов звідти й пішов до Галілеї, бо Сам Іісус свідчив, що пророк не має честі у своїй вітчизні” (Ін. 4:43-44). Чому це додано? Тому, що Він не пішов до Капернаума, але до Галілеї, а звідти до Кани. А щоб ти не шукав, чому Він у своїх не залишився, а у самарян, євангеліст представляє ту причину, що Його там не слухали. Тому й не пішов туди, щоб не було їм за те тим більшого осуду.
2. А батьківщиною Його, я думаю, тут називається Капернаум. Що справді там не було Йому честі, послухай, як Він сам каже: “і ти, Капернауме, що до неба вознісся, до пекла скинешся” (Лк. 10:15). Батьківщиною ж Своєю називає Він Капернаум або по відношенню до Свого втілення, або тому, що здебільшого там перебував.
Що ж? – скажеш ти, – хіба ми не бачимо, що багато хто і у своїх користується честю? Бачимо, звісно; але за рідкісними випадками не слід судити. Якщо деякі люди були шановані у своїй вітчизні, то в чужій набагато більше, – тому що звичка змушує ставитися зневажливо. “Коли ж прийшов Він до Галілеї, то Галілеяни прийняли Його, бачачи все, що Він зробив у Єрусалимі на свято, – бо й вони ходили на свято” (Ін. 4:45).
Чи бачиш, що люди, яких найбільше засуджують, виявляються тим більше старанними до Нього? Один говорив: “з Назарета чи може бути щось добре?” (Ін. 1:46). Інший: “розглянь і побачиш, що з Галілеї не приходить пророк” (Ін. 7:52). І це говорили на докір Йому, бо багато хто думав, що Він із Назарету; паплюжили Його також ім’ям самарянина, – говорили: “Ти Самарянин і… біс у Тобі” (Ін. 8:48).
Але ось, на сором іудеїв, і самаряни, і галілеяни вірують у Нього. Самаряни однак виявляються ще кращими за галилеян. Самаряни прийняли Його за одним свідченням дружини, а галілеяни тоді вже, коли побачили здійснені Ним чудеса. “Іісус знову прийшов до Кани Галілейської, де перетворив воду на вино” (Ін. 4:46). Євангеліст наводить тут слухачеві на пам’ять чудо, підносячи цим славу самарян. Галілеяни прийняли Його після чудес, здійснених Ним у них і в Єрусалимі, а самаряни – тільки за вчення.
Отже, євангеліст сказав тільки, що Іісус прийшов до Кани, але не додав причини, через яку прийшов. До Галілеї Він віддалявся через ненависть юдеїв; але чому в Кану? У перший раз Він був покликаний туди на шлюб; але чому і для чого прийшов тепер? Мені здається, для того, щоб віру, яку породило чудо, ще більше зміцнити Своїм перебуванням і ще більше привабити тим, що Сам добровільно прийшов до них, залишив Свою батьківщину і віддав перевагу їм.
“У Капернаумі був деякий царедворець, у якого син був хворий. Він, почувши, що Іісус прийшов з Юдеї до Галілеї, прийшов до Нього, і просив Його прийти, і зцілити сина його” (Ін. 4:46-47). Цей чоловік або був від роду царського, або мав якусь гідність влади, так (царським) звану. Деякі думають, що це – той самий, про якого сказано у Матвія. Але що це – інша особа, видно не тільки за гідністю, а й за вірою. Той, коли Христос Сам хотів прийти до нього, просив Його не ходити, а цей, хоча Христос і не обіцяв йому нічого такого, захоплює Його в дім свій. Той каже: “я недостойний, щоб Ти увійшов під дах мій” (Мф. 8:8); а цей навіть спонукає, кажучи: “прийди, доки не помер син мій” (Ін. 4:49).
Також у Матвія Іісус, зійшовши з гори, приходить до Капернаума, а тут чоловік царський приступає до Нього, коли Він прийшов із Самарії, і не до Капернаума, а до Кани. У того отрок лежав у розслабленні, а в цього – у гарячці. “Прийшов до Нього і просив зцілити сина його, що був при смерті” (Ін. 4:47). Що ж Христос? “Ви не повірите, – каже, – якщо не побачите знамень і чудес” (Ін. 4:48).
Однак і те вже показувало віру, що він прийшов і просив; та й після свідчить про це євангеліст, кажучи, що, коли Іісус сказав: “Піди, син твій здоровий. Він повірив слову, що сказав йому Іісус, і пішов” (Ін. 4:50). Що ж означають слова (Христові)? Він сказав їх або на похвалу самарянам, бо вони увірували в Нього без чудес, або на докір уявному своєму місту Капернауму, звідки був той чоловік.
Так і інший чоловік, згадуваний у Марка, говорив: “Вірую, Господи, допоможи моєму невір’ю” (Мк. 9:24). Таким чином, хоча він і вірував, але не досконало і не твердо. І це видно з його цікавості про те, о котрій годині хвороба залишила його сина. Він хотів довідатися, чи сталося це само собою, чи за велінням Христовим. Коли ж дізнався, що це трапилося напередодні о сьомій годині, то увірували сам і весь дім його. Чи бачиш, що він тоді увірував, коли слуги йому сказали, а не тоді, коли сказав Христос?
Отже, Христос викриває думку його, з якою він прийшов і говорив такі слова; а таким чином ще більше привернув його до віри, бо перед чудом він не дуже був налаштований до віри. Але що він приходив і просив Христа, в цьому немає нічого дивного, тому що батьки, з великої любові (до дітей), зазвичай звертаються не тільки до таких лікарів, яким цілком довіряють, але радяться і з тими, на яких не багато сподіваються, не бажаючи нічого упустити. До того ж ця людина тільки випадково приходила до Христа, коли Христос прийшов до Галілеї, тоді тільки впізнала Його.
А якби він міцно вірив, то не полінувався б, як тільки син був при смерті, прийти до Юдеї; якщо ж боявся, то і це не можна вибачити. Але зауваж, як і самі слова виявляють слабкість цієї людини. Варто було б, якщо не раніше, то принаймні після викриття його думки, отримати високе поняття про Христа, – тим часом, дивись, як він ще плазує долу. “Прийди, – каже, – доки не помер син мій”, начебто Христос не міг би воскресити його, якби отрок і помер, і начебто Христос не знав, який стан отрока. Тому-то Іісус і викриває його і торкається самої совісті, показуючи, що чудеса робляться головним чином заради душі. Тут Він зцілює і батька, немічного душею не менше, ніж сина, навчаючи нас слухати Його не заради чудес його, а заради вчення Його, – тому що чудеса відбуваються не для вірних, а для невіруючих і грубих людей.
3. Тоді цей чоловік, через скорботу, не дуже прислухався до слів Спасителя, хіба що тільки до тих, що стосувалися його сина; після ж він повинен був засвоїти собі сказане й отримати від цього найбільшу користь. Так і сталося. Але чому Христос до сотника сам добровільно обіцяв прийти, а тут і на поклик не йде? Тому, що у сотника віра була досконала; і Христос обіцяв прийти до нього, щоб ми знали добромисність цієї людини, до цього ж не пішов, бо він був ще не досконалий. А так як він всіляко примушував Іісуса, кажучи: “прийди”, і ще не розумів ясно, що Він і без присутності може зцілити, то Христос показує, що і це Йому можливо, щоб той із самого невідвідування Іісусового дізнався про Нього те, що сотник знав сам собою. Коли ж сказав: “ви не повірите, якщо не побачите знамень і чудес”, то цим висловив наступне: ви ще не маєте належної віри, але ще ставитеся до Мене, як до якогось пророка.
Отже, відкриваючи Себе самого і показуючи, що в Нього треба вірити і без чудес, Він сказав тут те саме, що казав Пилипові: “хіба ти не віриш, що Я в Отці й Отець у Мені?”… а коли не так, то вірте Мені за самими ділами” (Ін. 14:10-11). “На дорозі зустріли його слуги його і сказали: син твій здоровий. Він запитав у них: о котрій годині стало йому легше? Йому сказали: вчора о сьомій годині лихоманка залишила його. З цього батько довідався, що це була та година, в яку Іісус сказав йому: “Син твій здоровий, і увірував сам і весь дім його” (Ін. 4:51-53).
Бачиш, як відкрилося чудо? Не просто, не звичайним чином отрок позбувся небезпеки, але раптом, так що, очевидно, це сталося не природним порядком, а силою Христовою. Отрок, перебуваючи при самих дверях смерті, як висловлював це і сам батько, сказавши: “прийди, поки не помер син мій”, – раптом звільнився від хвороби, що збудило увагу і домашніх слуг. Імовірно, вони вийшли на зустріч не для того тільки, щоб сповістити, а й тому, що пришестя Іісуса вважали вже зайвим: адже вони знали, що пан їхній пішов до Іісуса, чому й зустрілися з паном на тому ж шляху.
Тоді-то людина ця, звільнившись від страху, схиляється нарешті до віри; але бажаючи показати, що це було наслідком її подорожі, вона дбає і про те, як би не вважали її працю зайвою; тому-то все ретельно хоче дізнатися. “І увірував сам і весь дім його”. Докази (чуда) не підлягали вже жодному сумніву. Хоча слуги його не були присутні там, не чули бесіди Христової, не знали навіть часу, (коли вона була), однак, дізнавшись від пана свого, що це було в той самий час, (коли зцілено отрока), мали вже безсумнівний доказ сили Христової: тому й вони увірували.
Чого ж із цього ми вчимося?
Не очікувати чудес, не шукати застав Божої сили. Я бачу, що й нині багато хто тоді тільки робиться благочестивішим, коли або в стражданнях сина, або в хворобі дружини отримає деяку розраду. А треба, і не отримуючи розради, завжди однаково дякувати і славити Бога. Такою є властивість рабів мислячих; рабам вірним і люблячим, як належить, свого Господа, властиво вдаватися до Нього не тільки тоді, коли Він милує їх, а й коли карає. І останнє є справою божественного промислу. “Господь, кого любить, того карає; б’є ж усякого сина, якого приймає” (Євр. 12:6).
Хто служить Йому тільки тоді, коли перебуває в безпеці, той показує цим ще не великий знак любові і не чисто любить Христа. Але що я кажу про здоров’я, достаток благ, бідність чи хворобу? Якби ти навіть про пекло почув, або про інше якесь лихо, і тоді не припиняй славити Господа: все треба терпіти і переносити з любові до Нього. Це обов’язок рабів вірних і душі непохитної. Той, хто чинить так, і теперішні скорботи легко перенесе, і майбутні отримає блага, і велике дерзновення матиме перед Богом, чого і нехай сподобимося всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, Якому слава на віки віків. Амінь.
* * *
28 як видно зі слів євангеліста: “просили Його побути у них”.
Благовіст УПЦ
Просмотрено (1) раз
