На самому початку мого чернецтва я був особистим секретарем архієпископа Сергія, який в той рік був членом Синоду. Крім цього, я був ще черговим ієромонахом на подвор’ї, де жив архієпископ. Нарешті, на мені лежав обов’язок проповідництва. Завдяки ж проповідництву я, в деякому сенсі, став здаватися “знаючим”, і до мене іноді прості душі зверталися з питаннями.Одного разу після служби підходить до мене проста жінка високого зросту, досить повна, блондинка, зі спокійним обличчям і манерами, і, отримавши благословення, неквапливо говорить:
— Прошу отця! Що мені робити? Якась спокуса зі мною: мені все здається всяке незрозуміле і дивне. — Як так? — запитувати.
— Ну, ось. Стою я, наприклад, в церкві, а зі стелі раптом відро з огірками падає біля мене. Я кидаюся збирати їх — нічого немає… А я ніяково повернулася, коли кинулася за огірками – ось, та ногу собі пошкодила, видно, жилу розтягнула. Болить тепер.
Дома по стелі кішки якісь бігають, головами вниз. І всяке таке.
І все це вона розповіла спокійно, ніякої неврастенії, збудженості або чого-небудь ненормального навіть неможливо було і припустити в цій здоровій жінці.
Чоловік її, теж високий і повний блондин, зі спокійним усміхненим обличчям, служив пожежним на Балтійському суднобудівному заводі. Я і з ним познайомився потім. І він був прекрасного здоров’я. Жили вони між собою душа в душу, мирно, дружно.
Ясно, що тут причини були духовні, надприродні. Недосвідчений, я нічого не міг зрозуміти. Ще менше міг що-небудь зробити, навіть не знав, що хоч сказати б їй…
І запитав, щоб продовжити розмову:
– А з чого це у тебе почалося?
– Та ось як. Сиджу це я в квартирі. А пожежникам службові будинки дають, і опалення, і освітлення. І жалування хороше-нам з чоловіком досить. Дітей у нас немає і не було — Бог не дав, Його свята воля. Сиджу біля вікна за справою, та й кажу сама собі:
– Як вже добре живеться: все є, з чоловіком гаразд.. Молільний кутик (ікони) переді мною був, і ось після цього раптом виходить з ікони Іван Предтеча, як живий, і каже мені:
– Ну, якщо тобі добре, так за це чим-небудь відплатити потрібно, яку-небудь жертву принести. Не встигла я від страху-то схаменутися, а він знову: – ось заріж себе в жертву.
І зник. А на мене, отче, такий страх напав, така мука мученицька схопила мене, що я світла білого не звиділа. Серце так защемило, що дихання немає. Померти краще. І вже, як без пам’яті, кинулася я в кухню, схопила ніж і хотіла вдарити себе в груди ним. Вже дуже сильна мука була на серці. Вже смерть мені здавалася легше… Ну, і сама знову не знаю як сталося — але ножик точно хтось вибив з рук. Впав він на землю. І я в пам’ять прийшла. Ось з тієї самої пори і почало мені представлятися різне. Я тепер і ікони цієї боюся.
Вислухав я і здивувався. Перший раз в житті довелося дізнатися таке від живої людини, а не з житій святих.
— Ну, чим же я тобі допоможу? Адже я не чудотворець. А ось, прийди нині ввечері до служби, сповідуйся, завтра причастишся Святих Тайн. А після обідні підемо до тебе на квартиру і відслужимо молебень з водосвяттям. А там далі, що Бог дасть. Ікону ж, коли ти її боїшся, принеси до мене. Вона покірно і тихо вислухала і пішла. Увечері принесла ікону св. Іоанна Предтечі. Як зараз її пам’ятаю: паперова олеографія, у вузенькій коричневій рамочці. Після богослужіння ця жінка сповідалася у мене. Рідко бувають люди такої чистоти в світі. І гріхів-то, власне, не було. Однак вона щиро в якихось дрібницях каялася з покорою, але знову-таки мирно… Взагалі вона була “здорова” не тільки тілом, але і душею. На другий день причастилася, а потім ми пішли до неї на квартиру.
Я захопив з собою все потрібне: й хрест і євангеліє, і кропило, і требник, і свічки, і кадило, і ладан. А єпітрахіль забув, без чого ми не можемо звершувати служб. І вже на півдорозі згадав. Що робити? Ну, думаю, не повертатися ж.
— Підемо далі. Ти вдома дай мені чистий рушник, я поблагословлю його, і вживатиму замість єпітрахілі. Так нам дозволяється за церковними законами у разі потреби. Тільки ти після не вживай його ні на що по домашньому, а вже або пожертвуй до церкви, або ж, ще краще, повісь його в передньому кутку над іконою. Це тобі в благословення буде.
Квартира-звичайнісінька кімната, вибілена чисто, скрізь порядок. У кутку ікона з лампадкою. Чоловік був на службі. Відслужили ми молебень, окропили все святою водою. Рушник вона тут же повісила над іконами. Пригостила мене чаєм. І я пішов.
Дня через два-три я побачив її в церкві подвор’я і запитав:
— Ну, як з тобою?
— Слава Богу! — каже вона — все скінчилося.
— Ну, слава Богу! — відповів я і навіть не задумався, що сталося чудо. А скоро і забув зовсім. І нікому навіть не хотілося чомусь розповідати про все, що сталося. Тільки своєму духовному отцеві я все відкрив, і то для того, щоб запитати його, чому це все з нею сталося.
Коли він вислухав мене, то без коливання сказав мені:
— Це тому, що вона похвалилася. Ніколи –не потрібно хвалитися чим-небудь, а особливо вголос. Біси-не можуть переносити, коли людині добре: вони злісні і заздрісні. Але якщо ще людина мовчить, то вони, як говорить св. Макарій Єгипетський, хоча і здогадуються багато про що, але не всі знають. Якщо ж людина висловить вголос, то дізнавшись, вони дратуються і намагаються потім будь-як нашкодити: їм нестерпно блаженство людей.
— Ну, а як же бути, якщо і справді добре?
– І тоді краще “мовчанням огороджуватися”, як говорив преподобний Серафим. Ну, а вже якщо і хоче сказати людина, або подякувати Богу, тоді потрібно захистити це ім’ям Божим: сказати “Слава Богу” або що-небудь інше. А вона сказала: “як добре живеться”, похвалилася. Та ще не додала імені Божого. Тому біси і знайшли доступ до неї, за припущенням Божим.
Ось і преподобний Макарій говорить: “якщо помітиш ти, що добре, то не приписуй, не привласнюй це собі, а віднеси до Бога і подякуй за це”.
Після з-за цього випадку мені багато чого стало ясно в мові нашій. Наприклад, у звичайних розмовах люди всіх країн і релігій, а особливо християни, дуже чесно вживають ім’я Боже, інколи навіть майже не помічаючи цього.
– Боже збережи! Заради Бога! Бог з вами. Ах, Господи!
— Та що це таке, Боже мій! Ой, Боже мій! і т. п. А найчастіше вживане ім’я Боже — при прощанні: — З Богом!
Чому все це? Тому, що люди дослідили століттями, колективним спостереженням помітили користь від одного лише вживання імені Божого (Побожно!), навіть і без особливої віри і молитви в той момент.
Але особливо варте уваги ставлення до похвал нашого народу “простого”, а, по суті, мудрої людини. Коли ви запитаєте його: “Ну, як поживаєте?” і навіть якщо у нього дійсно все в житті досить непогано — він ніколи не похвалиться, не скаже “добре” або “відмінно”. А стримано відповість що-небудь таке: — Та нічого, слава Богу…
Тому що багато людей добре знають, що, варто тільки хоча б трохи похвалитися в слух – так відразу ж і проблеми почнуться, що й не радий життю будеш…
А інші ще розсудливіше скажуть, якщо все благополучно:
— Милостивий Бог!
Або просто зовсім і зазвичай:
— Помаленьку, слава Богу!
І всюди – бачиш і чуєш обережність, смирення і неодмінна огорожа від підступів бісівських — всіх своїх слів і справ — ім’ям Божим.
Наприклад, зав’яз віз в брудній улоговині. Конячка з сил б’ється. Інший безумець і б’є її, нещасну, і свариться відчайдушними словами. А розсудливий селянин дає їй відпочити, підбадьорить, погладить. Потім підіпре віз плечем мужицьким, махне для пристойності батогом і крикне:
– Е-е, ану, рідненька! З Богом!
І дивишся, видерлися обидва…
Читав я в одного сучасного письменника розповідь про силу імені Божого. То було в німецьку війну. Перевозили на позицію гармати. Пройшов дощ. Дорогу розвезло. Тяжкість неймовірна. Кілька пар коней. Гармата зав’язла у вибоїні. Солдати б’ються, мучаться, лихословлять, хльостають коней. Ні взад, ні вперед… І чим би скінчилося ця безплідна мука і людей і коней, Бог зна. Але в цей час до цього місця підійшов один гожий, літній уже, мужичок. Цей поважний дідок спочатку ласкаво привітав солдатів. Потім в ім’я Боже побажав їм успіху. Погладив конячок. А потім, коли вони і солдати трохи відпочили, він запропонував спробувати рушити ще раз. І так ласкаво звернувся до солдатів. Вони хто до коней, хто до гармати. І дідусь теж. – Ну,й- мо, милі, з Богом!
Солдати крикнули, коні рвонули і гармата була витягнута. Далі вже легко було.
А скільки таких випадків! Тільки ми, сліпі, не помічаємо.
Тим часом в теперішній час стали соромитися вживання цього рятівного імені.
І нерідко ми чуємо або гірку скаргу на тяжке життя, або, навпаки, легковажні похвали:
– Чудово, прекрасн-о-о!
А іноді і божевільні промови: “пекельно добре”, або з вживанням “чорного слова”.
— Скажіть: “Слава Богу!”
— А навіщо?
Ось і розкажеш йому таку історію. Другий і візьме до уваги…
+Митрополит Веніамін (Федченков).
З книги ” Провидіння Боже у моєму житті».
Просмотрено (1) раз
