В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Сьогодні, в 4-ту Неділю Великого Посту, читаючи Святе Писання бачимо, як Господь творить два чуда . Господь зціляє біснуватого отрока та укріпляє у вірі батька юнака: «Вірую , Господи ! допоможи моєму невір’ю».
“17. Один з народу сказав у відповідь: Учителю! я привів до Тебе мого сина, одержимого духом німим:
18. де тільки нападе на нього, кидає його на землю, і він пускає піну, і скрегоче зубами своїми, і ціпеніє. Я казав учням Твоїм, щоб вигнали його, та вони не змогли”. “
Отож читаємо, що одна людина привела до апостолів свого сина, котрий був одержимий злим духом і цей дух кидав його на землю і піна йшла з рота, хлопчик скреготів зубами своїми, його скручувало і чоловік, який привів хворого, став звинувачувати апостолів у тому, що вони не змогли зцілити його сина.
“19. Відповідаючи йому, Ісус сказав: о, роде невірний! доки буду з вами? доки буду терпіти вас? Приведіть його до Мене”.
Христос говорить до чоловіка, але через нього він звертається до багатьох .
“20. І привели його до Нього. Як тільки біснуватий побачив Його, дух стряснув його; він упав на землю і валявся, пускаючи піну“.
21. Ісус запитав батька його: як давно це сталося з ним? Він сказав: з дитинства;
22. багато разів дух кидав його у вогонь і у воду, щоб згубити його; але, якщо щось можеш, змилосердься над нами, допоможи нам”.
Цей рядок Святого Писання розповідає нам, що сили зла обмежені. Біси кидали цього юнака з дитячих років, то в вогонь , то в воду, однак не змогли погубити. Тому що Бог своїми промислами оберігає всіх.
На цьому місці ми маємо звернути нашу особливу увагу на дійсність існування злих духів, тобто демонів або бісів. У Священному Писанні загалом і в Євангелії зокрема багато разів стверджується як беззаперечна істина, що існує сатана, диявол – ангел, який був колись величним і світлим творінням Божим, але який загордився своєю величчю і вирішив, що може бути «богом без Бога». Він відпав від Творця та спокусив до падіння і частину ангелів, що стали відтоді демонами або бісами, а потім спокусив до відпадіння від Бога і перших людей. Диявол і підкорені йому злі духи – це не міф, не плід уяви, не алегорія морального зла чи ще щось подібне, а це реально існуючі розумні, безплотні, безтілесні істоти, які завжди і постійно бажають панувати над нами через схилення нас до гріха, бажають нам страждань та погибелі.
“23. Ісус сказав йому: якщо хоч трохи можеш вірувати, все можливе віруючому“.
Христос призиває цього батька проявити віру для зцілення сина . А чи є віра в цієї людини ? Ісус поправляє слова батька, закликаючи його довіритися Богові, й той негайно сповідує, що увірував, але водночас визнає свою духовну слабкість й закликає Ісуса створити в ньому серце, котре зможе вірити більш твердо та рішуче: “Вірю, поможи моєму невірству!”
“24. І відразу батько отрока викрикнув крізь сльози: вірую, Господи! допоможи моєму невірʼю“.
Слова батька це і є приклад того, як людина маловіруюча навертається до Бога через велике бажання зцілення дитини. Велике і любляче серце батька привело до Христа, як до єдиного джерела допомоги.
“25. Іісус, побачивши, що збігається народ, заборонив духові нечистому, сказавши йому: духу німий і глухий! Я тобі велю: вийди з нього і більше не входь у нього”.
У цьому рядку ми бачимо, що коли Христос зцілює нас, то Він зцілює назавжди.
“26. І, скрикнувши та сильно стряснувши його, вийшов; і він став, наче мертвий, так що багато хто говорили, що він помер.
27. Але Ісус, взявши його за руку, підняв його; і він встав.
28. Коли Ісус увійшов у дім, учні спитали Його на самоті: чому ми не могли вигнати його?
29 І сказав їм: цей рід не може вийти інакше, як від молитви і посту“.
Окрім браку розуміння, учням бракує також здатності сповнити ту місію, котру поклав на них Ісус. Їхня невдача (навіть провал) є нагодою для Ісуса, щоб заохотити їх до більшої молитви, маючи на увазі той факт, що більше часу та зусиль в молитві (а відтак і тіснішому товаристві з Богом) провадить до зростання у вірі (довіри до Нього). В багатьох обставинах життя наша віра часто виявляється не менш слабкою.
В ці дні Великого посту Гоподь наставляє кожного, щоб ми вірні чада збирали свої скарби не небі, а на землі. Щоб кожний розтавив свої пріорітети і на перше місце поставив Бога. Час посту – це час радості , це час, коли ми можемо якомога більше приділити часу молитві та наближенню до Бога.
Христос наставляє нас на прикладі своїх учнів, як нам подрібно боротися з страстями з поганими помислами та різними проблемами у нашому житті.
Шлях Ісуса буде все тяжчим і тяжким, проте Він, спільно із Божим Провидінням, досягне Своєї місії. Знадобляться всі Його фізичні та духовні сили, але Ісус піднімиться на стрімку скелю і завершить Свій шлях, досягне самої вершини. Він понесе Свій хрест, збереже вірність до кінця та покладе початок Царству. Проте перед нами і надалі стоїть питання: чи підемо ми за Ним? Чи залишимося стояти в розсіянні, не здатні навіть на те, щоби піднятися і дальше іти? В своєму паломництві нам слід зробити поворот, нам потрібно докласти більше духовних сил, присвятити більше часу, більше старанності в молитві. Та чи готові ми до цього?
Чи зуміємо ми в критичних ситуаціях вкласти в молитву віру, яка в нас є? Чи зможемо повторити слова відчайдушного батька: «Вірю, поможи моєму невірству!» (Мр. 9:24). Якщо ми дійшли до цієї точки, то нам залишається поставити ногу на перший щабель драбини, закликаючи про допомогу і – намагатися дряпатися вгору.
Будем старатись слідувати за Христом , поступати по совісті щоб одного разу коли настане наш час Господь сказав нам : «прийдіть, благословенні Отця Мого, наслідуйте Царство, уготоване вам від створення світу ». Амінь.
ієрей Василій Грищенко
rivne.church.ua
Просмотрено (3) раз
