Ін. 6:1-4. Після цього пішов Іісус на той бік моря Галілейського, в околиці Тиверіади. За Ним пішла велика кількість народу, бо бачили чудеса, які Він творив над хворими. Іісус зійшов на гору і там сидів з учнями Своїми. Наближався ж Великдень, свято Юдейське.
Зміст: 1. Корисно іноді віддалятися від гоніння. 2. Чудо множення хлібів. Омана маркіонітів. 3. З якою ретельністю Іісус Христос повчає своїх учнів здійсненням чудес. 4. Треба зневажати славу людську і багатства землі. Почесті і багатства світу цього непорівнянні з почестями і благами, обіцяними нам Богом. Потрібно любити не цю минущу славу, а славу безсмертну. Різниця між служінням світу і служінням Іісусу Христу. Проти видовищ. Злочинно витрачати гроші на жінок поганого життя, замість того, щоб роздавати їх бідним.
1. Не треба, улюблені, входити в змагання зі злими людьми; але навчимося, якщо тільки це не зашкодить нашій чесноті, поступатися місцем їхнім злим наклепам. Таким чином приборкується всяка зухвалість. Як стріли, потрапляючи у що-небудь пружне, тверде і протидіюче, з більшою силою відскакують назад – на тих, хто їх пустив; коли ж стрімкість їхнього польоту не зустрічає протидії, то скоро втрачає силу і припиняється, – так буває і з зухвалими людьми. Коли ми йдемо наперекір їм, вони ще більше лютують; коли ж поступаємося їм і відстаємо від них, тим легко приборкуємо їхнє шаленство.
Таким чином і Христос, дізнавшись про чутки, що дійшли до фарисеїв, що Він здобуває Собі учнів і хрестить більше, ніж Іоанн, відійшов до Галілеї, щоб загасити в них заздрість і Своїм відставанням приборкати їхню лють, яка, звісно, народилася в них від цих звісток. Однак, відійшовши знову до Галілеї, Він іде вже не в колишні місця, – прийшов не в Канну, а на той бік моря.
“За Ним пішла велика кількість народу, бо бачили чудеса, які Він творив”. Які чудеса? Чому Євангеліст не говорить про кожне з них? Тому, що цей Євангеліст дбає про те, щоб більшу частину книги наповнити словами і бесідами Христа до народу. Ось дивись: протягом цілого року, навіть і на свято Великодня, Євангеліст не згадує про жодне диво, крім зцілення розслабленого і ще сина у царедворця. Євангеліст не про те дбає, щоб усе переказати: це й неможливо було б; але з багато чого і великого – тільки небагато.
“За Ним пішла, – каже, – велика кількість народу, бо бачили чудеса, які Він творив”. Це слідування за Христом було справою не дуже твердого переконання; юдеї захоплювалися більше чудесами, ніж висотою вчення, яке чули; а це було ознакою грубих душ: знамення, сказано, не для віруючих, а для невірних (1Кор. 14:22). Але не такий був народ, згадуваний у Матвія, а ось, послухай, який: “народ дивувався вченню Його, – каже Матвій, – бо Він навчав їх, як той, хто має владу” (Мф. 7:28-29).
Але для чого Христос сходить тепер на гору і там сідає з учнями? Для здійснення чуда, що має бути. А що зійшли на гору тільки учні, це – вина народу, який не пішов за Ним. Але не для цього тільки Він сходить на гору, а й для того, щоб навчити нас завжди ухилятися від галасу і народної поголоски, бо усамітнення сприяє любомудрістю. Утім, Він часто й сам сходив на гору і проводив там ніч у молитві, навчаючи нас, що особливо той, хто приступає до Бога, повинен віддалятися від усякого галасу і шукати мовчазного часу і місця. “Наближалася ж Пасха, свято Юдейське” (Ін. 6:4).
Чому ж Він, скажеш, не йде на свято, але, тоді як усі поспішають до Єрусалима, вирушає до Галілеї, і не сам тільки, а веде з Собою й учнів, і звідти – до Капернаума? Це тому, що Він потроху починав уже зрікатися закону, маючи привід до того в підступності юдеїв. “Іісус, підвівши очі, і побачивши… безліч народу” (Ін. 6:5).
Тут Євангеліст показує, що Він ніколи не сидів з учнями без діла, але що-небудь викладав їм, імовірно, з особливою ґрунтовністю, вчив і привертав до Себе. Звідси можна бачити, яке Він мав піклування про них, і як лагідно і поблажливо поводився з ними. Вони, сидячи з Ним, імовірно, дивилися один на одного. Потім, поглянувши, Христос бачить народ, що йде до Нього.
Інші Євангелісти кажуть, що учні, приступивши до Нього, просили й благали Його не відпускати народ голодним (Мф. 14:15; Лк. 9:12); а Іоанн зауважує, що Христос запропонував про це запитання Филипові. Мені здається, справедливо і те, і інше; тільки відбувалося не в один і той самий час, але одне було раніше за інше: тому одне було так, а інше – інакше.
Чому ж Він запитує Пилипа? Тому, що знав, які з учнів Його найбільше потребують навчання. А це – той самий Пилип, який згодом говорив: “Покажи нам Отця, і досить для нас” (Ін. 14:8). Тому Христос заздалегідь і наставляє його: якби чудо сталося без випередження, то воно не здалося б настільки чудовим; але тепер Христос заздалегідь спонукає Пилипа зізнатися, що (в їжі) убогість, щоб, пізнавши, наскільки великою була вона, він тим краще зрозумів велич того чуда, що мало статися. І ось що Христос каже Пилипові: “де нам купити хлібів, щоб їх нагодувати” (Ін. 6:5)? Так і в Старому Завіті Бог говорив Мойсею (а здійснив чудо не раніше, ніж запитав його): “що це в руці в тебе?” (Вих. 4:2).
Оскільки події надзвичайні, що несподівано трапляються, зазвичай призводять до забуття обставин, що передували їм, то Бог попередньо зв’язав Мойсея визнанням теперішнього становища свого, щоб він, будучи потім вражений здивуванням, уже не міг забути того, що сам визнав, і в такий спосіб, через порівняння одного з іншим, пізнав велич дива. Те саме й тут відбувається. Запитаний Філіп відповідає: “їм на двісті динаріїв не вдосталь буде хліба, щоб кожному з них дісталося хоча б потроху…”. Говорив же це, випробовуючи його; бо Сам знав, що хотів зробити” (Ін. 6:6-7). Що значить: “випробовуючи його”? Хіба Христос не знав, що буде сказано Йому Филипом? Цього не можна думати.
2.Який же сенс цього вислову? Його можна зрозуміти за допомогою Старого Заповіту. Там також говориться: “і було, після цих подій Бог спокушав Авраама і сказав йому:… візьми сина твого, якого ти любиш, Ісака” (Бут. 22:1-2).
Але Бог представляється там таким, що говорить це не тому, щоб хотів через спокусу дізнатися про наслідок, тобто, чи буде Йому коритися Авраам, чи ні (чи потрібно це для Того, Хто відає “все перед буттям його” (Дан. 13:42)). Але в тому і в іншому випадку сказано людиноподібно. У тому випадку, коли Писання говорить, що Бог випробовує серця людські (Рим. 8:27), воно показує випробування, властиве не невіданню, а навпаки – досконалому віданні; і коли каже: “спокушав”, виражає не інше що, як відання досконале.
Можна й інакше пояснити це, – саме, що Бог робить людину через спокусу більш випробовуваною, – і як тоді Авраама, так тепер Пилипа запитанням приводить Він до точного розуміння чуда. Тому-то, щоб ти, зупинившись на простоті вислову, не прийшов до якоїсь недоречної думки щодо вищесказаного, Євангеліст і додає: “бо Сам знав, що хотів зробити”.
До того ж треба й те зауважити, що, як тільки могла бути якась зла підозра, Євангеліст негайно з великим старанням усуває її. І ось, як тут, щоб слухачі не мали такої підозри, він додає обмеження, зазначивши: “бо Сам знав, що хотів зробити”, так, коли сказав, що юдеї гнали Його “за те, що Він не тільки порушував суботу, але й Отцем Своїм називав Бога, роблячи Себе рівним Богові” (Ін. 5:18), Євангеліст і тут додав би від себе зауваження, якби це не було наміром самого Христа, підтвердженим справами Його.
Якщо Євангеліст завжди застерігає, щоб хтось не запідозрив слів самого Христа, то, набагато більше, він остерігався б цього під час викладення того, що говорили про Христа інші, коли б зауважував, що про Нього тримаються не належної думки. Але Євангеліст у теперішньому випадку не зробив цього, бо знав, що такою є думка самого Христа і таким є Його непохитне визначення. Тому, сказавши: “роблячи Себе рівним Богові”, він не зробив жодного зауваження, тому що це не було їхнє зіпсоване поняття, а думка істинна, затверджена справами Христа.
Тим часом, коли запитали Пилипа, Андрій, брат Симона, Петра, сказав: “тут є в одного хлопчика п’ять хлібів ячмінних і дві рибки; але що це для такої безлічі” (Ін. 6:9)? Андрій стає вищим за Пилипа; але і він не зовсім зрозумів справу. Я думаю, що він і не просто це сказав, а тому, що чув про чудеса пророків, про те, наприклад, як Єлисей здійснив чудо над хлібами. Тому, хоча Андрій і зійшов на деяку висоту, але не зміг досягти самої вершини.
Звідси ж пізнаємо ми, віддані сластолюбству, чим харчувалися ті великі й чудові мужі; звернімо увагу на те, наскільки мізерною була їхня трапеза і за кількістю, і за якістю їжі, і будемо наслідувати їх. Але останні слова Андрія показують велику неміч. Сказавши: “є п’ять хлібів ячмінних”, він додав: “але що це для такої безлічі”? Він думав, що чудотворець міг би зробити тільки з малого мале, а з більшого більше. Але було не так.
Для Господа однаково легко було з більшого чи меншого числа хлібів зробити достаток у них, тому що Він не потребував для цього готової речовини. Але, щоб не думали, що створіння чуже Його премудрості (як згодом говорили наклепники – маркіоніти), Він для звершення чудес вживає як знаряддя саме створіння. Отже, коли обидва учні не знали, що робити, Він тоді вже і робить чудо. Визнавши заздалегідь складність справи, вони, таким чином, отримували більше користі, – саме тим, що, коли воно здійсниться, вони тим більше повинні були пізнати силу Божу.
Оскільки мало статися чудо, яке творили і пророки, хоч і не однаково; з іншого ж боку, Христос, перш ніж звершити його, мав намір віддати хвалу Богові, – це щоб учні не впали в яку-небудь немічну думку, – дивись, як Христос підносить чудо над усіма іншими самим способом звершення його, і показує його відмінність від чудес пророчих. Ще до того, як з’явилися хліби, Він уже творить диво, щоб ти знав, що Йому підпорядковано і те, чого немає, як те, що є, як те, що є, як каже Павло: “тим, хто називає те, що не існує, як те, що є” (Рим. 4:17).
Ніби вже готова була трапеза, і зовсім влаштована, Він велить народу негайно лягти, і вже цим збуджує думку учнів. А вони, вже отримавши користь від зробленого ним запитання, негайно послухалися, не зніяковіли і не сказали: що це означає? Як Ти наказуєш лягти, коли ще нічого перед нами немає? Таким чином ті, які спочатку так мало мали віри, що говорили: звідки нам купити хліба? – ті стали вірити ще раніше, ніж побачили чудо, і тепер охоче розміщували народ. Але чому Христос, перед зціленням розслабленого, перед воскресінням мертвого, перед приборканням моря, не молився; а тут, над хлібами, це робить? Він цим показує, що, приступаючи до їжі, нам слід віддавати подяку Богові.
3. До того ж, тут було багато народу, і його належало переконати, що Христос прийшов з волі Божої. Тому, коли Він творить якесь чудо наодинці, то нічого такого не показує; а коли звершує чудо при багатьох, то, щоб вони увірували, що Він не ворог Богові, не супротивник Того, Хто Його породив, через прославлення хвали знищує таку підозру. “Роздав… тим, хто лежав,… і… наситилися” (Ін. 6:11-12).
Бачиш, яка відстань між рабом і Господом? Раби чудодіяли, маючи благодать тільки частково; а Бог здійснює все з повною всемогутністю, у всій широті. “І сказав учням: зберіть шматки, що залишилися. І зібрали, і наповнили дванадцять коробів” (Ін. 6:12-13). Це не зайвий був доказ дива, але зроблений він був саме для того, щоб не вважали такої справи примарою; для того-то і зробив Він диво з готової речовини.
Але чому Він дав нести короби не народу, а учням? Тому, що хотів особливо їх навчити, як майбутніх учителів всесвіту. А народ небагато користі отримував від чудес; він скоро їх забував і просив потім інших чудес; учні ж повинні були отримати важливу користь. Це було чималим осудом і для Юди, який також носив короб. А що це було зроблено для навчання їх, видно зі сказаного згодом, – коли Христос нагадував їм про цей випадок: “Чи ще не розумієте,… скільки коробів ви набрали” (Мф. 16:9)?
З цієї причини і число коробів із залишками хлібів дорівнювало числу учнів. Згодом же, коли вони вже були навчені, залишків було не стільки, а сім коробів. Але я дивуюся не тільки такому примноженню хлібів, а й, при безлічі їх, певній кількості залишків. Він виробив їх ні більше, ні менше, а саме стільки, скільки хотів, передбачаючи, скільки буде спожито, що було справою Його незглаголанної сили. Отже, самі шматки засвідчували дієвість чуда, показуючи і те, що ця подія була не примарою, і те, що шматки залишилися саме від тих хлібів, які народ їв.
Що ж стосується чуда над рибами, то воно тоді було здійснене з готових риб; а після, після воскресіння Христа, вже не з готової речовини. Для чого? Щоб ми знали, що і тепер Він ужив готову речовину не за потребою, не тому, щоб потребував основи, а щоб затулити вуста єретиків. “Тоді люди… сказали: це істинно Пророк” (Ін. 6:14).
О, непомірна обжерливість! Тисячі справ, набагато більш чудових, звершив Христос, і вони не сповідували цього, а тільки тепер, коли наситилися. Але з їхніх слів видно, що вони очікували якогось особливого пророка, тому що і Хрестителю вони говорили: ти “пророк”? (Ін. 1:21), – і тут: “це Пророк…”. Іісус же, довідавшись, що хочуть прийти, ненавмисно взяти його і зробити царем, пішов на гору” (Ін. 6:15).
На жаль, як переважала в них обжерливість! Яка була мінливість у думках! Вони вже не захищають закон, вже не звертають уваги на порушення суботи, вже не ревнують за Богом: вони кинули все, аби тільки черево було наповнене. Христос став для них і пророком, вони хочуть поставити Його і царем; але Він ухиляється. Для чого? Щоб навчити нас зневажати мирські почесті, і показати, що Він ні в чому земному не потребує.
Той, Хто обрав для себе все убоге: і матір, і дім, і місто, і виховання, і одяг, – не хотів славитися і земними відзнаками. Що мав Він на небесах, то було славно і велике: ангели, і зірка, і Отець, що промовляє, і Дух, що свідчить, і пророки, які здалеку сповістили про Нього; а що було в Нього на землі, то все було принижене, щоб тим більше проявлялася Його сила.
Прийшов же Він і нас навчити – зневажати мирське і ніколи не захоплюватися і не дивуватися життєвим блиском, але, відкидаючи все це, прагнути серцем до майбутнього. А хто захоплюється тутешнім, той уже не стане захоплюватися небесним. Тому Він і Пілату говорив: “Царство Моє не від світу цього” (Ін. 18:36), щоб не подумали про Нього, ніби Він для навіювання людям віри до Себе вживав страх і силу. Але як же пророк сказав: “Ось Цар твій йде до тебе,… лагідний,… сидить на молодому віслюку, на сині під’яремної” (Зах. 9:9)? Тут пророк говорить про царство інше, небесне, а не земне. Тому-то Христос говорив також: “не приймаю слави від людей” (Ін. 5:41).
4. Навчимося ж, улюблені, зневажати людські почесті й не бажати їх. Ми вшановані найбільшою честю, порівняно з якою почесть земна воістину – безчестя, сміх і блазенство. Як і багатство земне порівняно з небесним – убозтво, і життя це без того – смерть (“дозволь, – каже Христос, – мертвим ховати своїх мерців” (Мф. 8:22)), так і слава тутешня порівняно з тією – сором і сміх.
Не будемо ж ганятися за нею. Якщо й ті самі, які віддають її іншим, нікчемніші за тінь і сновидіння, то тим більше сама слава. “Слава людська – як цвіт на траві” (1Пет. 1:24). А що може бути нікчемнішим за колір трав’яного? Але якби слава земна була і довговічна, – яку користь могла б вона принести для душі? Жодної. Вона навіть завдає найбільшої шкоди, роблячи людей рабами, гіршими за невільників, – рабами, які підкоряються не одному панові, а двом, трьом і незліченним, що дають різні накази. У скільки разів краще бути вільним, ніж рабом, – вільним від рабства людям, а рабом панування Божого!
Нарешті, якщо хочеш любити славу, люби, але – славу безсмертну, тому що вона і блискучіша, і користі від неї більше. Люди велять тобі догоджати їм зі збитком для тебе самого; а Христос, навпаки, за кожне твоє дарування відплачує тобі сторицею, і до того докладає ще життя вічне.
Що краще: чи на землі бути прославленим, чи на небесах, – чи від людей, чи від Бога, – чи зі шкодою для себе, чи з користю, – чи увінчуватися на один день, чи на безкінечні віки?
Ти подай нужденному, а не давай тому, хто танцює, щоб із грошима не занапастити тобі й душі його. Через недоречну щедрість ти стаєш винуватцем його погибелі. Якби танцюристи знали, що їхнє мистецтво залишиться без прибутку, то вони давно перестали б займатися ним. Але вони бачать, що ти аплодуєш, біжиш до них, входиш у витрати, витрачаєш усе багатство на них; тому, хоч би й не хотіли продовжувати своєї справи, захоплюються, однак же, бажанням прибутку. Якби вони знали, що ніхто не похвалить їхнього ремесла, то негайно залишили б свою працю, як неприбуткову. Але коли бачать, що справа їхня служить для багатьох предметом подиву, то похвала інших робиться для них приманкою.
Залишимо ж марні витрати.
Навчимося, на що і коли слід витрачати своє надбання, щоб не прогнівити нам Бога в обох випадках: і збираючи, звідки не слід, і марнуючи, на що не слід. Якого гніву не заслуговуєш ти, коли даєш гроші блудниці, але проходиш повз жебрака без уваги? Якби ти давав і від праведних праць, і тоді чи не грішно було б давати нагороду за порок, і честь за те, за що слід було б карати? Коли ж ти живиш свою хтивість, пограбувавши сиріт і скривджуючи вдів, то подумай, який вогонь очікує тих, хто наважується на такі справи? Послухай, що говорить Павло: “не тільки роблять, а й тих, хто робить, схвалюють” (Рим. 1:32).
Можливо, ми вже надто докоряємо вам; але, якби ми й не докоряли, все ж покарання очікують невиправних грішників. Що ж користі догоджати словами тим, які насправді підлягають покаранням? Ти схвалюєш танцюриста? Хвалиш, захоплюєшся ним? Отже, ти гірший і за нього самого, бо він може вибачатися бідністю, хоч і не ґрунтовно, а ти не маєш і цього виправдання. Якщо я запитаю його, навіщо він, полишивши інші заняття, звернувся до цього нікчемного й непотрібного, – він скаже, що в цьому занятті, працюючи небагато, він може отримати прибутку багато. А якщо я запитаю тебе, чому ти захоплюєшся людиною розпусною, яка живе на погибель інших, – ти не можеш вдатися до того самого виправдання, але змушений будеш схилитися наземь, засоромитися і червоніти.
Отже, якщо нам, тим, хто вимагає від тебе звіту, ти не маєш нічого сказати, то як ми встоїмо, коли відкриється те страшне і невблаганне судилище, на якому ми повинні будемо віддати звіт і в помислах, і в справах, і в усьому? Якими очима поглянемо на Суддю? Що скажемо? Чим виправдаємося? Яке представимо вибачення – пристойне, чи непристойне? Чи витрати, чи задоволення, чи загибель інших, яких ми губимо, підтримуючи їхнє ремесло? Нічого не можна буде сказати, але неминуче піддамося страті, яка не має кінця, не знає межі.
Щоб цього не сталося з нами, відтепер будемо всіляко обережні, і, таким чином, після відходу звідси з доброю надією, ми досягнемо вічних благ, які й нехай отримаємо всі ми, благодаттю та людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, через Котрого та з Котрим Отцю зі Святим Духом слава нині й повсякчас, і на віки вічні. Амінь.
Святитель Іоанн Златоуст. Бесіди на Євангеліє від Іоанна Богослова
Благовіст УПЦ
Просмотрено (1) раз
