Сьогодні хочу говорити не про якусь складну богословську тему. Не про церковні правила, не про обряди і навіть не про те, що ми повинні робити як християни.
Сьогодні хочу поговорити про людину, яка дуже часто стоїть поруч із нами, але яку ми не завжди помічаємо. Про священника…
Ми звикли бачити священника біля престолу. У храмі. У сповідальниці. На хрестинах, вінчаннях, похоронах. Ми телефонуємо йому, коли нам важко. Приходимо, коли болить душа. Просимо поради, молитви, підтримки, благословення.
І це правильно.
Бо для цього священник і покликаний.
Але чи замислювалися ми хоча б раз: а хто вислухає самого священника?
Скільки людського болю проходить через серце кожного душпастиря?
Хтось приходить із проблемами у сім’ї.
Хтось плаче через хворобу.
Хтось переживає смерть близької людини.
Хтось розповідає про зраду.
Хтось бореться із самотністю.
Хтось не знає, як прогодувати дітей.
Хтось живе далеко від Батьківщини і щодня сумує за домом.
Хтось втратив віру.
Хтось стоїть на межі відчаю.
І священник слухає.
Він не може сказати: «Мені зараз не до тебе».
Він не може просто вимкнути телефон і сказати: «Я втомився, поговоримо завтра».
Він слухає, співчуває, молиться, підтримує, шукає слова.
Іноді після розмови людина виходить від священника з полегшенням.
Їй стало легше.
Вона поплакала, виговорилася, отримала пораду, почула слова надії – і пішла додому.
А священник залишається.
Залишається наодинці з почутим.
Іноді він повертається додому, сідає у тиші й ще довго думає про ту людину.
«Господи, допоможи їй…» І молиться.
Бо справжній священник не просто вислуховує людські історії – він бере їх частину на своє серце і приносить до Бога.
Можливо, ми навіть не усвідомлюємо, скільки сліз священник бачив. Скільки трагедій почув. Скільки чужих проблем поніс у своїх молитвах. Скільки разів благословляв інших, коли самому було нелегко. Скільки разів говорив: «Не бійтеся, Господь з вами», коли самому хотілося почути ці слова.
І тут є одна дуже важлива річ. Священник також людина. У нього також є серце. Він також може втомлюватися. Він також може переживати. Він також може сумувати. Йому також іноді потрібне добре слово. Йому також потрібна підтримка. Йому також хочеться, щоб хтось просто запитав «Отче, як ви?»
Не тому, що потрібно щось попросити. Не тому, що треба щось вирішити. А просто тому, що він – людина.
Ми часто приходимо до священника зі своїми проблемами, але рідко запитуємо, чи немає проблем у нього.
Ми хочемо, щоб священник був сильним. Щоб завжди мав відповідь. Щоб завжди посміхався. Щоб завжди був доступним. Щоб завжди молився. Щоб ніколи не втомлювався.
Але навіть Христос, наш Спаситель, у своїй людській природі переживав біль, самотність і скорботу.
У Гетсиманському саду Він сказав апостолам «Душа моя сумна аж до смерті. Зостаньтесь тут і чувствуйте зі мною».
Подумаймо над цим.
Сам Христос просить: «Будьте зі мною».
Тому не потрібно соромитися говорити про те, що священник також потребує людського тепла.
Бо священство – це не професія. Священство – це не просто робота.
Це покликання. Це життя, віддане Богові та людям.
Священник не залишає своїх проблем за дверима храму. Він приходить до храму зі своїм людським серцем.
Він служить Літургію, навіть коли в його душі важко.
Він благословляє людей, навіть коли сам потребує благословення.
Він молиться за чужі сім’ї, навіть коли переживає за свою.
Він говорить людям про надію, навіть тоді, коли сам проходить через складний період.
І саме тому Господь сьогодні може поставити перед кожним із нас просте запитання:
«А ти коли-небудь підтримав того, хто постійно підтримує тебе?»
Можливо, для когось це буде несподівано.
Ми звикли думати: «Священник – він духовна людина, йому легше».
Але духовність не означає відсутність людського болю.
Навпаки.
Часто людина, яка глибоко співпереживає іншим, сама дуже багато переживає всередині.
Тому я хочу сказати кожному сьогодні: Не поспішайте засуджувати свого священника. Ви не знаєте, яку ніч він пережив перед тим, як зустрів вас. Ви не знаєте, скільки людей він вислухав цього тижня. Ви не знаєте, за кого він молився вчора ввечері. Ви не знаєте, які новини отримав. Не знаєте, яка рана є в його серці. Не знаєте, скільки разів він сам залишався наодинці зі своїми думками.
Тому перед тим, як сказати різке слово, – подумайте. Перед тим, як критикувати, – помоліться. Перед тим, як вимагати, – запитайте. Перед тим, як засуджувати, – спробуйте зрозуміти.
І якщо ви бачите, що ваш священник втомився, не додавайте йому ще одного тягаря.
Краще скажіть: «Отче, ми з вами. Ми молимося за вас».
Повірте, іноді ці прості слова можуть підтримати людину більше, ніж ми можемо собі уявити.
Дорогі брати і сестри!
Не обов’язково, щоб ви любили свого душпастиря так, як любите близьких людей.
Але поважайте його. Поважайте його служіння. Поважайте його покликання. Поважайте те, що він стоїть перед Богом і молиться за вашу громаду. Поважайте його людську гідність.
І пам’ятайте: повага до священника – це не поклоніння людині. Це пошана до служіння, яке Господь доручив йому.
Звичайно, священник може помилятися. Він не є безпомилковим. Він може сказати щось не так. Може втомитися. Може не відповісти на телефон. Може не встигнути приділити вам стільки часу, скільки ви хотіли.
Бо він – не ангел. Він людина.
І якщо ми хочемо, щоб наші священники були поруч із нами в радості й у скорботі, тоді й ми повинні бути поруч із ними. Не тільки тоді, коли нам щось потрібно. А й просто так. Написати повідомлення. Зателефонувати. Сказати добре слово. Запитати: «Отче, як ви себе почуваєте?»
Іноді навіть просто усміхнутися. Іноді – подякувати. Іноді – помолитися.
Бо священник може бути для сотень людей духовним батьком, але й духовному батькові потрібні духовні діти, які не забувають про нього.
Сьогодні я хочу звернутися і до священників.
Дорогі отці! Не бійтеся бути людьми. Не бійтеся сказати, що вам важко. Не бійтеся просити про молитву. Не думайте, що ви завжди повинні бути сильними. Наша сила не в тому, що ми ніколи не падаємо. Наша сила в тому, що ми знаємо, до Кого можемо прийти зі своєю слабкістю.
Христос не вимагає від священника бути супергероєм.
Він просить бути вірним. Бути поруч із людьми. Молитися. Любити. Служити. А коли важко – нести свою слабкість до Нього. І дорогі миряни, дорогі парафіяни!
Можливо, сьогодні після цієї проповіді ви подивитеся на свого священника трохи по-іншому.
Не тільки як на того, хто хрестить ваших дітей.
Не тільки як на того, хто служить Літургію.
Не тільки як на того, до кого можна прийти зі своїми проблемами.
А як на людину.
На людину, яка також може втомитися.
На людину, яка також може плакати.
На людину, яка також потребує любові.
На людину, яка також потребує молитви.
Тому сьогодні, можливо, замість чергового прохання просто скажіть своєму священнику:
«Дякую вам, отче». А потім додайте: «Я молюся за вас».
І нехай ці слова будуть не просто ввічливістю.
Нехай вони будуть проявом християнської любові.
Бо Церква – це не тільки священники.
І Церква – це не тільки миряни.
Церква – це ми разом.
Ми повинні нести тягарі одне одного.
«Носіть тягарі один одного», – говорить апостол Павло. І це стосується також священника. Не залишаймо його самого з його тягарями. Молімося за наших душпастирів. Підтримуймо їх. Не руйнуймо їх критикою. Не вбиваймо добрими намірами, за якими іноді ховається надмірна вимогливість. А допомагаймо їм залишатися людьми Божими.
І коли наступного разу ви побачите свого священника, можливо, не поспішайте одразу говорити про свої справи.
Спочатку просто скажіть: «Отче, благословіть. Як ви?» Можливо, саме цього дня йому це буде потрібно найбільше.
А Господь, який бачить не тільки наші слова, але й наші серця, нехай благословить кожного священника, який щодня стоїть між небом і землею, молиться за людей, слухає їхній біль і веде їх до Христа.
І нехай Господь дасть нашим священникам сили.
Терпіння.
Мудрості.
Здоров’я.
Вірності покликанню.
А нашим громадам – любові, мудрості та вдячності. Щоб ми ніколи не забували: той, хто щодня підтримує інших, також потребує підтримки. Той, хто слухає всіх, також хоче бути почутим. Той, хто молиться за всіх, також потребує чиєїсь молитви.
І найголовніше – той, хто є вашим священником, перш за все є людиною, яку Господь покликав служити вам.Тож бережімо наших душпастирів.
Поважаймо їх.
Молімося за них.
Підтримуймо їх.
І нехай у наших парафіях ніколи не буде так, що священник знає біль кожного, але ніхто не знає болю священника.
Олександр Ковальчук
Просмотрено (1) раз
