Ін. 6:41-42. Обурювалися на Нього юдеї за те, що Він сказав: Я є хліб, що зійшов з небес. І казали: Чи не Іісус це, син Йосипів, Якого батька й Матір ми знаємо? Як же говорить Він: Я зійшов з небес?
Зміст: 1. Бог привертає до себе людей, не пригнічуючи їхньої свободи волі. Спростування маніхеїв з цього предмету. 2. Різниця між манним і істинним хлібом життя. 3 и 4. Велич і надмірність любові Іісуса Христа в божественній євхаристії. Сутність і значення євхаристії для нашого спасіння. Хто негідно причащаються тіла і крові Господньої, будуть покарані, як ті, що розпинали Його.
1. “Їхній бог – черево, і слава їхня – в соромі”, – говорив про деяких людей Павло в посланні до Филип’ян (Флп. 3:19). Що такими ж були і юдеї, видно і з попередніх обставин, видно і з того, що вони говорили, прийшовши до Христа. Коли Він дав їм хліб і наситив їхнє черево, вони пророком називали Його, і царем хотіли поставити; а коли викладав їм вчення про їжу духовну, про життя вічне, коли розмовляв про воскресіння і підносив їхню думку, і коли особливо слід було б дивуватися Йому, – тоді вони нарікають і відступають від Нього.
Тим часом, якщо Він пророк, як вони колись казали, – а Він і справді є той, про якого сказав Мойсей: “Пророка… з братів твоїх, як і мене, виведе тобі Господь, Бог твій, – Його слухайте” (Повт. 18:15), – то вони мали б слухати Його, коли Він казав: “Я зійшов з небес”; та вони не слухали, а нарікали. Вони ще поважали Його за недавнє чудо над хлібами, і тому явно не суперечили, але наріканням висловлювали свою досаду на те, що Він не дав їм трапези, якої вони хотіли, і посеред нарікань говорили: “Чи не Іісус це, сину Йосиповий”?
З цих слів видно, що вони ще не знали навіть про Його дивовижне і надзвичайне народження, через що і називають Його сином Йосипа. І Христос не докоряє їм і не каже: “Я не син Йосипа” – не тому, щоб Він був син Йосипа, а тому, що вони ще не могли почути про те дивовижне народження. Якщо ж вони не могли ясно почути про Його народження тілесне, то не могли тим більше – про невимовне, гірське. Якщо Він не відкрив їм приниженого, то тим більше не міг би говорити їм про ті речі. І хоча їх багато спокушало Його походження від простого і незнатного батька, проте ж Він не відкрив (істини), щоб усуваючи одну спокусу, не породити іншої. Що ж Він відповідає на їхні нарікання?
“Ніхто не може прийти до Мене, якщо не приверне його Отець, що послав Мене” (Ін. 6:44). На це нападають маніхеї і кажуть, ніби ніщо не залежить від нас. Тим часом ці-то слова особливо і доводять, що ми владні у своєму свавіллі. Але яка, кажуть, потреба залучати, якщо хто сам приходить до Нього? Знову і це не знищує нашої волі, а навпаки показує, що ми потребуємо допомоги. Тут (Христос) говорить не про всякого, хто приходить, але про того, хто користується великим сприянням (від Бога). Далі показує і спосіб, яким Отець приваблює. А щоб юдеї знову не подумали про Бога чогось чуттєвого, Він додав: “це не те, щоб хто бачив Отця, крім Того, Хто є від Бога; Він бачив Отця” (Ін. 6:46).
Як же, запитаєш, приваблює? Це давно показав пророк, провіщаючи і кажучи: “будуть усі навчені Богом” (Ін. 6:45). Чи бачиш гідність віри? Чи бачиш, як, за пророкуванням пророка, люди мають бути навчені “не людьми і не через людину” (Гал. 1:1), але самим Богом? Тому-то, щоб надати достовірності Своїм словам, Він і відіслав юдеїв до пророків. Але якщо сказано, що всі будуть навчені Богом, то чому, запитаєш, дехто не вірує?
Через те, що ті слова сказані про більшу частину людей, або ще – пророцтво вказує не взагалі на всіх, але на всіх охочих. Учитель стоїть перед усіма, і всім готовий дати і повідомити своє вчення. “І Я воскрешу його в останній день” (Ін. 6:40). Не мала тут означається гідність Сина: якщо Отець приваблює, то Він воскрешає. А
ле цим Він не відокремлює Своїх справ від Отця (як це можливо?), а тільки показує рівність могутності. Чому, як у тому місці, сказавши: “і Отець, що послав Мене… засвідчив про Мене” (Ін. 5:37), слідом за тим Він відіслав юдеїв до Писання, щоб хто-небудь із них не став даремно багато трудитися над поясненням Його слів, так і тут, щоб не почали, як і раніше, підозрювати Його, відсилає їх до пророків, яких вельми часто і наводить, щоб показати, що Він не супротивник Отця.
Що ж, скажеш, ті, хто жив до того часу, хіба не були навчені Богом? Що ж тут особливого? Те, що тоді люди навчалися божественних істин за посередництвом людей, а тепер навчаються через єдинородного Сина Божого і Духа Святого. Далі Христос додає: “це не те, щоб хто бачив Отця, крім Того, Хто є від Бога”, розуміючи тут ці слова (є від Бога) не про причину буття, але про властивість істоти. Якби Він розумів ту думку, то в чому б тоді полягала перевага Сина і його відмінність від нас? І ми ж усі від Бога. Для чого ж, скажеш, Він не висловив цього ясніше? Заради немочі юдеїв. Якщо вони так спокусилися і словами: “Я зійшов з небес”, то що було б з ними, якби Він додав і це? А хлібом тваринним називає Себе тому, що від Нього залежить наше життя і теперішнє, і майбутнє. Тому й додав: “Той, хто поїсть цей хліб, буде жити навіки” (Ін. 6:51), маючи на увазі тут під хлібом або спасенні догмати та віру в Нього, або Своє тіло, бо і те, і інше укріплює душу. Хоча в іншому випадку при Його словах: “хто додержиться слова Мого, той не скуштує смерті” (Ін. 8:52) юдеї спокусилися, але тепер нічого такого не трапилося, мабуть, через те, що вони ще поважали Його, заради чуда над хлібами.
2. Зауваж ще й те, звідки Він виводить відмінність між цим хлібом і манною: з наслідків вживання тієї та іншої їжі. Показуючи, що манна не принесла жодної особливо користі, Він додав: “батьки ваші їли манну в пустелі, і померли” (Ін. 6:49). Потім представляє найпереконливіший доказ того, що вони удостоїлися незрівнянно більшого дару, ніж їхні батьки, натякаючи на чудових чоловіків, які були при Мойсеї. Тому, сказавши, що ті, хто їв манну, померли, Він додав: “Той, хто їсть цей хліб, житиме повік” (Ін. 6:51). І слово: “в пустелі” Він вжив не без мети, але щоб дати помітити, що манна і тривала недовго, і не перейшла в обітовану землю; а цей хліб не такий. “А хліб, що Я дам, є Плоть Моя, яку Я віддам за життя світу” (Ін. 6:51).
Справедливо тут може хтось у подиві запитати: чи було б добре говорити ці слова, коли вони аж ніяк не послугували для повчання і не принесли жодної користі, а навпаки, навіть нашкодили тим, котрі були вже повчальні? “Відтоді, – сказано, – багато хто з учнів Його відійшов від Нього” (Ін. 6:66), кажучи: “які дивні слова! хто може це слухати?” (Ін. 6:60). Адже можна було це дати одним учням, з якими, як зауважив Матвій, Христос і розмовляв особливо. Що ж відповідати на це? Те, що і в цьому випадку ці слова були вельми корисними і потрібними.
Оскільки юдеї настійно просили в Нього їжі, але – тілесної, і, згадуючи про їжу, яка була послана їхнім предкам, вважали манну чимось великим, то Він і згадує про їжу духовну, бажаючи показати, що все це було образом і тінню, а ця їжа є сама істина “речей” (Євр. 10:1). Але належало, кажуть, сказати: Отці ваші їли манну в пустелі, а Я дав вам хліб.
Але в цьому велика відмінність. Це чудо (над хлібами) здавалося навіть меншим за те (дарування манни), тому що манна була послана з неба, а чудо над хлібами було здійснене на землі. Отже, оскільки вони домагалися їжі, що сходила з неба, то Він часто й говорив: “Я зійшов з небес”.
Якщо ж хто поцікавиться дізнатися, для чого Він завів мову і про таїнства, то ми скажемо йому, що було дуже завчасно сказати і про них. Темрява слів завжди підбурює слухача і робить його більш уважним. Тому юдеям не спокушатися слід було, а навпаки запитати і дізнатися. Але вони віддаляються. І якщо вони вважали Його пророком, то повинні були повірити Його словам.
Таким чином причина спокуси полягала в їхній нерозумності, а не в незрозумілості мови. Але ти дивись, як Він мало-помалу прив’язував до Себе учнів. Вони кажуть: “До кого нам іти? Ти маєш дієслова вічного життя” (Ін. 6:68), незважаючи на те, що тут Він представляє вже Себе дарувальником, а не Отця, кажучи: “хліб, що Я дам, є Плоть Моя”. Але народ не так, а навпаки: “які дивні слова”, каже він чомусь і йде.
Тим часом це вчення було не нове якесь і надзвичайне. На нього прикровенно вказав ще раніше Іоанн, назвавши Христа Агнцем. Але і при всьому тому, скажеш, народ не розумів. Знаю це і я; але не розуміли також і учні. Якщо вони ще нічого ясно не знали про воскресіння, а тому й не розуміли, що б таке означало: “Зруйнуйте храм сей, і Я за три дні збудую його” (Ін. 2:19), то ще набагато менше могли зрозуміти ті слова, тому що вони темніші за ці. Що воскресали пророки, це вони знали, хоча Писання говорить про це і не так ясно; але щоб хто-небудь їв плоть, про те ніколи не говорив жоден із пророків. І проте ж учні повірили Христу, слідували за Ним і сповідували, що Він має дієслова життя вічного.
Обов’язок учня – не розбирати із зайвою цікавістю слів учителя, але слухати, вірити і чекати належного часу для вирішення здивувань. Чому ж, скажеш, (з деякими) сталося протилежне і вони повернулися назад? Причина – в їхній нерозумності. Як тільки спаде на думку питання: “як?” – разом із тим з’являється і невіра. Тому бентежився і Никодим, кажучи: “як може людина… увійти в утробу матері своєї?” (Ін. 3:4).
Тому бентежаться і вони, кажучи: “як Він може дати нам їсти Плоть Свою?” (Ін. 6:52). Якщо ти тепер питаєш: як? – то чому не говориш того ж і про хліби? Як із п’яти Господь зробив таку безліч? Очевидно, вони тоді думали тільки про те, як би насититися, а не про те, щоб зрозуміти чудо. Але тоді, скажеш, сам досвід навчав їх. Якщо так, то з того ж самого досвіду їм слід було без зусиль прийняти і це вчення. Для того-то Христос наперед і вчинив те чудо, щоб вони, навчені ним, вірили вже й тому, що Він після говорив. Отже, юдеї в той час не отримали жодної користі від сказаного; а ми вже насправді користуємося цим благодіянням. Тому й потрібно знати чудо цих таїнств – у чому воно полягає, для чого дано і яка від нього користь. “Одне тіло, – сказано, – ми буваємо і члени… від плоті Його, і від кісток Його” (Еф.4:4, 5:30). Нехай слухають ці слова посвячені!
3. Отже, щоб не любов’ю тільки, а й самою справою бути нам членами плоті Христової, будемо причащатися цієї плоті. А це буває через їжу, яку Христос дарував, щоб висловити Свою велику любов до нас. Для того Він змішав самого Себе з нами і розчинив тіло Своє в нас, щоб ми склали щось єдине, як тіло, поєднане з головою. І це знак найсильнішої любові.
На це вказував і Йов, коли говорив про своїх домочадців, які так сильно любили його, що бажали зростися з його плоттю: “хто б дав нам насититися плоттю його?” (Йов. 31:31). Так говорили вони, бажаючи висловити свою велику любов до нього. З цією ж метою так вчинив і Христос: щоб ввести нас у більшу співдружність із Собою і показати Свою любов до нас, Він дав охочим не тільки бачити Його, а й відчувати на дотик, їсти, торкатися зубами плоті Його, з’єднуватися з Ним, насичуватися Ним усяке бажання. Будемо ж відходити від цієї трапези, як леви, що дихають вогнем, страшні для диявола, розмірковуючи про нашого Главу і про ту любов, яку Він показав до нас.
Часто батьки віддають дітей своїх на вигодовування іншим; а Я, каже (Спаситель), не так, але живлю вас Своєю плоттю, Самого Себе пропоную вам, бажаючи, щоб усі ви були шляхетні, і подаючи вам благі надії на майбутнє. Хто віддав вам самого себе тут, той тим більше (зробить для вас) там. Я захотів бути вашим братом; Я заради вас долучився до плоті й крові; і цю плоть і кров, через які Я зріднився з вами, Я знову викладаю вам.
Ця кров надає нам вигляду квітучого і царського; народжує красу неймовірну; не дає в’янути шляхетності душі, безперестанку напоюючи її та живлячи. Наша кров, що утворюється з їжі, не раптом стає кров’ю, але (спочатку) буває чимось іншим; а ця кров не так, але негайно ж напаяє душу і надає їй якусь велику силу. Ця кров, гідно прийнята, відсторонює і далеко проганяє від нас демонів, закликає ж до нас ангелів і Владику ангелів. Демони біжать звідти, де бачать Владикову кров, а ангели туди стікаються.
Пролита (на хресті), ця кров омила весь всесвіт. Багато про цю кров любомудрував і блаженний Павло в посланні до Євреїв. Ця кров очистила місце недоступне і святе святих. Якщо ж її образ мав таку силу і в храмі єврейському, і в Єгипті, коли кров’ю були помазані дверні одвірки, то набагато більше – сама істина. Ця кров освятила золотий жертовник. Без неї архієрей не наважувався входити в місце недоступне. Ця кров поставляла у священика. Вона в образах омивала гріхи. Якщо ж в образах вона мала таку силу; якщо смерть так боялася тіні, – то чи може, скажи мені, не злякатися самої істини? Ця кров – спасіння душ наших. Нею душа омивається; нею прикрашається; нею запалюється. Вона робить нашу душу чистішою за золото. Ця кров вилилася, – і зробила небо для нас доступним.
4. Страшні воістину таїнства Церкви, страшний воістину жертовник. З раю виходило джерело, що виливало чуттєві ріки; від цієї ж трапези походить джерело, що виводить ріки духовні. При цьому джерелі насаджені не верби безплідні, а дерева, що досягають до самого неба і приносять плід завжди стиглий і ніколи нев’янучий. Якщо хто нудиться від спеки, – нехай іде до цього джерела і прохолодить свій жар, бо це джерело знищує посуху й освіжає все попалене, – попалене не сонцем, а розпеченими стрілами (диявола).
Його початок – згори, і витік його там же, і звідти він напаюється. У цього джерела багато потоків, які виводить Утішитель, а посередником при цьому буває Син, не заступом торуючи їм дорогу, а відчиняючи в нас прихильність. Це джерело є джерелом світла, що виливає промені істини. До нього стікаються і гірські сили, щоб споглядати красу його потоків, тому що вони ясніше бачать і силу належних дарів, і неприступне їхнє сяйво.
Якби можливо було, щоб хто-небудь вклав свою руку або язик у розплавлене золото, – вони негайно озолотилися б. Точно таку ж і ще набагато більшу дію справляють і тут на душу належні таємниці. Сильніше за вогонь кипить і прагне ця річка, але не спалює, а тільки очищає все, чого торкається. Ця кров здавна була утворена на жертовниках, у закланнях, визначених законом. Вона є ціна всесвіту; нею Христос купив Церкву; нею Він всю її прикрасив.
Як той, хто купує слуг, дає за них золото і тому, бажаючи їх прикрасити, прикрашає золотом, так і Христос і купив нас кров’ю, і прикрасив кров’ю. Ті, хто долучається до цієї крові, стоять разом з ангелами, архангелами та гірськими силами, зодягнуті в царський одяг Христовий і маючи духовну зброю. Але цим я ще не сказав нічого великого: вони бувають одягнені в самого Царя.
Але наскільки велике і дивовижне це таїнство, настільки ж правдиве й те, що якщо приступиш до нього з чистотою, приступиш на спасіння; якщо ж із совістю лукавою – на покарання і муки. “Бо, – сказано, – хто їсть і п’є Господа недостойно, той їсть і п’є осуд собі” (1Кор. 11:29). Якщо і тих, хто оскверняє царську порфіру, карають однаково з тими, хто роздирає її, то що дивного, якщо ті, хто приймає тіло з нечистою думкою, будуть покарані так само, як і ті, хто понівечив його цвяхами?
Дивись, на яке страшне покарання вказує Павло у словах: “Якщо той, хто знехтував законом Мойсеєвим, за наявності двох або трьох свідків, без милосердя карається смертю, то наскільки найтяжчому покаранню, думаєте, підлягає той, хто зневажає Сина Божого, і не шанує як святиню Кров заповіту, що нею освячений” (Євр. 10:28-29)? Будемо ж, улюблені, уважні до самих себе, насолоджуючись такими благами.
І якщо народиться в нас бажання сказати що-небудь сороміцьке, або помітимо, що нами опановує гнів чи інша якась пристрасть, – подумаємо, чого ми удостоєні, якого отримали Духа. Така думка приборкає наші божевільні пристрасті. Та й доки ми будемо прив’язані до теперішнього? Доки не повстанемо? Доки будемо не дбати про своє спасіння?
Подумаймо, чого нас удостоїв Бог, подякуймо, прославимо Його – не вірою тільки, а й самими ділами, щоб сподобитися і майбутніх благ, по благодаті і людинолюбству Господа нашого ІІісуса Христа, з Яким Отцю, зі Святим Духом, слава, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Святитель Іоанн Златоуст. Бесіди на Євангеліє від Іоанна Богослова. Бесіда 46
Благовіст УПЦ
Просмотрено (1) раз
