У невеликому селі жив старий чоловік. У нього було троє синів. Він любив їх понад усе, але кожен з них по-своєму розчаровував батька: один був ледачий, другий надто гордий, третій — запальний. Та попри все, батько не переставав турбуватися про них, допомагав і прощав.Односельці часто дорікали йому:
— Навіщо ти стільки сил віддаєш дітям? Вони ж не цінують цього.
Старий лише усміхався й казав:
— Любов до дітей не вимірюється їхніми вчинками. Вона дана батькам, як сонце для світу: світить усім, навіть тим, хто цього не бачить.
Минали роки. Батько постарів, і прийшов час, коли він уже не міг працювати. Сини залишали його одного, бо мали власні клопоти. Та в серці старого не згасало тепло до них.
Одного разу сусідка спитала його:
— Невже тобі не боляче, що вони так мало дбають про тебе?
Старий відповів:
— Знаєш, я щодня молюся, аби вони були щасливі. І мені цього досить.
Він тихо заснув того ж вечора… а зранку сини знайшли біля його ліжка три невеликі мішечки. У кожному — по золотій монеті та записка:
«Це все, що я мав. Але справжнє моє багатство — ви. Пам’ятайте: я любив вас не за те, ким ви були, а просто за те, що ви — мої діти».
Сини довго дивилися на ті монети й плакали. Вперше вони зрозуміли: батько давав їм найцінніше, чого не купиш ні за які гроші — любов, яка не зникає навіть тоді, коли її не цінують.
І з того дня вони почали берегти одне одного, бо усвідомили: любов батька живе в них самих.
Олександр Ковальчук, Фейсбук
Просмотрено (0) раз
