Зміст: 1. Треба боятися Страшного Суду. 2. Чому Іісус Христос вживає прості слова. 3. Іісус Христос часто говорить про суд і воскресіння. 4. Дві волі в Іісусі Христі. 5. У дослідженні Святого Письма потрібно ретельно досліджувати всі подробиці. Маємо прощати іншим, як Іісус Христос пробачив нам. Що потрібно робити, щоб отримати життя вічне. Умовляння до милостині.
1. Багато ретельності треба нам, улюблені, мати в усьому. Адже найсуворіший звіт ми дамо і в словах, і в справах наших. Справи наші не закінчуються теперішнім життям, а ще інше життя зустріне нас, і ми постанемо перед страшним судилищем. “Усім нам треба з’явитися перед судилищем Христовим, – каже Павло, – щоб кожному отримати відповідно до того, що він робив, коли жив у тілі, добре чи погане” (2Кор. 5:10).
Будемо ж завжди думати про це судилище, і таким чином ми зможемо постійно перебувати в чесноті. Як той, хто відкидає від душі своєї думку про цей день, мчить у прірву, подібно до коня, що скинув вудила, – “в усякий час, – говорить Писання, – шляхи його згубні”, і, вказуючи причину цього, додає: “суди Твої далекі для нього” (Пс. 9:26), – так той, хто постійно має в собі цей страх, проводить життя цнотливо: “пам’ятай, – каже Писання, – про кінець твій, і навіки не згрішиш” (Сир. 7:39). Той, хто прощає нам гріхи нині, тоді сяде на судилище. Той, Хто помер заради нас, знову з’явиться – судити весь рід людський: “вдруге, – каже Писання, – з’явиться не для очищення гріха, але для тих, хто чекає Його на спасіння” (Євр. 9:28). Тому-то й тут Він сказав: “Отець не судить нікого, але весь суд віддав Синові, щоб усі шанували Сина, як шанують Отця”.
Отже, чи не слід, скажуть, назвати Його і Отцем? Ніяк. Він для того й сказав: “Сина”, щоб ми вшановували Його, який залишається Сином, так само, як Отець; а хто називає Його Отцем, той уже не вшановує Сина, як Отця, але змішує їх. Оскільки люди спонукаються не стільки благодіяннями, скільки покараннями, то Він і говорить тут так грізно, щоб, принаймні, страх спонукав їх шанувати Його. А коли каже: “весь суд” – висловлює цим те, що Він владний і карати, і нагороджувати, робити те й інше, як Йому завгодно. Вираз же: “віддав” ужито для того, щоб ти не вважав Його ненародженим і не думав, ніби є два Отці. Усе, що є в Отці, це ж є і в Сині, тільки Він народжений і залишається Сином. А щоб переконатися, що вираз: “віддав” тут рівносильний виразу “породив”, вислухай пояснення цього з іншого місця: “як, – каже Він, – Отець має життя в Самому Собі, так і Синові дав мати життя в Самому Собі” (Ін. 5:26).
Що ж? Невже Отець спершу народив Його, а потім уже дав йому життя? Адже той, хто дає щось тому, хто вже існує. То чи вже не був Він народжений без життя? Але цього і біси не можуть подумати, тому що це не тільки нечестиво, а й божевільно. Бо, як вираз: “дав життя” означає, що Він породив Його “Життям”, так і слова: “суд віддав” означають, що Він породив Його “Суддею”. Щоб ти, чуючи, що Син має винуватцем Отця, не подумав, буцімто Син має істоту, відмінну від Отця, і гідністю є нижчою за Нього, ось Він сам гряде судити тебе, доводячи і цим Свою рівність.
Той, хто має владу карати і нагороджувати, кого хоче, Той, звісно, володіє такою ж силою, як і Отець. А інакше, якби Син вже після народження Свого, згодом, отримав цю честь, то можна було б запитати, з якого ж приводу Він був ушанований так згодом? Яким успіхом Він досяг того, що отримав таку гідність і зведений у такий сан? Чи не соромно вам – так зухвало приписувати ці людські й принизливі властивості Істоті безсмертній, яка не має нічого, що перевершило її в часі? Для чого ж, скажете ви, Він так говорить про Себе? Для того, щоб сказане було прийнятним і проклало шлях до вищих понять. Для того Він і змішує у Своїх словах і те, й інше (і піднесене, і принижене), і дивись – як; до речі, розглянемо це спочатку.
Він сказав: “Отець Мій робить, і Я роблю”, – показуючи цим свою рівність і рівночесність з Отцем; але юдеї “шукали вбити Його”. Що ж Він після цього робить? Він пом’якшує вирази, але думки утримує ті ж самі, і каже: “Син нічого не може творити Сам від Себе”. Потім знову підносить слово: “бо, що творить Він, те й Син творить також”; знову говорить смиренно: “бо Отець любить Сина і показує Йому все, що творить Сам, і покаже Йому діла більші за ці”; знову піднесено: “бо, як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче”; і знову смиренно і водночас піднесено: “бо Отець і не судить нікого, але весь суд віддав Синові”; і ще піднесеніше: “щоб усі шанували Сина, як шанують Отця”.
Чи бачиш, як Він урізноманітнює Своє слово, вживаючи в ньому найменування і вирази, то піднесені, то принижені, так, щоб і для тогочасних людей воно могло бути прийнятним, і майбутні нічого не втрачали, від піднесених виразів отримуючи належне розуміння і про інших? А інакше, якщо слова Його сказані не з поблажливості до людей, для чого додані такі піднесені вирази? Хто має право сказати про Себе щось високе, а тим часом говорить щось принижене і смиренне, той, звісно, має на те слушну причину і якийсь особливий намір; а хто повинен говорити про себе смиренно, і тим часом, скаже що-небудь велике, той для чого стане вживати вирази, які перевершують його природу? Це вже не особливий якийсь благонамір, а крайнє нечестя.
2. Тому ми можемо сказати, що смиренні вирази Христа про Себе мають справедливу й гідну Бога причину, а саме: поблажливість до нас, намір – навчити нас смиренності, а через це – влаштування нашого спасіння, що Він і сам пояснює в іншому місці, коли говорить: “кажу це, щоб спастися вам” (Ін. 5:34).
Саме, коли Він вдався до свідчення Іоанна, залишивши власне, що могло здаватися негідним Його величі, – то, наводячи причину такого приниження в словах, Він і сказав: “кажу це для того, щоб ви спаслися”. А ви, які стверджують, ніби Він не має однакової з Тим, Хто Його породив, влади і сили, що скажете, коли почуєте власні Його слова, якими Він висловлює рівність сили, влади і слави з Отцем? Чому Він вимагає Собі рівної з Ним честі, якщо Він, як ви кажете, набагато нижчий за Отця? А Він ще, не зупиняючись на цих словах, додає: “хто не шанує Сина, той не шанує й Отця, що послав Його” (Ін. 5:23).
Бачиш, як честь Сина поєднана з честю Отця? Що ж із цього, скажете ви? Це стосується і апостолів: “хто приймає вас, – каже Він, – приймає Мене” (Мф. 10:40). Але там Він говорить так тому, що все, що стосується рабів Його, засвоює Собі самому; а тут тому, що Йому належить одна істота й одна слава з Отцем. Та до того ж про апостолів Він не говорить: “нехай шанують їх”.
І добре Він каже: “хто не шанує Сина, той не шанує й Отця”. Якщо десь два царі, і безчестять одного з них, то цим і іншому завдається безчестя, особливо, якщо ображений є син царський; ображається цар і тоді, коли ображений його зброєносець, але не так і не безпосередньо; а тут він ображається сам по собі.
Тому Христос і попереджає словами: “щоб усі вшановували Сина, як вшановують Отця”, щоб потім, коли скаже: “хто не вшановує Сина, той не вшановує й Отця”, ти розумів одну й ту саму честь. Не просто каже: “хто не шанує”, але: “хто не шанує” так, як я сказав, “не шанує Отця”. Але яким чином, скажеш, той, хто посилає, і той, кого посилають, можуть бути однієї і тієї ж істоти?
Знову ти переносиш слово на людські стосунки і не розумієш, що все це говориться тільки для того, щоб ми і Винуватця пізнали і не впали в недугу Савелія, щоб і неміч іудеїв вилікувалася в такий спосіб, і вони вже не вважали Його супротивником Богові, бо ж вони говорили: Він не від Бога, Він не прийшов від Бога. А до знищення такої думки сприяли не стільки піднесені, скільки принижені слова Його: ось тому Він часто в різних місцях і казав, що Він “посланий”, – не для того, щоб ти сприймав таке слово за вираз приниження Його (перед Отцем), а для того, щоб затулити вуста юдеїв.
Тому Він і звертається часто до Отця, висловлюючи тим часом і власну владу. А якби Він усе говорив про Себе згідно з власною божественною гідністю, то вони не приймали б слів Його, бо й за деякі подібні вирази гнали Його і часто хотіли побити камінням. З іншого боку, якби, застосовуючись до них, Він говорив про Себе тільки смиренно, то згодом це послужило б багатьом на шкоду. У такий спосіб Він перемішує й урізноманітнює Своє вчення про Себе, і смиренними виразами, як я сказав, загороджує вуста їхні, а словами, що співзвучні з гідністю Його, відвертає розсудливих людей від приниженого розуміння виразів Його та показує, що таке розуміння зовсім не притаманне Йому. Бути посланим – це виражає зміну місця, а Бог всюдисущий. Для чого ж Він говорить про себе: “посланий”? Він вживає чуттєвий вираз, щоб показати Свою однодумність з Отцем.
До тієї ж мети спрямовує Він і наступні слова: “Істинно, істинно кажу вам: хто слухає слово Моє, і вірує в Того, Хто послав Мене, той має життя вічне” (Ін. 5:24). Бачиш, як часто Він повторює одне й те саме, щоб виправити думку юдеїв, щоб і цими, і наступними словами, і страхом, і обітницею благ перемогти затятість проти Нього, – як багато і тут знову спадає у виразах про Себе? Не каже: “той, хто слухає слова Мої, і хто вірує в Мене”; вони вважали б це гордістю і крайнім марнославством у словах, бо якщо, через довгий час, після незліченних чудес, вони приписували Йому пихатість, коли Він говорив у такий спосіб, то тим паче в теперішньому випадку. Так вони говорили Йому згодом: “Авраам помер і пророки, а Ти кажеш: хто додержиться Моєго слова, той не скуштує смерті повік” (Ін. 8:52). Отже, щоб і тепер вони не розлютилися, Він ось що каже: “Хто слухає слово Моє, і вірує в Того, Хто послав Мене, той має життя вічне”. Від цього слово Його чимало робилося прийнятним для них, тобто – від напоумлення, що ті, хто слухає Його, вірують Отцеві. Охоче прийнявши це, вони вже зручніше могли прийняти й інше. Таким чином, вживаючи принижені слова про Себе, Він готує і прокладає шлях до понять вищих.
Потім, сказавши: “має життя вічне”, – Він додає: “і на суд не приходить, але перейшов від смерті в життя” (Ін. 5:24). Так двома зауваженнями Він спонукає до прийняття Свого вчення – тим, що через Нього вірять Отцеві, і тим, що той, хто вірить, сподобиться великих благ. А слова: “на суд не приходить” означають: не підлягає покаранню. І “смерть” розуміється тут не тимчасова, але вічна. Так само як і життя – безсмертне. “Воістину, воістину кажу вам: настає час, і настав уже, коли мертві почують голос Сина Божого, і, почувши, оживуть” (Ін. 5:25).
Слова Свої Він підтверджує доказом від справ. Коли Він говорив: “як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче”, – то, щоб це не видалося пихатістю та пихою, Він представляє і від діл докази Своїх слів і каже: “Настає час”; потім, щоб не припускав ти тут віддаленого часу, долучає: “і настав уже час, коли мертві почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть”. Чи бачиш тут самостійність і владу невимовну? Як буде під час воскресіння, каже, так і нині. Тоді, почувши голос тих, хто наказує, ми повстанемо, тому що сказано: “при сповіщенні” Божому “мертві… воскреснуть” (1Сол. 4:16).
А звідки видно, можливо, запитає хтось, що сказане не є одним марнославством? З доданих Ним слів: “і настало вже”. Якби Він сповіщав тільки про майбутній час, то вчення Його могло б бути для юдеїв підозрілим; але Він представляє на те й доказ. Ще під час Мого перебування з вами, каже Він, це збудеться. Якби Він не міг зробити цього, то й не обіцяв би на такий час, щоб, інакше, обіцянка не піддала Його ще більшому глузуванню. Потім докладає й пояснювальний аргумент до слів Своїх, кажучи: “Бо як Отець має життя в Самому Собі, так і Сину дав мати життя в Самому Собі” (Ін. 5:26).
3. Чи бачиш, яка тут рівність відкривається, з тією тільки відмінністю, що один – Отець, а інший – Син? Слово: “дав” одне тільки і виражає відмінність, а в усьому іншому показується рівність і єднання. А звідси ясно, що Він робить усе з такою ж владою і силою, з якою Отець, і ні від кого іншого не запозичує Своєї сили. Він так само має життя в Собі, як і Отець. Тому й далі негайно додає такі слова, з яких можемо зрозуміти і попередні. Які ж саме? “І дав Йому владу робити і суд” (Ін. 5:27). Але для чого Він так часто повторює про воскресіння і суд? “Як, – каже, – Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче”. Знову: “Отець і не судить нікого, але весь суд віддав Синові”.
І ще: “як Отець має життя в Самому Собі, так і Синові дав мати життя в Самому Собі”. Також: “почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть”. І тут знову: “і дав Йому владу виробляти і суд”. Для чого ж Він так часто торкається цих предметів, тобто, суду, життя і воскресіння? Тому, що це найбільше може подіяти і на найбільш незговірливого слухача. Хто переконаний, що воскресне і дасть тоді звіт у гріхах своїх, той, хоча б і не бачив жодного іншого знамення, по одному цьому переконанню незабаром навернеться і намагатиметься умилостивити Судию свого, “тому що Він є Син Людський. Не дивуйтеся цьому” (Ін. 5:27-28).
Павло Самосатський не так читає це місце, а – як? “Дав Йому владу робити суд, бо Він є Син Людський”. Але таке читання не має жодної послідовності. Він не тому отримав суд, що Він людина; інакше, що перешкоджало б і всім людям бути суддями? Але тому Він є суддя, що Він – Син невимовної Істоти. Тому й треба читати так: “тому що Він є Син Людський. Не дивуйтеся цьому”. Оскільки слухачам могли здаватися слова Його не сумісними, тому що вони вважали Його не більше, як простою людиною, а тим часом слова Його були вищими за людину, навіть вищими за ангела, і тільки одному Богові могли бути притаманні, то, вирішуючи таке здивування, Він і доєднує: “не дивуйтеся,… що Він є Син Людський, бо настає час, коли всі, хто перебуває в гробах, почують голос Його, і виходять ті, хто творили добро, у воскресіння життя, а ті, хто чинили зло, – у воскресіння осуду” (Ін. 5:28-29).
Але чому Він не сказав так: “не дивуйтеся, що Син людський є, Він є водночас і Син Божий”, – а згадав про воскресіння? Він уже висловив це вище: “почують голос Сина Божого”. А що тут промовчав про це, не дивуйся. Говорячи про таку справу, яка властива Богові, цим самим дає слухачам підставу робити висновок, що Він є і Бог, і Син Божий. Якби Він часто повторював це, то слухачам це набридло б, а доводячи те ж саме дивовижними ділами, він робив вчення Своє не настільки ненависним.
Так і ті, які складають умовиводи, поклавши відомі підстави, що твердо доводять істину, яку шукають, часто не виводять із них висновку, а щоб більше переконати в тому слухача і здобути блискучішу перемогу, надають самому супротивникові вивести належний висновок, тож присутні при цьому тим більше погоджуються з ними, коли супротивники виголошують суд проти самих себе. Далі Христос, згадуючи про воскресіння, додав і те, що “ті, хто творив добро, вийдуть у воскресіння життя, а ті, хто чинив зло, – у воскресіння осуду”.
Так само Іоанн переконував слухачів нагадуванням про суд і тим, що “той, хто не вірує в Сина, не побачить життя, але гнів Божий перебуває на ньому” (Ін. 3:36). Так і сам Христос говорив Никодиму: “той, хто вірує в Сина, не судиться, а невіруючий уже засуджений” (Ін. 3:18). Так і тут Він згадує про суд і покарання за злі справи. Вище Він сказав: “Той, хто слухає слово Моє і вірує в Того, Хто послав Мене, на суд не приходить”, а щоб хто не подумав, ніби цього одного достатньо для спасіння, Він торкається і справ життя, говорячи: “Ті, що творили добро, виходять на воскресіння життя, а ті, що чинили зло, – на воскресіння осуду”.
Але оскільки Він сказав, що Йому дасть звіт увесь всесвіт і всі воскреснуть за Його голосом, – справа нова й надзвичайна, якій і нині ще багато хто не вірить, навіть із людей, які, на перший погляд, вірять, не кажучи вже про тогочасних юдеїв, – то послухай, як Він це пояснює, поблажливо зглядаючися на неміч слухачів. “Я нічого, – каже, – не можу творити Сам від Себе. Як чую, так і суджу, і суд Мій праведний, бо не шукаю Моєї волі, але волі Отця, що послав Мене” (Ін. 5:30).
Не малий уже доказ воскресіння Він дав і в тому, що зцілив розслабленого; тому й не раніше став говорити про воскресіння, як, здійснивши зцілення, – таку справу, що була не надто далека від воскресіння. Так само і про суд натякнув тоді, сказавши після зцілення тіла: “ось, ти одужав; не гріши більше, щоб не сталося з тобою чогось гіршого” (Ін. 5:14). Але Він провіщає тут разом про воскресіння і Лазаря, і всього всесвіту; а передрікаючи про два ці воскресіння, про Лазареве, яке мало незабаром здійснитися, і про загальне, яке мало відбутися згодом, через тривалий час, Він запевняє в першому зціленням розслабленого і самою близькістю цієї події, коли говорить: “Наступає час, і настав уже”, а в істинності останнього переконує воскресінням Лазаря, немов би уявляючи перед очима те, що ще не здійснилося, за допомогою того, що вже сталося. Видно, що так Він і у всіх випадках робив, тобто, з’єднував разом два або три пророцтва і через виконання одного засвідчував в інших, майбутніх подіях.
4. Утім, сказавши і зробивши настільки великі справи, Він тим ще не задовольняється; але, оскільки слухачі Його були ще надто немічні, Він і подальшими словами нищить їхню завзятість, кажучи так: “Я нічого не можу творити Сам від Себе. Як чую, так і суджу, і суд Мій праведний, бо не шукаю Моєї волі, але волі Отця, що послав Мене”.
Слова ці могли здаватися дивними і незгодними з пророками, які говорили, що Бог є суддя всієї землі, тобто, роду людського: так Давид усюди проповідує, кажучи: “Господь судить народи по правді” (Пс. 95:10); і ще: “Бог – суддя праведний, міцний і довготерплячий” (Пс. 7:12); також всі пророки говорять, що Бог є суддя всієї землі, тобто, роду людського. 7:12); також і всі інші пророки, і Мойсей; а Христос говорив: “Отець не судить нікого, але весь суд віддав Синові”; отже, це могло збентежити тогочасного слухача – юдея, і навіяти знову думку, що Він – богопротилежний; тому Він тут вельми поблажливо ставиться до слова про Себе, настільки, наскільки вимагала неміч іудеїв, щоб цілком викорінити таку згубну думку, і каже: “Я нічого не можу творити Сам від Себе”, тобто, нічого дивного, богопротивного, такого, чого не хоче Отець, ви не побачите в Моїх справах і не почуєте в словах. Як раніше, сказавши: “бо Він є Син Людський”, – Він тим показував, що вони вважали Його простою людиною, так і тут додає подібні слова. Як вище Він говорив: “ми говоримо про те, що знаємо, і свідчимо про те, що бачили” (Ін. 3:11); і Євангеліст Іоанн: “що бачив Він, і що чув, про те й свідчить, і ніхто не приймає свідоцтва Його” (Ін. 3:32), – і в тому, й в іншому місці маючи на увазі відання точне, а не просто одне лише чути та бачити; так і тут, кажучи про чути, виражає тільки те, що Він не може бажати нічого іншого, окрім того, чого хоче Отець.
Тільки Він не сказав цього так ясно (бо вони, почувши це прямо, не стерпіли б), але як? Вельми смиренно, і по-людськи: “як чую, так і суджу”. Він не говорить також тут про навчання, не сказав: “як навчаюся”, але: “як чую”; і не тому говорить так, нібито потребує слухання, – Він не тільки не має потреби навчатися, а й слухати, – але виражає цим однодумність (з Отцем) і тотожність суду. Таким чином, слова Його означають таке: Я так суджу, як би і сам Отець судив. Потім додає: “і суд Мій праведний, бо не шукаю Моєї волі, але волі Отця, що послав Мене”.
Що Ти кажеш? Отже, Ти маєш волю, відмінну від волі Отця? А в іншому місці Ти сказав: “як Ми єдине” (Ін. 17:22); і ще, кажучи про єдність волі та однодумність: “і нехай вони будуть у Нас єдине” (Ін. 17:21), тобто, вірою в Нас. Чи бачиш, як те, що здається найбільш приниженим, приховує в собі високий сенс? А цим Він дає зрозуміти ось що: не інакша є воля Отця, і інакша в Мене, але як одній душі належить і одне бажання, так і в Мене з Отцем.
Не дивуйся, що Він говорить про таке єднання з Отцем. Павло вживає такий самий приклад і щодо Духа, коли каже: “хто з людей знає, що в людині, окрім духа людського, що живе в ній? Так і Божого ніхто не знає, крім Духа Божого” (1Кор. 2:11). І так Він говорить тільки ось що: немає в Мене бажання іншого, окремого від Отця, але чого Отець хоче, того і Я, і чого Я хочу, того і Він. Бо як Отцеві ніхто не може суперечити, коли Він судить, так і Мені; суд тим і тим виголошується з однією і тією ж думкою.
А що Він розмовляє про це людиноподібно, і цьому не дивуйся: адже юдеї ще вважали Його простою людиною. Тому в подібних випадках треба звертати увагу не тільки на слова Його, але мати на увазі і поняття слухачів і приймати слова Його, як пристосування до їхніх понять; інакше може статися багато безглуздих наслідків.
Ось дивись, – Він каже: “не шукаю Моєї волі”; отже, (можна було б подумати) у Нього воля інакша (ніж у Отця) і до того ж набагато недосконаліша, і не лише недосконала, а й не така благотворна, – бо якби вона була спасительною і узгодженою з волею Отця, то чому Ти не шукаєш її?
Люди по справедливості могли б казати це, бо вони мають багато бажань, незгодних з волею Божою; а чому це кажеш Ти, в усьому рівний Отцеві? Такі слова, можна сказати, невластиві навіть людині досконалій, яка розіп’яла саму себе. Якщо Павло так поєднував волю свою з волею Божою, що сказав: “вже не я живу, але живе в мені Христос” (Гал. 2:20), то як Владика всіляких міг сказати: “не шукаю Моєї волі, а волі Того, Хто послав Мене”, ніби вони різні?
Отже, що ж означають слова Його?
Він веде мову по-людськи і пристосовується до понять слухачів. Як у попередній бесіді Він вживав вирази то богопристойні, то людиноподібні, так і тут робить те ж саме і говорить як людина: “суд Мій праведний”. А звідки це видно? “Бо не шукаю Моєї волі, але волі того, хто послав Мене”. Як між людьми той, хто позбавлений самолюбства, не може бути звинувачений у неправоті суду, так і Мені нині ви не можете дорікати в цьому; хто хоче робити по-своєму, того справедливо можуть підозрювати інші, що він з цієї причини порушує справедливість; а хто не має на увазі своєї волі, той яку може мати причину судити несправедливо?
Так само міркуйте і щодо Мене, бо якби Я говорив, що Я не від Отця посланий і славу діл Своїх не відносив до Нього, то, можливо, хтось із вас і справедливо підозрював би, що бажаю тільки Себе самого прославити і кажу не істину. Якщо ж справи Мої Я приписую і засвоюю іншому, то чому і з якого спонукання ви стали б наводити підозру на слова Мої?
Бачиш, до чого Він приводить слово і як доводить правоту Свого суду, – тим, що й усякий інший став би говорити на свій захист? Бачиш, як ясно стає те, що я часто говорив? Що ж таке я говорив? Те, що крайнє смирення в словах, – воно саме найбільше і вселяє людям розсудливим не принижувати сенсу висловів так, як на перший погляд видається, а в розумінні їх піднімається на висоту думок, що містяться в них. Таким чином, ця смиренність у словах мало-помалу і зручно, і тих, хто плазує, догори підносить горе.
5. Отже, маючи все це на увазі, не будемо, переконую вас, залишати поза увагою вислови, але будемо ретельно досліджувати все і скрізь звертати увагу на причину сказаного. Не будемо думати, що для нас достатнім вибаченням може служити наше незнання і простота; Христос заповідав нам бути не тільки простими, а й мудрими. Тому з простотою подбаємо з’єднати і розсудливість, як у вченні, так і в справах життя; будемо судити самі себе тут, “щоб не бути засудженими зі світом” (1Кор. 11:32). І у ставленні до рабів своїх будемо такими, яким бажаємо мати до себе самих Господа нашого. “Прости нам, – говоримо ми, – борги наші, як і ми прощаємо боржникам нашим” (Мф. 6:12). Знаю, що ображена душа не легко переносить образи; але якщо подумаємо, що прощенням образи ми робимо добро не стільки тому, хто образив, скільки собі самим, то легко вивергнемо із себе отруту гніву. І той, хто не пробачив боржнику своєму ста динаріїв, образив не побратима свого, але себе самого зробив боржником тисячі талантів, які раніше були прощені йому.
Таким чином, коли ми не прощаємо іншим, то не прощаємо самим собі. Будемо ж не Богові тільки казати: не пом’яни провин наших, а й самому собі нехай кожен каже: нехай не пом’янемо провин побратимів наших проти нас. Ти сам перший суддя твоїм справам, а потім уже судить їх Бог. Ти пишеш собі закон прощення і покарання і вимовляєш собі вирок того чи іншого; отже, від тебе залежить – пом’яне чи не пом’яне Бог гріхи твої. Тому й Павло заповідує прощати “коли хто на кого має скаргу” (Кол. 3:13), та й не просто прощати, а так, щоб і слідів (гніву) не залишалося. І Христос не тільки не поставив на вид гріхи наші, а й не згадав про те, що ми згрішили, і не сказав: ти згрішив у тому і в тому, а пробачив і знищив рукопис, не закинувши нам злочинів, як вияснив це Павло (Кол. 2:14).
Так чинитимемо і ми, і викреслимо все з нашої пам’яті; хіба що-небудь добре зроблено тим, хто образив нас, – це одне і будемо пам’ятати. А якщо він зробив що-небудь образливе і вороже, то залишимо це і викреслимо з пам’яті, так щоб не залишилося і слідів. Якщо ж від нього не було нам нічого доброго, то тим більше нам нагороди, більше хвали, якщо ми прощаємо. Інші стирають гріхи свої чуваннями, лежанням на землі та незліченними подвигами; а ти можеш знищити всі гріхи свої набагато легшим способом – непам’ятовуванням зла. Для чого ж ти піднімаєш меч на самого себе, подібно до скажених і божевільних, і позбавляєш сам себе майбутнього життя, тоді як треба всіма способами досягати його? Якщо теперішнє життя таке жадане, то що сказати про те, де немає ні хвороби, ні печалі, ні зітхання? Там уже не треба ні боятися смерті, ні побоюватися втрати тамтешніх благ. Блаженні, і преблаженні, і багаторазово блаженні ті, які сподобилися цього блаженного жереба, навпаки, нещасні, і пренещасливі, і незліченно нещасні ті, які самі себе позбавляють блаженства.
Та що ж, скажуть, може принести нам таке життя? Послухай, як сам Суддя розмовляв про це з одним юнаком. Коли юнак запитав: “що зробити мені доброго, щоб мати життя вічне?” (Мф. 19:16) – тоді Христос, нагадавши про заповіді закону, зупинився на любові до ближніх. І, можливо, тепер хто-небудь зі слухачів, подібно до того багатія, скаже: і ми все те зберегли: не крали, не вбивали, не займалися ханжеством. Але того ще не можеш ти сказати, що ти і ближнього полюбив, як треба любити. Ти, наприклад, або позаздрив кому-небудь, або позлословив, або не допоміг скривдженому, або не поділився власністю, а отже, і не полюбив ближнього. Але Христос заповідав не це тільки, а й ще щось інше.
Що ж таке? “Продай, – каже, – маєток твій, і роздай жебракам,… і йди за Мною” (Мф. 19:21). Послідуванням називає Він наслідування Йому в справах. Чого ж ми вчимося звідси? По-перше, того, що тому, хто не має всього цього, неможливо досягти переваг майбутнього жереба. Коли юнак сказав, що він зробив усе, тоді Христос, ніби не вистачало ще чогось важливого для повної досконалості, каже йому: “якщо хочеш бути досконалим,… продай маєток твій, роздай жебракам,… і йди за Мною”. Отже, по-перше, цього ми повинні навчитися. По-друге, бачимо, що юнак сам себе викрив у пустому самовдоволенні; адже якщо він жив у такому достатку, а інших, які перебували в бідності, зневажав, то як же він міг сказати, що полюбив ближнього? Значить і те (що виконав заповіді) він говорив несправедливо.
Отже, будемо виконувати те й інше; постараємося витрачати наше майно так, щоб придбати небо. Якщо інший за життєву велич часто віддає все своє майно, – велич, що залишиться тут і навіть не може тривати небагато часу, бо багато хто ще задовго до смерті втрачав владу, інші за неї платили іноді самим життям, і все ж, незважаючи на це, жертвують за неї усім, – якщо, кажу, заради цього люди так багато роблять, то чи можна бути нещаснішими від нас, хто для слави нескінченної та невід’ємної не приділяє навіть дещиці, хто не бажає віддати і те, що за деякий час мусимо ж будемо тут залишити?
Яке безумство – не хотіти добровільно віддати й узяти із собою те, чого можемо позбутися проти волі? Адже якби нас вели на смерть, а потім запропонували позбутися смерті ціною всього нашого майна, ми, звісно, сприйняли б це за милість; а тепер, коли нас захоплюють дорогою до геєни і ми могли б позбутися її, пожертвувавши половину маєтку, ми погоджуємося краще зазнати муки і хочемо утримати в себе те, що нам не належить, і в такий спосіб втрачаємо те, що істинно нам належить. Яке ж виправдання матимемо ми, яке прощення, якщо нам прокладено такий зручний шлях до життя, а ми носимось по стремнинах, йдемо шляхом безплідним, втрачаючи себе всього і тут, і там, тоді як могли б вірно набути всього і там, і тут?
Тож, якщо не раніше, то принаймні тепер схаменемося і, прийшовши до себе самих, вживатимемо теперішні блага, як слід, щоб зручніше отримати і майбутні, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, з Котрим Отцю, зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.
Святитель Іоанн Златоуст. Бесіди на Євангеліє від Іоанна Богослова. Бесіда 39
Благовіст УПЦ
Просмотрено (5) раз
