У ньому немає єдиної постійної «червоної нитки», як, скажімо, у якомусь романі, житії святого чи оповіданні. Але нам треба розуміти, що цей канон і не має на меті зацікавити нас, захопити лише наш розум чи зовнішнє серце почуттів. Він має більш глибоке завдання: у різноманітті порівнянь із праведниками і грішниками, життя яких описано у Святому Письмі, спонукати нас до глибокого усвідомлення своєї гріховності. Інакше кажучи, сам канон – це крик, крик, котрий іноді просто спонукає до роздумів людини над власним станом душі й тіла.
Кожен тропар гідний ґрунтовного обмірковування та богословського усвідомлення. Сьогодні хотілося б звернути увагу на кондак, який супроводжує кожну частину канону. Він звучить так:
«Душе моя, душе моя, востани, что спиши? Конец приближается, и имаши смутитися: воспряни убо, да пощадит тя Христос Бог, везде сый и вся исполняяй».
“Душе моя”. Нам варто замислитись, хто до кого звертається. Якщо тіло до душі, то виходить абсурдно, тому що саме тіло без душі мертве, як ми бачимо у людей після смерті. Якщо я, то виходить я бездушний? Теж безглуздо.
Слід зазначити, що це стилістичний прийом використовується багаторазово й у Біблії. Наведемо лише один приклад із 41-го псалму. «Вскую прискорбна еси, душе моя? И вскую смущаеши мя? Уповай на Бога, яко исповемся Ему»(Пс. 41:6). Ми бачимо, що тут також є звернення себе самого до власної душі. Цей прийом закликає нас прислухатися до голосу нашої совісті, тієї совісті, яка є абсолютно чистою і незаангажованою. Вона дивиться на наше тіло і душу та ніби каже нам, що робити, і якщо ми дослухаємося до неї, то наш стан покращується, а якщо ні – погіршується.
«Душе моя, востани». По-грецьки ἀνάστα – від дієслова вставати, воскрешать(ся) άνίστημι, від якого у свою чергу походить іменник воскресіння або повстання – ἀνάστασις. Кондак прп. Андрія Критського не лише закликає нас стати після чергового падіння, а й воскреснути з нашого занепалого стану, як із труни. У 8-й пісні ми чули, як святий Андрій порівнював свою душу зі святими Марфою та Марією, які плакали над тілом свого улюбленого брата святого Лазаря. Ми повинні любити свою душу, як сестри люблять брата, адже за їхньою вірою, як сказав Сам Господь, повстає, воскресає Лазар. Під час посту слід постійно думати про кінцеву мету нашого душевного і тілесного посту, так як і у будівельника будинку є спільний план на шляху до своєї мети. Мета в нас одна – воскреснути, не в сенсі у Другому приході, тому що це воскресіння від нас не залежить, а в сенсі піднятися від наших особистих гріхів та вад, щоб більше не спати, не насолоджуватися ними.
«Конец приближается». Наш час сповнений будь-якими страшилками про Апокаліпсиса, і людина ХХІ століття настільки захоплюється підрахунком точної дати Другого пришестя, що зовсім забуває про той кінець, який і буде для нього особисто Другим пришестям, тобто останньою точкою, коли вона змінити вже нічого не зможе. Йдеться про смерть. Але ще страшніше, коли ми живемо в тілі, але вже мертві духовно. І, перебуваючи в такій духовній смерті, сні, з якого нам потрібно встати, ми забуваємо, що настане кінець і розставить усі крапки над «і» у нашій подальшій посмертній долі.
«Имаши смутитися». Ми повинні збентежитися (в грец. θορυβεῖσθαι – турбуватися), не в значенні сумувати, але за загальним святоотцівським принципом «усвідомити, що наші гріхи як пісок морський» і намагатися всіма силами повстати, «підбадьоритися».
«Да пощадит тя Христос Бог». На відміну від мирського суду, коли злочинець усвідомлює свою провину і, хоча є полегшення провини, все ж таки засуджується до покарання, якщо наша душа усвідомлює чистою совістю свої гріхи, то вона обов’язково отримає пощаду від Христа, який «везде сый и вся исполняяй» . Він знає кожен рух нашої душі.
Нам необхідно слухати кондак преп. Андрія Критського. Важливо, слухаючи канон, намагатися подивитися на себе особисто збоку, не так, як це буває при виправленні будь-ким, але особисто, без прикрас. Потрібно нагадувати собі всі події, описані в каноні, які можуть бути для нас корисними як нервова система в тілі. Адже якщо ми вдаримося об стіл, то відчуваємо біль і, швидше за все, надалі уникатимемо зіткнень. Якщо ламаємо руку, наша нервова система нагадує нам, що так чи інакше робити не потрібно. Слід слухати не лише пориви душі, а й голос совісті, який є голосом Бога у нас.
Після гріхопадіння наша душа через гріх стала жити в іншому світі, своєму. Якщо їй погано (а це буває часто), вона кричить і волає до нас, як нервова система тіла. Однак ми якщо і чуємо її, то ненадовго: забуваємо чомусь про біль, насолоджуємося швидкоплинними радощами, але душі знову погано. А ось наша совість показує нам, що робити, як керуватися Божими заповідями. І посилює цей голос совісті якраз Великий піст, який у поєднанні з молитвою обов’язково приведе нас до Воскресіння Христового.
Архім. Філарет (Волошин)
Проректор з навчально-методичної роботи КДАіС
Просмотрено (0) раз
