Зміст: 1. Перетворення води на вино є першим чудом Іісуса Христа. На яких свідченнях ґрунтується достовірність цього чуда, що привело учнів до віри. 2. Іісус Христос виганяє продавців із храму. – Те саме було і ще раз наприкінці Його проповіді. 3. Чому Іісус Христос робив неясні передбачення. Апостоли не знали про воскресіння. Чому Іісус Христос не відкрив їм цього? Люди більше вірять самим фактам, ніж словам. Св. Дух нагадав апостолам про все, що говорив їм Іісус Христос. Велич доброчесності апостолів. Похвала їм. Заклик до милостині, без якої не можна увійти у ворота небесні.
1. Часто і сильно нападає диявол, облягаючи з усіх боків наше спасіння. Тому треба бути пильним і тверезим і звідусіль перегороджувати йому приступ. Щойно він зустріне хоча б малу будь-яку нагоду, то вже готує собі вільний доступ, і мало-помалу вводить усю свою силу.
Отже, якщо ми хоч трохи дорожимо нашим порятунком, то не допустимо йому і малих нападів на нас, щоб через те запобігти великим. Та й вкрай божевільно було б – коли він показує таке старання погубити нашу душу, нам зі свого боку не постояти навіть і рівною мірою за наше власне спасіння. Це не спроста сказано мною; а я боюся, щоб і нині, непомітно для нас, не вдерся всередину нашого подвір’я цей вовк і не викрав якоїсь вівці, яка через недбальство або через злісні намовляння ухиляється від отари та від справжніх наших бесід.
Якби рани були чуттєві і тільки тіло отримувало удари, то не важко було б розпізнавати його зловмисність. Але оскільки душа незрима і вона-то саме отримує рани, то і потрібно нам багато пильнувати, щоб кожен випробовував сам себе: “Бо хто з людей знає, що в людині, крім духа людського, що живе в ній?” (1Кор. 2:11).
Слово простягається до всіх і лікування пропонується загальне для всіх нужденних, але справа кожного зі слухачів самому приймати те, що потрібно в його хворобі. Я не знаю хворих, не знаю і здорових; тому пропоную різного роду повчання, потрібні в хворобах різного роду: викриваю то користолюбство, то об’їдання; іноді засуджую хтивість; іноді вихваляю милосердя і переконую до нього; іноді – інші чесноти.
Я побоююся, щоб, розмірковуючи в повчанні про одну хворобу, не забути вилікувати інші, тоді як ви страждаєте ними. Якби тут під час моєї бесіди був присутній тільки один слухач, я не вважав би надто потрібним урізноманітнити свої повчання; але оскільки в такій безлічі людей, звісно, є й багато хвороб, то не зайвим буде урізноманітнити повчання: слово, звернене до всіх, без сумніву, принесе свою користь.
Тому-то і зміст Писання різноманітний, і говорить нам про незліченну безліч предметів, оскільки звертає слово своє до загального єства всіх людей. А в такій безлічі людей, без сумніву, є різного роду хвороби душевні, хоча й не всі у всіх. Тому, очищаючи себе від них, будемо ж прислухатися до слова Божого, і, зосередивши в ньому наші думки, вислухаємо нинішнє його читання. Що ж це таке? “Так поклав, – говорить Писання, – Іісус початок чудесам у Кані Галілейській”. Дехто, як я і раніше говорив, стверджує, що це не було початком взагалі. Як же інакше, кажуть, якщо тут додано саме: “у Кані Галілейській”? “Так поклав, – сказано, – початок у Кані”.
Але я не стану входити в подальше дослідження про це; ми вже колись довели, що Він почав творити знамення після хрещення, і перш ніж хреститися, не робив ніяких чудес. А чи це саме, чи інше знамення було першим зі скоєних Ним після хрещення, про це, мені здається, немає потреби занадто багато міркувати.
“І явив славу Свою”. Яким чином? Адже свідками події були не багато хто, а тільки служителі, архітриклін і наречений? Як же Він явив славу Свою? Він явив її зі Свого боку. А якщо й не тоді, то згодом повинні були всі почути про це чудо, бо воно донині прославляється і не забуте. Але що того дня не всі дізналися про це, видно з подальшого. Євангеліст, сказавши: “явив славу Свою”, додає: “і увірували в Нього учні Його” (Ін. 2:11), тобто ті, які й раніше вже дивувалися Йому.
Чи бачиш, що потрібно було тоді особливо творити знамення, коли були присутні люди сумлінні й уважні до подій? Такі й скоріше могли вірувати і більше уваги звертати на події. Та й як Він міг би бути пізнаний без знамень. Учення ж і пророцтво, з’єднані з чудотворіннями, можуть привернути душі слухачів до того, щоб вони старанно прислухалися до подій, якщо душа вже наперед до того приготована. Тому-то євангелісти нерідко кажуть, що в інших місцях Він не створив знамень через хибне спрямування людей, що живуть там. “Після цього прийшов Він до Капернаума, і Сам, і Матір Його, і брати його, і учні Його, і там пробули небагато днів” (Ін. 2:12).
Для чого Він приходить у Капернаум із Матір’ю? Там Він не створив жодного дива, і жителі того міста не були з числа прихильних до Нього, а до того ж були ще й найрозбещеніші: це і сам Христос помітив, сказавши: “І ти, Капернауме, що до неба вознісся, до пекла скинешся” (Лк. 10:15). Отже, для чого ж Він приходить туди? Мені здається, що, маючи намір за деякий час вирушити до Єрусалима, Він для того тоді пішов до Капернаума, щоб не усюди водити з собою братів і Матір.
Таким чином, вирушивши туди і пробувши небагато часу з поваги до Матері, Він залишив там свою Матір, і потім знову починає творити чудеса. Тому й сказано, що Він “прийшов до Єрусалима” (Ін. 2:13). Отже, Він хрестився не задовго до Великодня. Але що Він робить, прибувши в Єрусалим? Справу, що виражає Його велику владу. Міняйлів грошей, торжників, які продавали голубів, волів і овець, потім і перебували там, Він виганяє геть.
2. Інший євангеліст оповідає, що, виганяючи їх, Він говорив: “Дім Мій – дім молитви, а ви зробили його вертепом розбійників” (Мф. 21:13); а св. Іоанн виражає це так: “Дім Моїх Отців не робіть домом торгівлі” (Ін. 2:16). Але євангелісти не суперечать один одному; а дають бачити, що Він зробив це двічі, і що обидва випадки були не в один і той самий час: першого разу Він зробив це на початку (своєї проповіді), а другого – коли вже йшов на страждання. Тому востаннє вжив Він і найсильніші вирази, назвавши те місце вертепом розбійників; а на початку знамень не так, але вжив більш лагідне докору.
Отже ймовірно, що Він зробив це в два рази. Для чого ж, скажеш ти, Христос зробив це, і до того ж ужив таку суворість, як Він ніде – здається – не робив, навіть і в тих випадках, коли Його ображали, зневажали, називали самарянином і навіть одержимим бісами? А тут Він навіть не задовольнився одними тільки словами; а й узяв бича, і таким чином вигнав їх. Тим часом юдеї, коли Він іншим благодійничав, звинувачують Його й озлоблюються; а коли їм, мабуть, належало б від Його покарання розгніватися, не чинять із Ним так; вони не засуджують і не ображають Його, а що кажуть? “Яким знаменням доведеш Ти нам, що маєш владу так чинити?” (Ін. 2:18).
Чи бачиш крайню заздрісність їхню, – як благодіяння, надані іншим, найбільше дратували їх? Отже, одного разу Він говорив, що храм став від них вертепом розбійників, показуючи тим, що те, що продавали, було придбано крадіжками, грабіжництвом і шахрайством, і що вони збагачувалися нещастям інших; а другого разу – будинком купівлі, викриваючи їхнє безсором’язництво в торгівлі. Але для чого Він зробив це? Так як, згодом часу, Він став зцілювати в суботу і робити багато чого такого, що здавалося їм злочином закону, то щоб не вважали Його богопротивником і таким, що робить це всупереч волі Отця, Він цим випадком і попереджає таку думку їхню.
Той, хто показав таку велику ревність про дім, звісно, не мав наміру чинити опір Владиці дому, який у ньому вшановується. Щоправда, і попередні роки, в які Він жив згідно із законом, могли достатньо показати Його повагу до Законодавця і те, що Він не прийшов узаконити щось протилежне Йому. Але оскільки ці роки, ймовірно, з плином часу були забуті, та й не всім були відомі (бо Він виховувався в домі бідному й незнатному), то Він і робить це в присутності всього народу, що зібрався з нагоди наближення свята, та ще й з небезпекою для Себе самого.
Він не просто вигнав їх, а й столи скинув, і гроші розсипав, даючи їм зрозуміти, що той, хто наражає Себе на небезпеку за доброчесність у домі, не буде зневажати Господаря дому. Якби Він робив це удавано, то міг би вжити тільки переконання; а наражати Себе на небезпеку – це занадто сміливо.
Адже не маловажна справа піддати Себе такій люті торговиків, озлоблювати проти Себе неосвічену юрбу людей корчомних, соромити їх і вводити в збитки: це властиво не лицеміру, а людині, готової потерпіти все за благополуччя дому. Тому Він не справами тільки, а й самими словами своїми виражає єднання своє з Домовладикою; не каже: дім святий, а дім Отця мого. Ось, називає Його і Отцем своїм, і вони не обурюються на це: думали, що Він говорить так взагалі. Але коли згодом став Він виражати це ясніше, так що навіював думку про свою рівність з Отцем, тоді вони приходили в лють.
Що ж вони тепер? “Яким знаменням, – кажуть, – доведеш Ти нам, що маєш владу так чинити?” О, крайнє безумство! Їм потрібне знамення, щоб відстати від худих справ, і звільнити дім Божий від такого приниження! А виявити таку велику ревність про дім Божий хіба не є найбільшим знаменням чесноти? Добромисні люди виявилися й тут: “при цьому учні Його згадали, що написано: Ревність за домом Твоїм з’їдає Мене” (Ін. 2:17; Пс. 68:10).
Але юдеї не згадали про пророцтво, а говорили: “Яким знаменням доведеш Ти нам”, з одного боку шкодуючи про втрату свого ганебного прибутку і сподіваючись завадити Йому в тому, а з другого – бажаючи викликати Його на звершення дива, щоб принизити вчинок Його. Тому Він і не дає їм знамення. Так і раніше, коли вони приступали й вимагали дива, Він відповідав їм: “Род лукавий і перелюбний шукає знамення, і знамення не дасться йому, окрім знамення Іони пророка” (Мф. 16:4).
Втім, тоді Він відповідав їм ясніше, а тепер більш загадковим чином. А робить Він це через крайню їхню нечутливість. Той, хто попереджав тих, хто не просив, і давав їм знамення, Той, звісно, не відмовив би тим, хто просив, якби не бачив у них думок злих і лукавих, а також підступного їхнього наміру. Зауваж, якої злоби сповнене і саме питання їхнє. Їм слід було б похвалити Його старанність і ревність; слід було б дивуватися тому, яку дбайливість Він виявляє про дім Божий; а вони звинувачують Його, стверджуючи, що тут корчуватися дозволено, а припиняти корчуватися не дозволяється, якщо не буде показано якесь знамення. Що ж Христос? “Зруйнуйте, – каже, – храм цей, і Я за три дні збудую його” (Ін. 2:19).
Він і багато такого говорив, що тодішнім слухачам не було зрозуміло, а тільки згодом могло бути зрозуміло. Для чого ж Він робив це? Щоб довелося Його передбачення майбутніх подій, коли здійсниться передбачене, – як справді сталося і щодо цього пророцтва. “Коли ж воскрес Він із мертвих, – сказано, – то учні Його пригадали, що Він говорив це, і повірили Писанню, і слову, що говорив Іісус” (Ін. 2:22). А в той час, коли Він говорив, вони дивувалися, яким чином може виповнитися сказане; інші ж заперечували так: “цей храм будувався сорок шість років, і Ти за три дні спорудиш його?” (Ін. 2:20). Вони кажуть: сорок шість років, маючи на увазі побудову останнього храму, тому що перший був закінчений у двадцять років.
3. Чому ж Він не пояснив цієї притчі, і не сказав: Я говорю не про цей храм, але про плоть Мою? Уже згодом євангеліст, коли писав Євангеліє, то витлумачив цей вислів; а сам Він у той час промовчав? Чому ж промовчав? Тому що вони не прийняли б слів Його: якщо навіть учні Його не були тоді здатні зрозуміти сказане, то тим більше – народ. “Коли ж, – каже євангеліст, – воскрес Він із мертвих, то учні Його пригадали, що Він говорив це, і повірили Писанню”. Два предмети тут представлялися їм: Його воскресіння, і питання ще більш важливе: чи Бог був Той, хто мешкав у цьому храмі? Те й інше Він давав зрозуміти в словах: “Зруйнуйте храм цей, і Я за три дні збудую його”. Це і Павло представляє, як не мале знамення божественності Його, кажучи так: “і відкрився Сином Божим у силі, по духу святині, через воскресіння з мертвих, про Іісуса Христа” (Рим. 1:4).
Чому ж Він саме це знамення дає і там, і тут, і скрізь, кажучи або так: “коли Мене піднесуть із землі” (Ін. 12:32), або: “коли Сина Людського піднесете, тоді дізнаєтеся, що то Я” (Ін. 8:28); також: “не буде йому дано жодного знамення, окрім знамення Іони” (Мф. 16:4), і тут знову: “за три дні я піднесу його”? Та то особливо й показувало в Ньому не просту людину, що Він міг здобути перемогу над смертю і так скоро зруйнувати довготривале її панування і припинити тяжку боротьбу. Тому й каже: “тоді дізнаєтеся”.
Коли це? Коли, воскресши, приверну до себе всесвіт (Ін. 12:32), – тоді-то зрозумієте, що і це зробив Я, як Бог і істинний Син Божий, караючи за образу Отця. Чому ж Він не сказав, які потрібні були знамення для припинення колишнього зла, а тільки пообіцяв дати знамення? Бо таким чином Він ще більше озлобив би їх, а тепер більше вразив.
Втім, вони нічого не відповіли на це; їм здавалося, що Він говорить щось неймовірне, і тому вони не продовжували ще питати Його; вони залишили це без уваги, як справу нездійсненну. Але якби вони мали глузд, то, хоч би це й здавалося їм тоді неймовірним, – принаймні, згодом часу, коли Він сотворив уже багато знамень, вони могли б прийти й запитати Його про те, щоб розв’язати своє здивування. Але оскільки вони були нерозумні, то на одні слова Його зовсім не звертали уваги, а інші вислуховували зі злим наміром. Тому і Христос говорив їм у притчах.
Але постає ще таке питання: яким чином учні не знали, що Йому належало воскреснути з мертвих? Це тому, що вони тоді ще не були удостоєні благодаті Святого Духа. Тому, хоча часто чули слово про воскресіння, але анітрохи не розуміли, а тільки міркували між собою, що б це означало. Справді, вельми дивно і дивно було чути, щоб хто-небудь міг воскресити самого себе і воскресити таким чином. Тому і Петро зазнав докору, коли, не розуміючи нічого про воскресіння, сказав: “будь милостивий до Себе, Господи” (Мф. 16:22).
Та й Христос ясно не відкривав їм цього перед самою подією, щоб вони не спокушалися, – бо спочатку ще не вірили словам Його, через велику їхню дивакуватість, і тому, що ще не знали ясно, хто Він. Тому, про що голосно волали самі події, ніхто не міг не вірити; а що говорилося тільки на словах, тому звичайно не всі хотіли вірити. Тому спочатку Він залишив це вчення прикритим; коли ж самою справою довів істину слів Своїх, тоді нарешті повідомив і розуміння їх та таку благодать Духа, що учні Його все раптом збагнули. “Дух Святий нагадає вам усе” (Ін. 14:26).
Якщо вони, втративши всю повагу до Нього в один вечір, розбіглися і навіть говорили, що й не знають Його, не отримавши особливої благодаті Духа, то навряд чи б вони пригадали все зроблене і сказане Христом за весь час (життя Його). Якщо ж, скажеш ти, вони повинні були почути все від Духа, а самі не могли утримати в пам’яті всього вчення Христового, то яка була їм потреба перебувати з Христом? Але це було потрібно тому, що Дух власне не вчив їх, а тільки приводив на пам’ять те, що раніше говорив Христос; але й послання Духа для нагадування їм сказаного не мало сприяло славі Христовій.
Отже, спочатку це було милістю Божою, що на них послана благодать Духа настільки велика й рясна; а потім було вже їхньою чеснотою те, що вони засвоїли собі цей дар. Вони показали життя світле, велику мудрість і великі подвиги, і нехтували життям теперішнім, ні в що не ставили все людське, але були вищими за все, і, як легкі орли, що ширяють на висоту, ділами своїми сягали самого неба, чим і здобули невимовну благодать Духа.
Будемо ж наслідувати їх і ми, і не згасимо світильників наших, але збережемо в них світло милосердям. Таким саме чином підтримується полум’я цього вогню. Будемо ж збирати єлей у посудини, поки ми перебуваємо тут, тому що після відходу туди вже не можна купити його; придбати його можна не інакше, як тільки через руки бідних. Будемо збирати його тут у великій кількості, якщо хочемо увійти (в чертог) з Нареченим; інакше муситимемо залишитися поза чертогом.
Неможливо, абсолютно неможливо увійти в переддень царства без милосердя, хоча б ми зробили безліч інших добрих справ. Тому будемо чинити милосердя з повною ретельністю, щоб насолодитися невимовними благами, яких і нехай сподобимося всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, якому вічна слава і держава, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Благовіст УПЦ
Просмотрено (0) раз
