Зміст 1. Хто такі “свої”, які не прийняли Христа: по-перше, юдеї, які були його обраним народом. – Потім інші люди, які не вірили в нього, будучи Його тварюками. – 2. Невір’я як причина засліплення юдеїв; гордість, як причина їхньої невіри. – Благодать милосердя, поширена Богом на язичників, не заподіяла жодної несправедливості юдеям. – Апостол Павло справедливо докоряє їм і приборкує їхню гордість і зарозумілість. – Вони заздрять спасінню язичників. – Гордість робить марними всі чесноти.
1. Якщо ви пам’ятаєте попередні наші роздуми, то ми охочіше продовжуватимемо повчання, отримуючи звідси і для себе багато користі. Щойно ви запам’ятали прочитане, то і для вас зрозумілішим буде слово наше, і від нас не багато знадобиться праці, – тому що ви, за вашої допитливості, можете вже глибше заглиблюватися в подальше вчення.
Хто завжди втрачає (з пам’яті) те, що йому преподовано, той завжди потребуватиме вчителя і ніколи не дізнається нічого. А хто все прийняте зберігає і до того докладає подальші (настанови), той незабаром з учня може стати вчителем і буде корисним не для себе тільки, а й для інших.
Я сподіваюся, що саме таким буде майбутнє зібрання, і роблю висновок це з такої великої його ревності до слухання. Тому в душах ваших, як у надійному сховищі, ми покладемо срібло Господнє і, скільки допоможе благодать Духа, пояснимо запропоноване нам сьогодні читання. Євангеліст, говорячи про колишні часи, сказав: “світ Його не пізнав” (Ін. 1:10); далі, звертаючись до часу самої проповіді, він говорить: “Прийшов до своїх, і свої Його не прийняли”.
“Своїми” він тут називає юдеїв, як народ особливий, або всіх людей, як таких, що походять від цього народу. І як вище, хворіючи на нерозумність багатьох людей і присоромлюючи загальний дух (часу), він говорив, що не пізнав Творця світ, через Нього похідний, так і тут, обурюючись на невдячність юдеїв і багатьох інших, він вимовляє ще більш тяжкий осуд, кажучи: “Свої Його не прийняли”, тоді як Він до них-то і приходив.
Але не один євангеліст, а й пророки зі здивуванням говорили те саме, нарешті, і Павло, здивований тим самим. Так волали пророки, кажучи від імені Іісуса Христа: “народ, якого я не знав, служить мені; по одному слуху про мене слухають мене; чужинці пестять переді мною; чужинці бліднуть і тремтять в укріпленнях своїх” (Пс. 17:44-46).
І в іншому місці: “Так багато народів приведе Він у здивування;… бо вони побачать те, про що не було сказано їм, і дізнаються те, чого не чули” (Іс. 52:15). Також: “Я відкрився тим, хто не питав про Мене, Мене знайшли ті, хто не шукав Мене” (Іс. 65:1). А Павло в посланні до Римлян говорив: “Що ж? Ізраїль, чого шукав, того не отримав; обрані ж отримали” (Рим. 11:7). І в іншому місці: “Що ж скажемо? Язичники, які не шукали праведності, отримали праведність… А Ізраїль, який шукав закону праведності, не досяг до закону праведності” (Рим. 9:30-31).
Воістину, варте подиву те, як іудеї, виховані на книгах пророчих, які щодня слухали Мойсея, що вельми багато чого говорить про пришестя Христове, так само й інших, після нього колишніх пророків, нарешті, бачили й самого Христа, Котрий щодня творив для них чудеса, з ними лише і розмовляв, і як учням ще не дозволяв “на дорогу до язичників не ходіть” (Мф. 10:5), або входити в якесь місто самарянське, так і сам цього не робив і часто говорив, що Він посланий до овець загиблих дому Ізраїлевого, – як, кажу, юдеї, отримавши стільки знамень, чуючи щодня пророків і самого Христа з Його постійними навіюваннями, до того засліпили й оглушили самі себе, що вже ніщо не могло привести їх до віри в Христа.
Тим часом язичники, не маючи в себе нічого такого, ніколи не чули божественних промов, навіть, так би мовити, і уві сні завжди займалися тільки маячнею людей божевільних (така язичницька філософія), перечитували марнослів’я поетів, прив’язані були до дерев і каміння і не знали нічого здорового й корисного ані у віруваннях, ані в правилах життя; а життя їхнє було ще нечистіше й злочинніше, ніж учення.
Та й чи могло бути інакше, коли вони бачили, що їхні боги знаходять задоволення у всякій ваді, що їх вшановують сороміцькими словами та ще більш сороміцькими справами, і це сприймають, як свято та вшанування; окрім того, вшановують і мерзенними вбивствами та умертвінням дітей, – і в цьому люди наслідували богів же. Але, незважаючи на те, що вони спали до такої глибини зла, раптом, наче якоюсь машиною, піднялися на висоту і з’явилися нам, сяючи з самого верху небес.
Як же це і чому сталося? Послухай, що говорить про це Павло.
Блаженний апостол, ретельно досліджуючи ці обставини, не полишив їх доти, доки не знайшов причини і не пояснив її всім. Яка ж це причина? І чому була в юдеїв така сліпота? Послухай, що говорить про це він сам, той, якому ввірене було це домобудівництво. Що ж він говорить на вирішення такого непорозуміння багатьох? “Не розуміючи, – каже він, – праведності Божої і намагаючись поставити власну праведність, вони не підкорилися праведності Божій” (Рим. 10:3).
Ось за що вони зазнали такого нещастя. І в іншому місці, теж саме викладаючи інакше, апостол каже: “Що ж скажемо? Язичники, які не шукали праведності, отримали праведність, праведність від віри. А Ізраїль, який шукав закону праведності, не досяг до закону праведності. Чому? Тому що шукали не у вірі, а в ділах закону. Бо спіткнулися об камінь спотикання” (Рим. 9:30-32).
Це означає, що невір’я юдеїв було для них причиною зла, а невір’я походило від гордовитості. Спочатку вони мали більше, ніж язичники, саме: отримали закон, мали пізнання про Бога та інше, про що говорить Павло. Але після пришестя Христа, як тільки побачили, що як вони, так і язичники по вірі рівночесно покликані до спасіння і що в ділі віри обрізаний не має жодної переваги перед наверненим із поган, – тоді від гордості вони перейшли до заздрості та не стерпіли великої й невимовної людинолюбності Господньої. А це сталося в них не від чогось іншого, як від зарозумілості, злості та людиноненависництва.
2. Яку ж шкоду вам, найбезглуздіші з людей, принесло це піклування (Господа), надане іншим? Хіба зменшилися ваші блага від того, що інші отримали участь у них? Але воістину злість сліпа і нічого справедливого не може скоро зрозуміти. Мучачись думкою, що й інші матимуть участь у тих самих правах, вони звернули меч на самих себе і позбавили самі себе людинолюбства Божого. Але так вимагала справедливість. Сказано: “Друже, я не ображаю тебе;… я ж хочу дати цьому останньому те саме, що й тобі” (Мф. 20:13-14).
Але вони не варті й цих слів. Найманець (згадуваний у Євангелії), хоча й засмучувався, принаймні міг вказати на свою працю протягом цілого дня, на тягар, спеку і піт; вони ж що могли б сказати? Нічого такого; у них була тільки безтурботність, нестриманість і безліч вад, у яких постійно викривали їх усі пророки і якими вони, так само як і язичники, ображали Бога. На це вказуючи, Павло й говорив: “Тут немає різниці між юдеєм і елліном” (Рим. 10:12). “Усі згрішили і позбавлені слави Божої, отримуючи виправдання задарма, по благодаті Його” (Рим. 3:23-24).
Але цей предмет з користю і вельми мудро викладає апостол у цілій главі послання. А перед тим він ще показує, що юдеї навіть більшого гідні покарання: “ті, що під законом згрішили, – каже він, – за законом засудяться” (Рим. 2:12), тобто суд більш суворий, бо, крім природи, вони мають обвинувачем і закон. Та й не тому тільки, а й тому, що вони були причиною хулення Бога між язичниками. “Заради вас, – сказано, – ім’я Боже зневажається у язичників” (Рим. 2:24).
Це особливо дратувало їх, так що і тим, хто увірував від обрізання, ця обставина здавалася дивною; тому-то вони і звинувачували Петра, коли він повернувся до них з Кесарії, за те, що він входив у спілкування з людьми необрізаними і їв разом з ними; та й після того, як зрозуміли Боже приречення, вони ще дивувалися, як дари Духа Святого вилилися і на поган, цим здивуванням виражаючи те, що вони ніколи не очікували такої дивацтва.
Отже, знаючи, що це особливо вражало їх, апостол усе спрямовує на те, щоб знищити їхню гордість і придушити їхню занадто гордовиту зарозумілість. І дивись, як це він робить: після міркування про язичників, показавши, що вони не мають жодного ні в чому виправдання, ні надії на порятунок, ретельно викривши також і мінливе їхнє вчення та нечистоту їхнього життя, він переносить своє слово на юдеїв.
Повторивши все, сказане про них пророком, – що вони і злочинні, і підступні, і лукаві, і що всі загалом негідні, і що жоден із них не шукає Бога, але всі ухилилися, тощо, – апостол додає: “ми знаємо, що закон, якщо що говорить, говорить до тих, хто перебуває під законом, так що загороджуються всякі вуста, і весь світ стає винним перед Богом,… тому що всі згрішили і позбавлені слави Божої” (Рим. 3:19,23).
Що ж ти звеличуєшся, юдей? Що про себе багато думаєш? Твої вуста загороджені, твоя самовпевненість знищена, і ти разом з усім світом підлягаєш суду і, подібно до інших, маєш потребу у виправданні. Отже, хоч би ти був правий за законом і мав багато дерзновенья перед Богом, тобі не належало заздрити тим, яких могло помилувати і врятувати людинолюбство Боже.
Вкрай погано засмучуватися благополуччям інших, і особливо, коли воно не пов’язане зі збитком для тебе. Якби порятунок інших шкодив твоєму благополуччю, – ти мав би підставу засмучуватися, – хоча і це невластиво людині, яка навчилася допитливості. Але якщо ні страти інших не примножують для тебе нагород, ні благополуччя не зменшує їх, то для чого ти сам себе мучиш, бо тільки тому, що інший рятується туне?
Не належало тобі, як я сказав, дратуватися тим, що і язичникам благодаттю дароване спасіння, хоча б ти сам був із людей гідних схвалення. Але коли ти, будучи в тому ж винен (як і язичник) перед Господом, і накликавши на себе гнів Його, ще досадуєш на чуже благополуччя і думаєш про себе так багато, начебто ти один маєш право на спілкування благодаті, то ти піддавався б, більше, ніж усі інші, тяжким мукам, не за заздрість лише й пихатість, а й за крайню нерозважливість. Ти зростив у собі корінь усіх зол – зарозумілість.
Тому й один мудрий сказав: “початок гріха – гордість” (Сир. 10:15), тобто корінь, джерело, мати.
Так через неї і первісна людина втратила блаженний стан; через неї і диявол, який спокусив її, спав з висоти своєї гідності. Ця мерзенна істота, дізнавшись, що гріх цей може скинути і з самих небес, обрала цей шлях, щоб позбавити Адама такої великої честі. Надмив його обіцянкою рівності з Богом, він, таким чином, повалив і скинув його в саму глибину пекла.
Справді, ніщо так не відчужує від людинолюбства Божого і не піддає вогню геєни, як переважання зарозумілості. Коли вона в нас є, то все наше життя робиться нечистим, хоч би ми подвизалися в цнотливості, незайманості, постінні, молитвах, милостині та інших чеснотах. “Гидота, – сказано, – перед Господом усякий гордовитий серцем” (Притч. 16:5).
Отже, якщо хочемо бути чистими і вільними від покарання, уготованого дияволу, приборкаємо в собі гордовитість духу, відсічемо зарозумілість. А що гордим необхідно піддатися одному покаранню (з дияволом), – послухай, що говорить про це Павло: “Не повинен бути з новонавернених, щоб не загордитися і не зазнати осуду з дияволом” (1Тим. 3:6).
Як же уникнути цієї біди? Уникнемо, якщо будемо міркувати про свою природу, про безліч гріхів, про велич майбутніх мук, про те, що все, що здається тут блискучим, тимчасове, нічим не краще за траву і в’яне скоріше за весняні квіти. Якщо часто збуджуватимемо в собі такі думки і наводитимемо собі на пам’ять людей, які вчинили великі подвиги, то диявол не зможе легко надміти нас, хоч би скільки не посилювався, не зможе навіть запнути нас на перших кроках. Бог же, Бог смиренних, благий і милосердний, сам нехай дасть вам і нам серце розбите і смиренне.
Таким чином, ми будемо в змозі легко здійснити і все інше на славу Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким слава Отцю і Святому Духу на віки віків. Амінь.
Святитель Іоанн Златоуст. Бесіди на Євангеліє від Іоанна Богослова. Бесіда 9
Благовіст УПЦ
Просмотрено (2) раз
