Зміст: 1. Бог не ґвалтує і не обмежує нашої вільної волі. – 2. Що означає: “прийшов до своїх”? – Про те, що ті, хто не захотіли прийняти Іісуса Христа, достатньо покарані самим цим вчинком і наслідками цієї відмови. – Благодатна дія хрещення. – 3. Про те, що зберігати чистоту нашого хрещення цілком залежить від нас. – Покарання тим, хто оскверняє одяг, отриманий при хрещенні. Віра і чистота життя необхідні для спасіння. – В який одяг повинні одягатися ті, хто покликані на царський шлюбний бенкет.
1. Бог, Людинолюбець і Благодійник, усе творить і все влаштовує так, улюблені, щоб ми сяяли чеснотою. І бажаючи, щоб ми були благочестиві, Він без усякого насильства і примусу, а тільки переконанням і добродіяннями, всіх охочих до цього закликає і привертає до Себе. Тому, коли прийшов Він, одні прийняли Його, а інші не прийняли. Він нікого не хоче мати Своїм рабом проти волі або з примусу; а хоче, щоб усі вільно і добровільно служили Йому і пізнавали солодкість служіння Йому.
Люди, маючи потребу в служінні робіт, зв’язують їх законом рабства і проти волі їхньої; а Бог, не маючи потреби ні в чому, ніяких, подібних до наших, потреб, все творить тільки заради нашого спасіння і в цьому робить нас самим собі панами. Тому і тих, хто не бажає, Він не піддає жодному насильству або примусу; Він має на увазі тільки нашу користь. А проти волі бути захопленим на служіння – все одно, що і зовсім не служити.
Чому ж, скажеш ти, Він карає тих, хто не бажає коритися Йому? Навіщо погрожує геєною тим, хто не слухає Його повелінь?
Це тому, що, будучи надзвичайно благим, Він має велике піклування про нас навіть тоді, коли ми не коримось Йому, не відступає і тоді, коли ми віддаляємось і тікаємо від Нього. І як ми ухилилися від первісного шляху доброчинності, тобто не захотіли йти шляхом переконання і благополуччя, то Він повів нас іншим шляхом – покарань і мук, – шляхом, звісно, вельми тяжким, але неминучим.
Коли перший шлях нехтують, тоді за необхідності треба йти іншим. І законодавці покладають багато і жорстоких покарань злочинцям; однак же, за те ми не засуджуємо їх, а навпаки, ще й більше поважаємо їх за постанови про покарання, бо, не маючи ні в чому жодної потреби з нашого боку, часто навіть не знаючи, хто згодом буде користуватися допомогою їхніх постанов, піклуються про впорядкування нашого життя тим, що доброчесним людям віддають честь, а людей порочних, що порушують спокій, приборкують покараннями.
Якщо ж ми таких законодавців шануємо і любимо, то чи не набагато більше повинні благоговіти перед Богом і любити Його за настільки велике піклування про нас? І відмінність між піклуванням тих і промислом Божим про нас – безмежна. Справді, багатство благості Його невимовне і перевищує всяке розуміння. Зауваж: Він “прийшов до своїх”, не через власну будь-яку потребу (бо, як я сказав, Божество ні в чому не має потреби), а для благотворення своїм. Незважаючи на те, “свої… не прийняли”, але відкинули Того, Хто прийшов до них для їхньої ж користі; мало того: вигнавши Його “з виноградника, вбили” (Лк. 20:15).
І при всьому тому Він не перегородив для них покаяння, але дав їм можливість, якби тільки самі захотіли, і після того беззаконня, очистити всі гріхи свої вірою в Нього і зрівнятися з тими, хто нічого такого не зробив і більше за інших Йому милостивий. А що я говорю це не безпідставно і не жартома, ясне також свідчення дають усі обставини блаженного Павла. Він гнав Христа, вже після розп’яття Його, і свідка Його Стефана вбив руками інших багатьох; але, коли розкаявся, засудив у собі колишні гріхи, вдався до Того, Кого гнав, Той негайно співзарахував його до Своїх друзів, і до того ж найперших, поставив його – гнобителя, хулітеля й кривдника – проповідником і вчителем усього всесвіту.
Він і сам не соромився проповідувати про це, захоплений людинолюбством Божим, і в писаннях своїх, наче на стовпі, зобразив колишні свої зухвалості, виявив їх перед усіма, вважаючи за краще виставити на ганьбу перед усіма колишнє своє життя, щоб тим ясніше показати велич Божого дару, аніж приховати невимовну й несповідувану людинолюбність Господа, не бажаючи виявити перед усіма власну оману.
З цією метою він то там, то тут згадує про гоніння, наклепи й ополчення своїх проти Церкви; в одному місці каже: “я… негідний називатися Апостолом, бо гнав церкву Божу” (1Кор. 15:9); в іншому: “Христос Іісус прийшов у світ, щоб врятувати грішників, з яких я перший” (1Тим. 1:15); у третьому: “Ви чули про мій попередній спосіб життя в Іудействі, що я жорстоко гнав Церкву Божу, і спустошував її” (Гал. 1:13).
2. Таким чином, Павло, ніби в деяку відплату Христу за довготерпіння до нього, показуючи, кого, яку ворожу і неприязну людину (Господь) врятував, з великою відвагою сповіщає про ту боротьбу, яку він спочатку з усією ревністю споруджував проти Христа. Водночас він навіює добрі надії і тим, які зневірюються в собі самих. Христос, каже він, для того й помилував його, щоб у ньому першому показати все довготерпіння і рясне багатство благодаті Своєї, як приклад для тих, котрі після цього могли увірувати в Нього для життя вічного, хоч би і їхні гріхи перевершували будь-яку надію на прощення. На це саме вказуючи, і євангеліст каже: “Прийшов до своїх, а свої Його не прийняли”.
Звідки прийшов Той, Хто все наповнює і скрізь сущий? Яке місце позбавив Своєї присутності Той, Хто в руці Своїй тримає все і над усім панує? Ніякого місця Він не залишив (як це можливо?).
А сталося це через Його поблажливість до нас. Оскільки Він, будучи у світі, не здавався таким, що перебуває у світі, тому що невідомий був, а наостанок явив Себе, благоволивши зодягнутися в нашу плоть, то цю саму явку і поблажливість Його євангеліст і називає пришестям. Варто здивування, що учень не соромиться приниження свого Вчителя, але сміливо описує нанесену Йому образу: і це – не маловажний доказ його правдолюбивого духу. Утім, якщо соромиться, то треба соромитися за тих, які завдали, а не за Того, Хто зазнав образи.
Він тим ще більше прославився, що й після такої образи так промишляє про Своїх кривдників; а вони перед усіма виявилися невдячними та знехтуваними, бо відкинули, як ворога й ворога, Того, Хто прийшов до них із такими благами. Та й не тим тільки вони зашкодили собі, а й тим, що не отримали того, чого досягли ті, хто прийняв Його. А що отримали останні? “А тим, які прийняли Його,… дав владу бути чадами Божими” (Ін. 1:12).
Але для чого ж ти, блаженний, не розповідаєш нам і про покарання тих, які не прийняли Його, а говориш тільки, що вони “свої” були і “до своїх” Того, Хто прийшов, не прийняли? А що вони за це потерплять, якому покаранню піддадуться, того ти не додав. Можливо, через це ти більше залякав би їх і погрозою пом’якшив би грубість їхньої гордовитості. Для чого ж ти промовчав про це? Але яке ж інше, каже євангеліст, покарання могло б бути більшим за те, що вони, маючи нагоду стати чадами Божими, не робляться такими, але добровільно позбавляють самі себе такої шляхетності й честі?
Втім, покарання їхнє не обмежиться тим тільки, що вони не отримають жодного блага; їх спіткає ще вогонь незгасний, що згодом ясніше відкриває євангеліст. Тепер же він говорить про невимовні блага, даровані тим, хто прийняв Господа, і стисло змальовує ці блага наступними словами: “А тим, котрі прийняли Його,… дав владу бути чадами Божими”. Хоч би то були раби або вільні, елліни або варвари, або скіфи, хоч би немудрі або мудрі, дружини або чоловіки, діти або старці, незнатні або знатні, багаті або бідні, начальники або простолюдини, всі, каже євангеліст, удостоєні однієї почесті. Віра і благодать Духа, усунувши нерівність мирських достоїнств, усім їм надала один вигляд, на всіх закарбувала один образ – царський.
Що може зрівнятися з такою людинолюбством? Єдинородний Син Божий не погребував зарахувати до лику чад – і митарів, і волхвів, і рабів, і найневажливіших людей, багатьох іще з ушкодженими членами тіла і з безліччю недоліків. Така сила віри в Нього, така велич благодаті! Як вогонь, проникнувши в землю, в якій є метал, негайно з неї виробляє золото, так і ще краще хрещення робить тих, кого він омиває, з тлінних золотими, коли Дух, подібно до вогню, проникає в наші душі й, випалюючи в них “образ перстневий”, виносить, наче з горна, “образ небесний” (1Кор. 15:49), образ новий, світлий, блискучий.
Але для чого євангеліст не сказав: створив їх чадами Божими, а каже: “дав владу бути чадами Божими”? Щоб показати, як багато потрібно дбайливості для збереження на все життя в чистоті й непошкодженні того образу усиновлення, який закарбований у нас під час хрещення; а водночас – щоб показати й те, що такої влади ніхто не може забрати в нас, якщо наперед самі себе не позбавимо її.
Якщо ті, хто отримують від людей у якихось домівках повноваження, мають майже таку саму силу, яку й ті, котрі їм дали їх, то тим паче ми, отримавши від Бога таку пошану, якщо тільки не зробимо нічого негідного цій владі, будемо сильнішими за всіх, бо всіх вищий і досконаліший за Того, Хто повідомив нам таку гідність. Ще й те хоче показати (євангеліст), що благодать не інакше приходить, як тільки до тих, хто сам бажає і піклується про придбання її. Таким-то людям належить область – ставати чадами. А якщо самі люди заздалегідь не матимуть бажання, то і дар не приходить, а благодать у них нічого не виробляє.
3. Отже, євангеліст, усюди відкидаючи примус і показуючи свободу волі та самостійність людини, те ж саме висловив і тепер. І в цих самих таємницях одне належить Богові – дарувати благодать, а інше людині – показати віру. Але потім вимагається від людини ще багато дбайливості: для збереження чистоти, для нас незадоволено тільки хреститися й увірувати; але, якщо ми бажаємо набути досконалої світлості, то повинні вести гідне того життя. А це Бог надав нам самим. Таємниче відродження й очищення наше від усіх колишніх гріхів відбувається в хрещенні; але перебувати в наступний час чистими і не допускати до себе знову жодної скверни – це залежить від нашої волі й дбайливості.
Тому-то (євангеліст) нагадує нам і про сам спосіб (духовного) народження і, через порівняння його з тілесним народженням, показує його перевагу, кажучи: “що не від крові, не від бажання плоті, і не від бажання чоловіка, а від Бога народжені” (Ін. 1:13).
І це він сказав для того, щоб ми, пізнавши нікчемність і приниження нашого першого народження від крові та похоті тілесної, осягнувши натомість важливість і гідність другого народження по благодаті, набули високого про нього поняття, поняття, гідного цього дару від Того, Хто народжує нас у такий спосіб, а відтак зі свого боку показували велике про нього піклування.
Ми повинні не мало побоюватися, щоб подальшим недбальством і вадами осквернивши це прекрасне вбрання, не бути нам виверженими зі шлюбного чертога, подібно до п’яти юродивих дів, або подібно до того, хто не мав шлюбного вбрання. І ця людина була також серед гостей, і її запросили; але, як і після запрошення і такої почесті, виявила неповагу до того, хто запросив її, то – послухай, на яку долю вона наражається, тяжку і багатьох сліз гідну.
Прийшовши для того, щоб брати участь у світлому бенкеті, його не тільки виганяють із бенкету, а й зв’язують по руках і ногах і відводять у темряву непроглядну, де він піддається вічному й безперестанному плачу і скреготу зубів. Отже, улюблені, не будемо вважати одну віру достатньою для спасіння. Якщо ми не уявимо чистого життя, але з’явимося в одязі, непристойному блаженному нашому покликанню, то ніщо не врятує і нас від таких самих страждань, яких зазнав той нещасний. Справді, чи не дивно, що коли сам Бог і Цар не гребує простими, незнатними і нічого не вартими людьми, але з роздоріжжя приводить їх за Свою трапезу, ми показуємо в собі таку нечутливість, що й у такій честі не стаємо кращими, а й за покликанням залишаємося в тому самому лихому місці, й у такий спосіб зневажаємо невимовну людяність Покликавшого?
Він не для того покликав нас до цього духовного і страшного спілкування таїнств, щоб ми приступали до них із колишнім лихом, а для того, щоб, знявши ганебні шати, зодягнулися в такі, що пристойні для тих, кого пригощають у царських палатах. Якщо ж ми не хочемо чинити гідно такого покликання, то це залежить від нас, а не від Того, Хто так вшанував нас. Не Він виганяє нас із чудового сонму покликаних, але ми самі себе виганяємо.
Він усе зі Свого боку зробив: влаштував шлюбний бенкет, приготував трапезу, послав запрошувачів, прийняв тих, хто прийшов, і всіляку іншу честь надав; але ми своїм нечистим одягом, тобто гріховними ділами, нанесли образу Йому, і тим, хто був присутнім на шлюбному бенкеті, і всьому шлюбу, і тому справедливо нас виганяють.
Таким чином, поважаючи шлюбний бенкет і покликаних, Цар виганяє звідси зухвалих і безсоромних. А якби Він залишив одягнених у такі шати, то через це сам виявив би неповагу і до інших покликаних. Але не дай Боже нікому, ні нам, ні будь-кому з інших людей зазнати такого гніву Покликаного. Для того й написано це, перш ніж збудеться, щоб напоумлені погрозами Писання, ми не довели себе на ділі до такого безчестя і покарання, але, задовольняючись уже тільки такими словами (Писання), всі з’явилися на той поклик у світлому одязі, який і нехай отримаємо всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого ІІісуса Христа, з Яким Отцю зі Святим Духом слава, держава, честь, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Святитель Іоанн Златоуст. Бесіди на Євангеліє від Іоанна Богослова.
Просмотрено (1) раз
