Зміст: 1. Про посвячення Господу одного із семи днів тижня. – Яке виховання повинно давати юнацтву. – 2. Думка єретиків аномеїв про Бога-Слово. – 3 и 4. Докази вічності Слова. – 5 и 6. Проти марнославства. – Зло, яке воно спричиняє. – Йому приносять у жертву свої багатства. – Заради нього роблять усе на догоду народу. – Слава народу є справжня слава. – Як потрібно чинити з натовпом. – Нехай один Бог буде глядачем і хвалителем добрих справ.
1. Зайвим було б тепер переконувати вас до уважного слухання. Ви вже поспішили показати це насправді. Це збіговисько, це стояння з напруженою увагою, це поспіх – відтісняючи один одного, зайняти найближче місце, звідки виразніше для вас було б чути наш голос, небажання вийти звідси, незважаючи на тісноту, доки не скінчиться це духовне видовище, аплодисменти й вигуки схвалення, – усе свідчить про вашу душевну теплоту й ревність до слухання.
Тому й зайве перестерігати вас до слухання, а потрібно тільки вселити вам, щоб ви і завжди зберігали в собі таку старанність, і не тільки б тут її показували, а й щоб, і вдома перебуваючи, чоловік із жінкою, батько з дітьми розмовляли про це; нехай одні передають іншим і запитують одне одного, і нехай усі надають взаємно таку добру допомогу.
Ніхто не кажи мені, що нам не потрібно займатися цим із дітьми. Не тільки цим треба займатися, але про це тільки одне й треба б вам дбати. Однак, заради немочі вашої, я вже не кажу цього; я й не відводжу дітей від сторонніх занять, так само як і вас не відволікаю від громадських справ. Я вважаю тільки справедливим, щоб із семи днів один присвячений був спільному нашому Господу.
Справді, як це незручно – рабам своїм наказувати, щоб вони весь час служили нам, а нам самим не приділити й найменшого часу для Господа, і до того ж тоді, коли наше служіння не приносить Йому нічого (тому що Бог нічого не потребує) і тільки нам же самим обертається на користь! Коли ви водите дітей на видовища, то не знаходите перешкоди до цього ні в науках, ні в іншому чому-небудь. А коли треба зібрати й отримати якусь духовну користь, ви цю справу називаєте неробством. Як же ви не прогніваєте Бога, коли в усьому іншому вправляєте своїх дітей і на те знаходите час, а займати їх справою Божою вважаєте обтяжливим і недобросовісним для дітей?
Ні, не так, браття! Цей-то вік переважно і потребує таких уроків. Вік ніжний, – він скоро засвоює в собі те, що йому кажуть, і, як печатка на воску, в душі дітей відбивається те, що вони чують. А тим часом і життя їхнє тоді вже починає схилятися або до пороку, або до чесноти. Тому, якщо на самому початку, і, так би мовити, напередодні, відхилити їх від пороку, і спрямувати їх на кращий шлях, то на майбутньому часі це вже стане для них навичкою, і нібито природою, і вони вже не так зручно з власної волі схилятимуться до найгіршого, бо навич привертатиме їх до справ добрих. Тоді і для нас вони будуть високоповажнішими за самих старих, і для цивільних справ вони будуть кориснішими, виявляючи в юності властивості старців.
Неможливо, як я й раніше говорив, щоб ті, хто насолоджується таким слуханням (Євангелія) і слухає такого апостола, відходили звідси, не отримавши якогось істинного, великого блага, будь то учасник у цій трапезі чоловік, чи дружина, чи юнак. Якщо ми, привчаючи звірів до наших слів, таким чином приборкуємо їх, то чи не набагато більше через це духовне вчення ми можемо виправляти людей, коли там і тут є велика відмінність і між ліками, і між людьми, яких лікують? Адже й брутальність у нас не така, як у звірів: у них вона залежить від природи, а в нас від волі; та й сила слів не однакова: там вона походить від людської думки, а тут – від сили й благодаті Духа.
Отже, хто впадає у відчай у собі самому, той нехай помислить про приборканих звірів – і він ніколи не впаде у відчай. Нехай завжди приходить він у цю лікарню; нехай постійно слухає закони Духа і, повертаючись додому, почуте записує у своєму розумі.
Таким чином, він буде в добрій надії і в безпеці, насправді відчуваючи успіх. І диявол, щойно побачить, що в душі написаний закон Божий, а серце зробилося скрижалями цього закону, уже не буде більше приступати. Де будуть царські письмена, не на столі мідному накреслені, а в боголюбивому серці Духом Святим закарбовані, і благодаттю сяють, – туди він не зможе навіть і зазирнути, а далеко відбіжить. Для нього і для помислів, що від нього всмоктуються, ніщо так не страшно, як думка, зайнята предметами божественними, душа, яка постійно прилягає до цього джерела. Таку-то не може ні засмутити будь-що в сьогоденні, хоч би то було і неприємне, ні надмити будь-що сприятливе; але, серед бур і хвилювань, вона буде насолоджуватися тишею.
2. Та й не від природи речей відбувається наше збентеження, а від немочі нашого духу. Якби ми піддавалися цьому стражданню внаслідок обставин, то всі люди мали б зазнавати його, бо всі ми пливемо одним і тим самим морем, на якому неможливо оминути хвиль і бур. Якщо ж є люди, які залишаються поза буревієм і хвилюванням моря, то очевидно, що бурю спричиняють не обставини, а стан нашого духу. Отже, якщо ми налаштуємо душу так, щоб вона все легко переносила, то не буде для нас ні бурі, ні потоплення, а буде завжди сприятлива тиша. Але я не знаю, як, припустивши собі нічого такого не говорити, я так захопився цим повчанням. Вибачте мені це багатослів’я. Я боюся, і дуже боюся, щоб не ослабла у вас теперішня старанність. Якби я впевнений був у цьому, то не став би тепер говорити вам нічого такого. Старанність може полегшити для вас будь-яку справу.
Час однакож зайнятися майбутнім сьогодні, щоб ви не стомлені виступили на терені. На нас чекають подвиги проти ворогів істини, проти таких, які все вигадують для того, щоб знищити славу Сина Божого, а краще сказати – свою власну. Слава Сина Божого завжди перебуває такою, якою вона є, анітрохи не зменшуючись від лихослів’я; але ті, що намагаються знищити Того, Кому, за їхніми словами, вони поклоняються2, покривають обличчя свої безчестям, а душу піддають страті.
Отже, що ж вони кажуть, коли ми так міркуємо?
Кажуть, що вислів: – “на початку було Слово”, – ще не доводить прямо вічності (Сина), бо те саме сказано і про небо, і про землю (Бут. 1:1). О, безсоромність і нечестя! Я розмовляю з тобою про Бога, а ти мені вказуєш на землю і людей, що походять від землі. Таким чином, якщо Христос називається Сином Божим і Богом, також і людина називається Сином Божим і Богом (як, наприклад: “Я сказав: ви – боги, і сини Всевишнього – всі ви” (Пс. 81:6)), то чи вже тому ти будеш змагатися з Єдинородним за синівство, і скажеш, що в цьому відношенні Він не має жодної переваги перед тобою? Ніяк, кажеш ти. Однак ти це робиш, хоча й не висловлюєш на словах. Яким чином? Ти стверджуєш, що і ти береш участь в усиновленні по благодаті, і Він – теж. Якщо ти кажеш, що Він є Син не за природою, то цим виражаєш не інше, а саме те, що Він – Син по благодаті.
Утім, розглянемо і свідчення, які наводять нам. Сказано: “На початку створив Бог небо і землю. Земля ж була безвидна й порожня” (Бут. 1:1-2). Також: “Був один чоловік із Рамафаїм-Цофіма” (1Сам. 1:1). Ось свідчення, які вони вважають сильними! І справді це сильно, але для доказу стверджуваної нами правоти догматів; а для підтримання хули (єретиків) нічого не може бути слабкішим за ці докази.
Скажи, що спільного мають слова – “створив” і “було”? Або що спільного у Бога з людиною? Для чого ти змішуєш те, що не терпить змішування, зливаєш роздільне, і гірське робиш дольним? Тут слово: “було” не одне, саме по собі, означає вічність, а в поєднанні з іншими виразами: “на початку було” і: “Слово було”. Подібно до того, як вираз: “сущий”, коли говориться про людину, показує тільки теперішній час, а коли про Бога, то означає вічність, так і вираз: “було”, коли говориться про наше єство, означає минулий для нас час, і саме відома межа часу, а коли – про Бога, то виражає вічність. Отже, чуючи “про землю” і “людину”, не слід припускати про них нічого більшого, ніж те, що властиво природі створеній. Усе створене, що б то не було, відбулося в часі, або у відомій межі його. А Син Божий вищий не тільки за всякий час, а й за всі віки, Він є Творець їхній і Творець. “Через Якого, – сказано, – і віки створив” (Євр. 1:2).
Творець же, звісно, існує перед своїми творіннями. Але оскільки деякі до такої міри нечутливі, що й після цього думають щось високе про свою гідність, то слово Боже виразами: “створив” і “людина була” передує такій думці слухачів і знищує всяку безсоромність. Усе створене, як земля, так і небо, створене в часі, має тимчасовий початок, і безпочаткового в них немає нічого, тому що все (у відомий час) отримало буття. Отже, коли ти почуєш вирази – “створив… землю” і “людина була”, то надмірно будеш марновірствувати, сплітаючи тільки марну балаканину.
Але я скажу ще щось більше. Що ж це? Те, що якби і про землю сказано було – “на початку була земля”, і про людину – “на початку була людина”, то і в такому випадку ми не повинні були б припускати про них нічого більшого за те, що нам відомо про них нині. Уже одне наперед стоїть ім’я “землі” і “людини”, що б потім про них не говорили, не дозволяє розуму уявляти про них що-небудь більше того, що нині ми знаємо; так само як і навпаки вираз: “Слово”, хоч би що-небудь незначне сказано було про Нього, сам по собі не дозволяє думати при цьому нічого низького і нікчемного.
А про землю далі говориться: “Земля ж була безвидна і порожня”, Таким чином, сказавши, що Бог створив землю і поклав їй властиву межу, бутописець безпечно вже оповідає про неї подальше, знаючи, що ніхто не буде стільки безглуздий, щоб вважати землю безпочатковою і несотвореною. Ім’я “земля” і вираз – “створив” – достатні для того, щоб переконати саму нерозумну людину, що земля не вічна і не безпочаткова, а належить до речей, що відбулися в часі.
3. Крім того, вираз: “було”, коли вживається про землю і людину, означає не просто буття, але стосовно людини – походження її з відомої країни, а стосовно землі – якість її буття. Так Мойсей не сказав просто: “земля ж була”, і потім замовк, але показав, в якому стані вона була і після свого походження, тобто, вона була “безвидна і порожня”, ще вкрита водами і змішана з ними.
І про Елкана не сказано тільки, що був чоловік, але на пояснення додано; звідки він був: “з Рамафаїм-Цофіма”. Але про Слово (говориться) не так. Соромлюся я і порівнювати між собою такі предмети! Якщо ми забороняємо робити порівняння між людьми, якщо порівнювані вельми різні між собою за достоїнствами, хоча істота їхня одна, то там, де настільки безмежна відстань і по суті, і в усьому іншому, чи не є це крайнім божевіллям – робити такі звірення?
Але нехай буде милостивий до нас Той, Хто хулиться ними! Не ми відкрили потребу в таких міркуваннях, але нам подають до них привід ті, які озброюються проти власного спасіння. Отже, що ж я кажу? Те, що вираз: “було”, стосовно Слова, означає, по-перше, вічність Його буття: “на початку, – сказано, – було Слово”. А по-друге, те саме “було” показує, що Слово було у кого-небудь.
Оскільки Богові переважно властиве буття вічне і безпочаткове, то, перш за все, це і виражено. Потім, щоб хто-небудь, чуючи – “на початку було Слово”, – не визнав Його і ненародженим, така думка попереджається тим, що перед зауваженням, що було Слово, сказано, що воно “було у Бога”. А щоб хто-небудь не вважав Його словом тільки вимовленим або тільки уявним, для цього додаванням члена (ό), як я вже раніше сказав, та іншим виразом (“у Бога до Бога”) усунуто і таку думку. Не сказано: “було в Бозі”, але: “було у Бога”, чим означається вічність Його по іпостасі. Далі, ще ясніше відкривається це в додаванні, що “Слово було Бог”. Але чи це Слово не створене? – скаже хто-небудь. Якщо так, то що ж перешкоджало сказати, що на початку створив Бог Слово?
Так Мойсей, оповідаючи про землю, не сказав: “на початку була земля”, але сказав, що (Бог) створив її, і тоді вже вона “була”. Що ж, кажу, перешкоджало й Іоанну подібним чином сказати, що на початку створив Бог Слово? Адже якщо стосовно землі Мойсей побоювався, як би не назвав її хто-небудь несотвореною, то набагато більше Іоанну слід було б боятися цього щодо Сина (Божого), якби Він був створений. Світ, будучи видимим, сам по собі проповідує Творця: “небеса, – сказано, – проповідують славу Божу” (Пс. 18:1). Але Син невидимий і до того ж незрівнянно і безмежно вищий за створіння.
Отже, якщо тут, де не потрібно було для нас ні слова, ні вчення, щоб визнати світ створеним, пророк однакож ясно і перш за все дає нам це бачити, – то набагато більше Іоанну потрібно було б сказати це про Сина, якби Він був створений. Так, скажуть: однакож Петро висловив це ясно і виразно! Де ж і коли? Тоді, коли, розмовляючи з юдеями, говорив: “що Бог зробив Господом і Христом Цього Іісуса…” (Діян. 2:36).
А чому ж ти не додаєш і подальших слів, саме: “Цього Іісуса, Якого ви розіп’яли”! Чи не знаєш, що одні вислови відносяться до нетлінного єства, а інші до втілення? Інакше, якщо все взагалі будеш так розуміти про Божество, то дійдеш висновку, що Божество і страждань зазнає. Якщо ж воно не причетне до страждань, то й не створене. Якби кров потекла з самого божеського і невимовного єства, і воно, замість плоті, було пронизане і розсічене цвяхами на хресті, то хитрослів’я твоє в цьому випадку мало б підставу.
Але як і сам диявол не став би таким чином богохульствувати, то для чого ж ти удавано приймаєш на себе таке непростиме незнання, яким і демони не прикривали себе? До того ж слова: “Господь” і “Христос” відносяться не до суті, але до гідності.
Перше означає владу, а друге – помазання. Отже, що ж ти скажеш про Сина Божого? Якби Він і був створений, за вашим мудруванням, – ці вислови не мали б місця. Не можна уявити собі, що Він спершу був створений, а потім Бог поставив Його (Господом і Христом). Він невід’ємне має начальство, і має його за самим єством та суттю Своєю. Коли Його запитали, чи Він є Цар, він відповів: “Я на те народився” (Ін. 18:37). А Петро говорить тут про Нього, як про поставленого (на Господа і Христа), і – це відноситься у нього тільки до втілення.
4. Чого дивуєшся, якщо Петро говорить це? І Павло, розмовляючи з афінянами, називає Його тільки чоловіком, кажучи так: “за допомогою визначеного Ним Чоловіка, подавши посвідчення всім, воскресивши Його з мертвих” (Діян. 17:31). Нічого не говорить він тут ні про “образ Божий”, ні про “рівність” Його (з Отцем), ні про те, що Він є “сяйво слави Його”. Так і слід було.
Тоді ще не час був для такого вчення, а бажано було, щоб вони спершу прийняли, що Він – людина і що воскрес. Так робив і сам Христос; а від Нього і Павло, навчившись, так само влаштовував справи своєї проповіді. Не раптом Христос відкрив нам Своє божество, але спершу його шанували тільки за пророка і Христа, – наче за просту людину; вже згодом зі справ і слів Своїх з’явився тим, чим був. Тому-то і Петро спочатку вживає такий самий спосіб мовлення.
Це була перша всенародна проповідь його до юдеїв. І так як вони ще не в змозі були ясно пізнати божество Його, то апостол звертає до них слово про втілення, щоб слух їхній, перш навчений цим словом, схильний був і до іншого вчення. Якщо захоче хто прочитати всю проповідь апостола від початку, для того вельми зрозуміло буде те, що я говорю.
Апостол Петро також і чоловіком називає Його, і докладно міркує про Його страждання, воскресіння і народження по плоті. І Павло, коли каже: “народився від Давидового насіння по плоті” (Рим. 1:3), не інше що навіює нам, а саме те, що слово: “сотворив” ужито у відношенні до втілення, як і ми сповідуємо. Навпаки, син громів говорить нам нині про буття невимовне і предвічне; тому, залишивши слово – “створив”, Він поставив: “було”; тоді як, якби Син Божий був створений, це-то особливо і потрібно було б з точністю показати.
Якщо Павло побоювався, як би хто-небудь із нерозумних не припустив, що Син більший за Отця, і що Той, Хто Породив, колись скориться Йому, чому й казав у посланні до Коринтян: “Коли ж сказано, що [Йому] підкорене все, то зрозуміло, що, окрім Того, Котрий скорився Йому всім” (1Кор. 15:27), – хоча хто б міг подумати, що Отець колись скориться Сину на рівні з усіма тварюками? – Якщо ж Павло побоювався таких нерозважливих думок, тому й сказав: “окрім того, хто підкорив Йому все”, то набагато більше належало Іоанну, якби Син Божий був створений, побоюватися, щоб хто-небудь не визнав Його несотвореним, і це-то, перш за все, належало йому пояснити.
Але тепер, оскільки Син народжений, то і справедливо ні Іоанн, ні інший який-небудь апостол, або пророк, не сказали, що Він створений. Та й сам Єдинородний не забув би сказати про це, якби це було так. Той, хто з поблажливості так смиренно говорив про Себе, тим більше не промовчав би про це. Я вважаю не неймовірним, що Він скоріше промовчав би про Свою велич, яку мав, ніж, не маючи її, залишив би без зауваження, що Він не має цієї величі.
То була пристойна спонука до умовчання – бажання навчити людей смиренномудрия, і тому Він замовчував про те, що великого належить Йому. А тут ти не можеш вказати жодного справедливого приводу до умовчання. Якби Він був створений, для чого було б Йому замовчувати про Своє походження, коли Він не згадував про багато чого такого, що справді належало Йому?
Той, хто для навчання смиренномудрості часто говорив про Себе принижено, і приписував Собі те, що насправді не притаманне Йому, Той, кажу, якби був створений, набагато більше не забув би сказати про це. Чи ти не бачиш, як Він сам усе з тією метою, щоб ніхто не визнавав Його ненародженим, і говорить, і робить, навіть говорити про Себе, очевидно, неспіврозмірно зі Своєю гідністю та істотою, і сходить до смиренності пророка? Вислів: “Як чую, так і суджу” (Ін. 5:30), також: “Він дав Мені заповідь, що сказати, і що казати” (Ін. 12:49) та подібні до них властиві тільки пророкам.
Отже, якщо, бажаючи відсторонити таке припущення, Він, не ображаючись, говорив про Себе настільки смиренні слова, то тим паче Він говорив би так само, якби був створений, щоби хто-небудь не визнав Його нествореним, – напр: “не думайте” що Я народжений від Отця; Я створений, а не народжений, і – не однієї з Ним істоти. Але Він робить усе навпаки.
Він вживає такі вирази, які мимоволі, навіть тих, хто цього не бажає, змушують прийняти протилежну думку. Так, Він каже: “що Я в Отці, і Отець у Мені” (Ін. 14:10-11); також: “стільки часу Я з вами, і ти не знаєш Мене, Пилипе? Той, хто бачив Мене, бачив Отця” (Ін. 14:9) або: “щоб усі шанували Сина, як шанують Отця” (Ін. 5:23); “як Отець воскрешає мертвих і воскрешає, так і Син воскрешає, кого хоче” (Ін. 5:21); “як Отець воскрешає мертвих і воскрешає, так і Син воскрешає, кого хоче” (Ін. 5:21); “Отець Мій донині робить, і Я роблю” (Ін. 5:17); “Як Отець знає Мене, так і Я знаю Отця… Я й Отець – одне” (Ін. 10:15,30).
Скрізь вживаючи вираз: “як” і: “так і”, показує, що Він єдиний з Отцем і що має нероздільну з Ним істоту. А силу влади Своєї Він виявляє як у цих же висловах, так і в багатьох інших, – так, наприклад, коли говорить: “замовкни, перестань;… хочу, очистися;… наказую тобі, духу німому і глухому, вийди з нього” (Мк. 4:39; Мф. 8:3; Мк. 9:25), також: “чули, що сказано древнім: не вбивай, …А Я кажу вам, що всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду” (Мф. 5:21-22). І все інше подібне, що Він законопокладає і чудотворить, достатньо доводить владу Його; а краще сказати, і найменша частина того може напоумити й переконати людей, не зовсім бездушних.
5.Але такий дух марнославства, що воно засліплює розум людей, яких воно захоплює, навіть у ставленні до найочевидніших предметів, спонукає суперечити навіть визнаним істинам; а інших, які і дуже добре розуміють істину і впевнених у ній, змушує лицемірно протистояти їй. Так було і з іудеями. Не через незнання відкидали вони Сина Божого, а для того, щоб отримати честь від народу. “Увірували, – сказано, – у Нього, але заради фарисеїв не сповідували, щоб не бути відлученими від синагоги” (Ін. 12:42), і з догоджання іншим жертвували власним спасінням. Та й неможливо, неможливо тому, хто так раболіпствує тимчасовій славі, отримати славу від Бога.
Тому-то Христос і докоряв іудеям, кажучи: “Як ви можете вірити, коли один від одного славу приймаєте, а слави, яка від Єдиного Бога, не шукаєте?” (Ін. 5:44). Це якесь сильне захоплення; охоплена цією пристрастю, людина робиться невиправною. Вона, відторгаючи від небес душу своїх бранців, прибиває її до землі, не дає їй споглядати на світло істинне, спонукає постійно обертатися в багнюці, приставляючи до них владик, настільки сильних, що вони володіють ними, навіть нічого не наказуючи.
Той, хто хворіє на цю хворобу, хоч би ніхто не наказував йому, добровільно робить усе, чим тільки думає догодити своїм владикам. Для них він одягається і в одяг ошатний, і прикрашає обличчя, дбаючи в цьому разі не про себе, а про догоду іншим, і виводить із собою на площу провідників, щоб заслужити від інших здивування, і все, що не робить, робить тільки задля догоду іншим. Отже, чи є хвороба душевна тяжча за цю? Людина нерідко кидається в безодню, щоб тільки інші дивувалися їй.
Наведені слова Христові достатньо показують усю болісну силу цієї пристрасті; але можна ще пізнати її і з наступного. Якщо ти захочеш запитати когось із громадян, які роблять великі витрати, для чого вони витрачають стільки золота, і що означають такі витрати, то ні про що інше від них не почуєш, як тільки про догоду натовпу. Якщо ж ти знову запитаєш їх: що ж таке натовп? – вони дадуть відповідь: це є щось галасливе, багатовекторне, здебільшого дурне, що без мети носиться туди й сюди, подібно до хвиль моря, що складається часто з різноманітних і протилежних думок.
Хто має в себе такого владику, чи не буде той жалюгідний більше за всякого іншого? Утім, коли мирські люди приліплюються до нього, це ще не так небезпечно, хоча справді небезпечно. Але коли ті, які кажуть, що зреклися світу, страждають на ту ж саму або ще тяжчу хворобу, то це вкрай небезпечно. У мирських тільки трата грошей, а тут небезпека стосується душі. Коли праву віру міняють на славу і, щоб прославитися самим, принижують Бога, – скажи мені, чи не є це вищим ступенем безглуздя і божевілля? Інші пристрасті, хоча містять у собі велику шкоду, але, принаймні, приносять і деяке задоволення, хоча й тимчасове та коротке.
Так користолюбець, винолюбець, жінколюбець, мають деяке задоволення, хоча й нетривале; але ті, хто має пристрасть марнославства, завжди живуть життям гірким, позбавленим усякого задоволення. Вони не досягають того, що так люблять, розумію – слави народної; а хоча, напевно, і користуються нею, насправді ж не насолоджуються, тому що це зовсім і не слава. Тому й сама пристрасть ця називається не славою, а марнославством. І справедливо всі древні називали це марнославством. Вона марна і не має в собі нічого блискучого і славного.
Як личини [статуй] здаються (зовні) світлими і приємними, а всередині порожні, тому, хоча і здаються більш благообразними, ніж тілесні (природні) обличчя, проте ніколи ще й ні в кому не збуджували любові до себе, точно так же, або ще більше, слава в натовпу прикриває собою цю недужовиліковну і болісну пристрасть. Вона має тільки зовні вигляд світлий, а всередині не тільки порожня, а й сповнена безчестя і жорстокої муки. Звідки ж, скажеш, народжується ця божевільна пристрасть, яка не приносить жодного задоволення? Нізвідки більше, як тільки від душі низької і нікчемної.
Людина, захоплена славою, нездатна мислити що-небудь велике і благородне; вона обов’язково стає ганебною, низькою, безчесною, нікчемною. Хто нічого не робить для чесноти, а тільки одне має на увазі – щоб сподобатися людям, які не варті жодної уваги, у всякому разі, слідує гріховній, блукаючій їхній думці, той чи може бути вартим чого-небудь?
Зауваж же: якби хтось запитав його: як ти сам думаєш про натовп? – без сумніву, він сказав би, що вважає натовп неосвіченим і бездіяльним. Що ж? Чи захотів би ти стати подібним до цього натовпу? Якби і про це знову хто-небудь запитав його, то я не думаю, щоб він побажав стати таким самим. Отже, чи не вкрай смішно шукати слави в тих, кому сам ніколи не захотів би стати подібним?
6. Якщо ж ти скажеш, що в натовпі багато людей, і що вони становлять одне, то тому-то особливо і треба його зневажати. Якщо кожен із натовпу сам по собі гідний презирства, то, коли таких багато, вони заслуговують ще більшого презирства. Дурість кожного з них, коли вони зібрані разом, стає ще більшою, збільшуючись від численності. Тому кожного з них порізно, звісно, можна було б виправити, якби хто взяв на себе цю справу, але не легко було б виправити всіх їх разом, – через те, що божевілля їхнє в такому разі збільшується; вони керуються звичаями тварин, в усякому разі, слідуючи один за одним у думках.
Отже, скажіть мені: чи в такій юрбі будете ви шукати слави? Ні, прошу і благаю. Ця пристрасть усе спотворила; вона породила любостяжание, заздрість, наклепи, наклепи. Вона озброює і озлоблює людей, які не зазнали ніякої образи, проти тих, які ніякої образи не зробили. Схильний до цієї хвороби не знає дружби, не пам’ятає приязні, анітрохи не хоче нікого поважати; навпаки, все добре вивергнувши з душі, непостійний, нездатний до любові, проти всіх озброюється. Сила гніву, хоча і вона болісна і нестерпна, не постійно однакож збурює дух, а тільки в той час, коли його дратують інші.
Навпаки, пристрасть марнославства – завжди, і нитка, так би мовити, часу, в який вона могла б залишити, тому що розум не перешкоджає їй і не приборкує її; вона завжди залишається, і не тільки спонукає до гріхів, але, якби ми встигли зробити що-небудь і добре, вона викрадає добро з рук. А буває так, що вона не допускає і почати доброї справи. І якщо Павло лихоїманію називає “ідолослужінням” (Еф.5:5), то як, справедливо кажучи, назвати матір його (лихоїманії), корінь і джерело, тобто марнославство? Не можна знайти й назви, гідної цього зла!
Отож, підбадьоримося, улюблені, відкладемо цей порочний одяг, розірвемо, розітнемо його, станемо колись вільними істинною свободою, і засвоїмо собі почуття гідності, даної нам від Бога. Нехтуймо славою у натовпу. Немає нічого настільки смішного і принизливого, як ця пристрасть; ніщо стільки не сповнене сорому і безслав’я. Будь-хто може бачити, що бажання слави в багатьох відношеннях є безслав’ям, і що справжня слава полягає в тому, щоб зневажати славу, вважати її за ніщо, а все робити й говорити тільки на догоду Богові.
Таким чином зможемо ми і нагороду отримати від Того, Хто бачить усі наші справи достеменно, якщо тільки будемо задовольнятися цим одним глядачем їх. Та й яка потреба нам в інших очах, коли бачить наші справи саме Той, Хто буде і судити їх? Як це неспівмірно: раб, що не робить, усе робить на догоду пану, не шукає нічого більшого, як тільки його уваги, не хоче привертати до своїх справ нічиїх чужих поглядів, хоч би глядачами тут були й поважні люди, а лише те одне має на увазі, щоб бачив його пан; а ми, маючи такого великого над собою Господа, шукаємо інших глядачів, які не можуть принести нам жодної користі, а можуть тільки своїми поглядами нашкодити нам і зробити будь-яку працю нашу даремною.
Нехай не буде цього, благаю вас! Але від кого ми маємо отримати нагороди, Того будемо визнавати і глядачем, і прославлювачем наших справ. Не будемо ні в чому покладатися на очі людські. А якби ми захотіли досягти слави і між людьми, то здобудемо її тоді, коли шукатимемо єдиної слави від Бога. Сказано: “прославлю тих, хто прославляє Мене” (1Сам. 2:30).
І як багатством ми тоді особливо багатіємо, коли зневажаємо його і шукаємо багатства тільки від Бога (бо сказано: “А ви шукайте передусім Царства Божого і правди Його, і це все додасться вам” (Мф. 6:33)), так – і у ставленні до слави. Коли вже безпечні будуть для нас і багатство, і слава, тоді Бог і подає нам їх удосталь. Але цей дар буває безпечним тоді, коли не опановує нас, не підкорює нас собі, не володіє нами, як рабами, але залишається в нашій владі, як у панів і вільних. Для того-то Бог і не дозволяє нам любити багатство і славу, щоб вони не опановували нас.
А коли ми досягнемо такої досконалості, то Він і подає нам їх з великою щедрістю. Хто, скажи мені, славніший за Павла, котрий каже: “Не шукаємо слави людської ні від вас, ні від інших” (1Сол. 2:6)? Хто щасливіший за того, хто нічого не має і всім володіє? Коли ми, як я вище сказав, не будемо підкорятися пануванню їхньому (багатства і слави), тоді й будемо ними володіти, тоді їх і отримаємо. Отже, якщо ми бажаємо здобути славу, будемо бігати слави. Таким чином, виконавши закони Божі, зможемо ми отримати і тутешні, і обітовані блага, благодаттю Христа, з Котрим Отцю і Святому Духу слава на віки віків. Амінь.
* * *
2 Св. Златоуст має на увазі аріан, які визнавали Сина Божого істотою, якій можна поклонятися, але не співіснувати з Отцем, а не бути його єдиносущним.
Бесіди на Євангеліє від Іоанна Богослова. Святитель Іоанн Златоуст
Благовіст УПЦ
Просмотрено (1) раз
