Зміст: 1. Зовнішні філософи порівняно зі св. Іоанном. – Бідність і неписьменність його і водночас незрівнянна перевага його над першими. – 2. Варварські народи, сприйнявши християнство, навчилися любомудрувати. – 3. Проти вчень філософів і особливо проти вчення про переселення душ. – 4. Чому Іоанн говорить про Бога-Сина, не торкаючись Бога-Отця. – У чому істинне любомудрість? – 5. Розум не може одночасно розмірковувати про кілька предметів. – З якою увагою слід читати Євангеліє св. Іоанна.
1. Якби Іоанн хотів сам з нами розмовляти, або говорити нам що-небудь своє, від себе, то потрібно було б сказати про рід його, про батьківщину, про виховання. Але оскільки не він, а сам Бог через нього віщає роду людському, то досліджувати це видається мені зайвим і недоречним. Утім, можливо, це і незайве і навіть вельми потрібне. Коли дізнаєшся, хто він був, звідки і від кого походив, і який був сам по собі, потім почуєш його голос і всю його любомудрість, – тоді ясно побачиш і те, що Євангеліє було не власним його витвором, а справою божественної сили, що діяла в душі його. Отже – яка ж була його батьківщина? Вітчизни в нього не було майже ніякої; він походив із бідного селища, із країни найпрезреннішої на той час країни, яка не мала в собі нічого доброго.
Книжники, принижуючи Галілею, говорили: “роздивись і побачиш, що з Галілеї не приходить пророк” (Ін. 7:52). Принижує її й істинний ізраїльтянин, кажучи: “з Назарету чи може бути щось добре?” (Ін. 1:46). Будучи з такої країни, Іоанн не походив і з якогось чудового в ній місця, і не був там відомий за своїм ім’ям. Батько його був бідний рибалка, до того бідний, що і дітей своїх готував до того ж ремесла. А ви знаєте, що жоден ремісник не захоче добровільно зробити свого сина спадкоємцем власного ремесла, якщо тільки не буде примушений до того крайньою бідністю, особливо, якщо ремесло його низьке. Але немає бідніших, немає презирливіших, неосвіченіших рибалок; втім і між ними одні вищі, а інші нижчі. Апостол і в цьому відношенні посідав найостанніший ступінь. Він і не в морі ловив рибу, а трудився в одному невеликому озері.
І ось, коли він там перебував разом з батьком і Яковом братом своїм, і лагодив з ними прорвані сіті, що також показувало крайню бідність, – покликав його Христос. А що стосується зовнішньої освіти, то і звідси вже можна робити висновок, що він був зовсім неосвічений. До того ж свідчить (про це) і Лука, коли пише, що він був людиною не тільки простою, а й безграмотною. І це має бути так; хто був такий бідний, не з’являвся серед народу, ніколи не поводився зі значними людьми, а був зайнятий лише рибальством, а якщо інколи й зустрічався з ким-небудь, то розмовляв хіба з покупцями риби й кухарями, чи міг той стати чимось кращим за нерозумних тварин? Як було йому не наслідувати безмовність самих риб?
І ось цей рибалка, що обертався біля озер, сіток і риб, родом із Віфсаїди галілейської, син бідного рибалки, і бідного до крайньої злиднівсті, людина проста, до того ж на останньому ступені простоти, що не вивчав наук ані до, ані після злуки з Христом, – віщає до нас. Дізнаємося ж, про що він із нами розмовляє. Чи не про те, що на полях? Або – що в річках? Чи не про торгівлю рибою? Інший, можливо, і очікував би почути це від рибалки.
Але не бійтеся; нічого подібного ми не почуємо. А почуємо про те, що на небесах і чого до нього ще ніхто не знав. Він приносить до нас настільки піднесені догмати, настільки чудові правила життя і таку мудрість, які можливі тільки для того, хто мовить із самих глибин Духа, і віщає так, як той, хто тільки-но прийшов із самих небес. Ще більше, і з тих, хто живе на небі, як я і раніше говорив, не всі могли б це знати. Скажи ж мені, чи властиво це рибалці? Або хоча б риторові, або софістові, або філософу, або взагалі будь-кому, хто вивчив зовнішню мудрість?
Ні; звичайному людському духу не можливо любомудрувати так про вищу безсмертну і блаженну Істоту, про найближчі до неї сили, про безсмертне і нескінченне життя, про природу тіл смертних, але тих, що згодом мають стати безсмертними, про майбутній суд і покарання, про майбутні звіти в словах і справах, у думках і почуттях, також – знати, що таке людина, і що – світ, що таке людина по суті, і що таке – той, хто видається людиною, але не є такою насправді, що таке вада, і що – чеснота.
2. Деякі з цих предметів були успадковані учнями Платона і Піфагора; а про інших філософів не варто навіть і згадувати нам, – до такої міри всі вони стали смішними. Саме вони більше за інших користувалися в еллінів повагою і вважалися главами цієї науки. Вони ж, між іншим, написали щось і щодо життя цивільного та законів. Однак і вони, на сором свій, виявилися в усьому смішнішими за дітей. Вони запроваджували спільних для всіх дружин; перекручували саме життя; ушкоджували чесність шлюбу; узаконювали й багато чого іншого, стільки ж вартого сміху, і таким чином провели все своє життя.
Що ж стосується душі, то вони залишили вчення про неї найганебніше; говорили, що душі людські робляться мухами, комарами, деревами; стверджували, що сам Бог є душа, і вигадували багато інших безглуздостей. І не це одне гідне осуду, а також велике у них море умовиводів. Наче в морі їх носило туди й сюди, вони ніколи не зупинялися на одному предметі, тому що про все говорили на підставі невірних і нетвердих міркувань. Але не такий цей рибалка; він все вимовляє з точністю, і, ніби стоячи на камені, нікуди не зсувається. Він удостоївся проникнути в найнедоступніші таємниці і, маючи в собі того, хто промовляє самого Господа, не зазнав жодних людських слабкостей.
А ті філософи, як люди, які навіть уві сні не удостоїлися увійти в царські палаци, але поза ними на площі залишалися в натовпі народу, і тільки за власними міркуваннями ворожили про невидимі предмети, – ті впадали у великі помилки, коли хотіли міркувати про невимовні предмети, і, як сліпі та п’яні, навіть у самих оманах сперечалися одне з одним, і не тільки суперечили одне одному, але нерідко й самі собі, безперестанку змінюючи свої думки про одні й ті самі предмети. А цей невчений, простий мешканець Віфсаїди, син Заведея (хоч би тисячу разів елліни насміхалися над грубістю цих назв, я тим не менш і навіть тим з більшою сміливістю буду вимовляти їх, тому що чим більше цей народ видається їм грубим і далеким від еллінської освіти, тим славнішим є наше вчення).
Коли людина неосвічена й некнижна сповіщає те, чого ніколи й ніхто з людей на землі не знав, і не тільки сповіщає, а й переконує, тоді, якби тільки й віщала вона, то й це вже було б великим дивом; а якщо нині, понад те, з’являється ще одне, – найважливіше доказування богонатхненності її дієслів, – саме те, що вона всіх своїх слухачів у всі часи переконує, – то хто не здивується силі, яка мешкає в ній? І це, як я вже сказав, служить найбільшим свідченням того, що він не сам від себе вчить, – отже, ця неосвічена людина, написаною від неї Євангелієм обійняла весь світ, а тілом перебувала в Азії, де в давнину допитливо мудрували всі, хто належав до еллінських шкіл. Там він був страшний для демонів, сяючи серед ворогів, знищуючи їхній морок і руйнуючи твердині демонські. Душею ж своєю він переселився в іншу країну, гідну того, хто зробив такі справи. Твори еллінів усі винищилися і зникли; а його діяння з кожним днем стають більш і більш славними.
Відтоді, як з’явився він і з ним інші рибарі, відтоді вчення Платона і Піфагора, яке колись вважалося панівним, замовкло, так що (нині) багато хто навіть і по імені їх не знає, хоча Платон, як кажуть, і з царями розмовляв, на їхнє запрошення, мав багато однодумців і плавав у Сицилію. А Піфагор, після прибуття до великої Еллади, показав тут багато різних родів чародійства. Адже розмовляти з волами (кажуть, що він і це робив) було не що інше, як справа чарівництва. І це особливо очевидно з того, що, розмовляючи в такий спосіб із нерозумними, він не тільки не приносив жодної користі людству, але ще дуже багато шкодив йому.
Природа людська, звісно, здатна до вивчення філософії; але він, як кажуть, за допомогою чаклунства розмовляв з орлами та волами, Він не робив природу нерозумну розумною (це й неможливо для людини), а чаклунством тільки обманював нерозумних. Залишивши навчати людей чогось корисного, він навіював їм, що однаково їсти боби або голови своїх батьків, а своїх послідовників запевняв, що душа вчителя їхнього інколи бувала деревом, інколи – дівицею, інколи – рибою. Отже, чи не по справедливості все це знищено і зникло зовсім? По справедливості, – цілком ґрунтовно. Але не таким є вчення цієї простої і некнижної людини. Навпаки, і сирійці, і єгиптяни, і індійці, і перси, і ефіопи, і безліч інших народів, будучи людьми необізнаними, навчилися дотепно мудрувати, коли переклали своєю власною мовою викладену їм науку.
3. Отже, не дарма я сказав, що для нього весь всесвіт був місцем видовища. Він не залишав подібних до себе за природою, і не трудився марно над природою безсловесних, що було справою зайвого честолюбства і крайнього божевілля. Він, будучи чистим і від цієї пристрасті, як і від інших, тільки про те одне старався, щоб увесь всесвіт навчився чомусь корисному, що може піднести його від землі на небо. Тому він і не прикривав свого вчення якимось мороком і темрявою, як ті філософи робили, прикриваючи неясності вчення, ніби деякою завісою, зло, яке полягало в сутності його.
Його догмати ясніші за сонячне проміння, і тому доступні для всіх людей по всесвіту. Тим, хто приходив до нього, він не наказував, подібно до того (Піфагора), мовчати протягом п’яти років; не так вчив, ніби сиділи б перед ним байдуже каміння, не байдикував, усе визначаючи числами. Але, відкинувши всю цю сатанинську гидоту і загибель, повідомив таку зрозумілість своїм словам, що все, сказане ним, зрозуміле не тільки для чоловіків і людей розумних, а й для жінок і юнаків. Він був упевнений, що вчення його істинне і корисне для всіх, хто буде слухати, – і про це свідчать усі наступні часи. Він привернув до себе весь всесвіт, звільнив життя наше від усякої чужої вигадки, після того, як ми почули його проповідь.
Тому-то ми, що слухають його, побажали б краще позбутися життя, ніж догматів, які він преподав нам. А звідси, як і звідусіль, очевидно, що у вченні його немає нічого людського, але що повчання, які дійшли до нас через цю божественну душу, божественні й небесні. Ми не знайдемо в нього ні галасу слів, ні пихатості в мові, ні зайвої й непотрібної прикраси та поєднання імен і слів (та це чуже й усякому любомудрію), але побачимо нездоланну, божественну силу, правдиві догмати – непереможну фортецю, поєднання незліченних благ.
Штучність була б зайва в проповіді Євангелія; вона властива софістам, краще ж сказати – і не софістам, а нерозумним дітям, так що і сам їхній філософ (Платон) представляє свого вчителя таким, що вельми соромиться цього мистецтва, і каже своїм суддям, що вони почують від нього промови, вимовлені просто й як трапиться, не оздоблені словами та не поцятковані іменами і висловами, – бо, казав він, непристойно мені було б, високоповажні чоловіки, в такому віці складати дитячі промови, і з ними приходити до вас. Але подивися, який сміх! Чого, за описом цього філософа, учитель його уникав, як справи дитячої, того сам він найбільше домагався. Так-то у всіх випадках водилися вони одним честолюбством!
А в Платоні нічого немає дивного, крім цього одного. Подібно до того, як, відкривши труни, відверто пофарбовані, ти побачиш, що вони наповнені тлінням, смородом і гнилими кістками, так само як і в думках цього філософа, якщо оголиш їх від прикрас у висловлюванні, побачиш багато мерзоти, особливо коли він філософствує про душу, без міри й звеличуючи її, й принижуючи. Диявольська це хитрість – ні в чому не дотримуватися поміркованості, але, затягуючи в протилежні крайнощі, вводити в оману. Іноді він каже, що душа причетна до божественної істоти; а іноді, піднісши її так непомірно і так нечестиво, ображає її іншою крайністю, вводячи її до свиней і віслюків, і до інших тварин, ще гірших.
Але про це досить, або краще сказати – і то вже через міру. Якби можна було навчитися від них чогось корисного, то слід було б і більше ними займатися. А оскільки потрібно було тільки виявити їхні ганебні та смішні сторони, то й це сказано нами понад належне. Отже, залишивши їхні байки, перейдемо до наших догматів, які згори принесені до нас у вустах цього рибалки, і нічого людського не мають. Почнемо ж розглядати його вислови, і те, до чого закликали ми вас спочатку, тобто, щоб ви ретельно слухали слова наші, теж саме нагадуємо вам і тепер.
Отже, чим же починає євангеліст свою розповідь? “На початку було Слово, і Слово було у Бога” (Ін. 1:1) (“На початку було слово, і слово було до Бога”). Чи бачиш ти в цьому вислові всю його зухвалість і силу? Як він віщає, анітрохи не вагаючись, не обмежуючись здогадками, але все кажучи позитивно? Властивість учителя – не вагатися в тому, що сам він говорить. А якби хтось, бажаючи наставляти інших, мав потребу в людині, яка б могла підтримувати його самого, то по справедливості йому слід було б займати місце не вчителя, а учнів.
Якщо ж скаже хто-небудь: чому євангеліст, залишивши першу Причину, негайно почав розмовляти з нами про другу? – то говорити про “першу” і “другу” ми відмовляємося. Божество вище числа і послідовності часів: тому й відрікаємося говорити так, але сповідуємо Отця самосущого, і Сина від Отця народженого.
4. Так, скажеш ти; але чому ж (євангеліст), залишивши Отця, говорить про Сина? Тому, що Отець був усіма визнаний, хоча і не як Отець, а як Бог; але Єдинородного не знали. Тому-то і справедливо євангеліст поспішив негайно, на самому початку, запропонувати пізнання про Нього для тих, які не відали Його. Втім і про Отця він не промовчав у цих же словах. Зверни увагу на духовний зміст їх. Знав він, що люди “споконвіку” (Ін. 1:2) і насамперед визнавали і шанували Бога. Тому спершу і говорить (про буття Сина): на початку, а потім далі називає Його і Богом, але не так, як Платон, який одного називав розумом, а іншого душею. Це чуже божественному і безсмертному єству. Воно не має нічого спільного з нами, але вельми далеке від спілкування з створінням, – розумію по суті, а не за діями. Тому-то євангеліст і називав Його Словом.
Маючи намір напоумити (людей), що це Слово є Єдинородний Син Божий, євангеліст, щоби хто-небудь не припустив тут пристрасного народження, заздалегідь найменуванням Сина Словом знищує всяку злу підозру, показуючи і те, що Він є від Отця Син, і те, що Він (народжений) безпристрасно. Чи бачиш, як я сказав, що в словах про Сина він не промовчав і про Отця? Якщо ж цих пояснень недостатньо для досконалого розуміння цього предмета, не дивуйся: у нас тепер ідеться про Бога, про Якого неможливо гідно ні говорити, ні мислити. Тому і євангеліст ніде не вживає виразу: істота, – бо ж і неможливо сказати, що є Бог за Своєю сутністю, – але скрізь показує нам Його тільки з Його дій. Так бачимо, що це Слово трохи згодом називається у нього світлом, і знову світло це іменується життям.
Втім, не з цієї однієї причини він так називав Його; але, по-перше, з цієї причини, а по-друге, тому, що Слово мало сповістити нам про Отця. “Сказав вам усе, – сказано, – що чув від Отця Мого” (Ін. 15:15). Називає ж Його разом і світлом, і життям тому, що Він дарував нам світло відання, а звідси – життя. Взагалі ж немає жодного такого імені, немає таких ні двох, ні трьох і більше імен, які були б достатніми для вираження того, що стосується Божества. Принаймні, бажано, щоб хоча багатьма (іменами), хоча й не цілком ясно, можна було зобразити Його властивості. Не просто ж євангеліст назвав Його Словом, а з додаванням члена (о), відрізняючи Його і цим від усіх інших (істот). Бачиш, як не даремно я сказав, що цей євангеліст віщає нам із небес? Дивись, куди він негайно, на самому початку, здійнявшись, підніс душу і розум своїх слухачів. Поставивши її вище за все чуттєве, вище за землю, вище за море, вище за небо, він підносить її вище за самих ангелів, гірських херувимів і серафимів, вище за престоли, за початки, за владу й узагалі переконує її піднестися вище за все створене.
Що ж? Невже, звівши на таку висоту, він міг зупинити нас тут? Ніяк. Але подібно до того, як якби людину, що стоїть на березі моря і оглядає міста, береги і пристані, привів хто-небудь на саму середину моря і тим, звісно, віддалив би її від колишніх предметів, однак ні на чому не міг би зупинити погляду її, а тільки ввів би його в невимірний простір зору, так і євангеліст, звівши нас вище від усякої тварюки, спрямувавши нас до вічності, що їй передувала, залишає погляд наш носити носа, не даючи йому досягти на висоті якого-небудь кінця, оскільки там і немає кінця: Розум, піднімаючись до початку, випробовує, який це початок. Потім, зустрічаючи: “було”, що завжди передує його думці, не знаходить, де б йому зупинити свій помисел, але, напружуючи погляд і не маючи змоги нічим його обмежити, переймається і знову повертається долу. Вираз: “На початку було…” – означає не що інше, як буття присносущне і безмежне. Чи бачиш істинну любомудрість і догмати божественні, – не такі, як в еллінів, які припускають часи і визнають одних богів старшими, інших молодшими?
Нічого подібного немає в нас. Якщо Бог є, як і справді є, то нічого немає перед Ним. Якщо Він – Творець усього, то Він – понад усе. Якщо він – Владика і Господь усього, то все – після Нього, і тварюки, і віки. Хотів я дійти і до інших міркувань, але, можливо, втомилася (ваша) думка. Тому, запропонувавши ще деякі настанови, які можуть бути корисні вам для розуміння як уже запропонованих бесід, так і майбутніх згодом, я замовкну. Які ж це настанови? Знаю, що багато хто втомлюється від тривалості бесід. Але це буває тоді, коли душа обтяжена багатьма життєвими турботами. Як зір, коли він чистий і ясний, буває гострим і не стомлюється, легко розглядаючи найдрібніші предмети, але як тільки якась погана волога стікає з голови (на обличчя), або знизу здіймається дим чи пара, то перед зіницею утворюється ніби густа хмара, яка не дозволяє ясно бачити і найбільших предметів, так зазвичай буває і в душі. Коли вона очищена і не має в собі жодної обурливої пристрасті, тоді вона пильно бачить те, на що їй дивитися належить. Коли ж вона, будучи затьмарена пристрастями, погубить свою доблесть, тоді нездатна робиться ні до чого високого, скоро стомлюється і падає, схиляється до сну і лінощів, випускає з поля зору те, що могло б сприяти їй до чеснот і життя доброчесного, і не звертається до нього з ревнощами.
5. Отже, щоб і з вами цього не сталося (я ж не перестану навіювати вам це), укріпіть дух ваш, щоб не почути вам тих самих слів, що їх сказав Павло віруючим євреям. І для них, – говорив він, – “багато було слів, і їх важко було передати”, – не тому, щоб таке воно було по суті своїй, а “тому, – говорить він, – що ви стали нездатними чути” (Євр. 5:11). Хворий і немічний зазвичай переймається так само коротким, як і тривалим словом, і предмети ясні та зрозумілі вважає такими, що важко збагнути.
Але тут нехай не буде нічого такого; але нехай кожен приділяє увагу вченню, відклавши всяку життєву турботу. Коли слухачем опановує пристрасть до багатства, то неможливо, щоб його цікавило подібним чином і бажання слухати повчання, тому що душа, сама в собі єдина, не може вміщати в собі багатьох бажань, але одне бажання пригнічується іншим, і душа, таким чином, ніби розірвана, робиться ще слабкішою. Тим часом, якщо якесь бажання переважає, то вже все обертає на свою користь. Так зазвичай трапляється і з дітьми. Коли хто має в себе тільки одне дитя, то вкрай любить цього одного; коли ж стане батьком багатьох дітей, то й прихильність його до них, розділившись, стає слабкішою. Якщо ж так буває там, де панує природний потяг і сила, і де улюблені предмети споріднені між собою, то що сказати про довільну прихильність і захоплення, і особливо, коли види любові прямо протилежні один одному? А любов до багатства протилежна любові до повчань. Входячи сюди, ми входимо на небо, не за місцем, розумію, але (за душевним) розташуванням. Адже можна і перебуваючи на землі стояти на небі, споглядати тамтешні предмети і слухати дієслова, що виходять звідти.
Отже, ніхто не приносить на небо нічого земного. Ніхто, стоячи тут, не переймайся справами домашніми. Звідси б належало переносити в дім і на торжище користь, тут набуту, і зберігати її там, а не це місце наповнювати турботами, властивими дому і торжищу. Для того-то ми і приступаємо до вчительської кафедри, щоб тут очищати скверни, які ззовні до нас приходять. Якщо ж і серед цього малого повчання ми хочемо розбещуватися сторонніми промовами або справами, то краще б і не починати. Нехай же ніхто в церкві не дбає про справи домашніх; навпаки, нехай і в домі розмірковує про предмети церковного вчення. Нехай вони будуть для нас найліпшими, бо вони відносяться до душі, а ті (домашні справи) – до тіла; краще ж сказати – і душі, і тілу корисні тутешні повчання. Тому нехай будуть вони справою головною, а все інше справою скороминущою. Вони належать і теперішньому життю, і майбутньому, а справи зовнішні – ні тому, ні іншому, якщо не розташовуються за правилами, заснованими на перших. Тут єдино можна навчитися не тільки того, чим будемо ми після цього життя і як тоді житимемо, а й того, як упорядкувати життя теперішнє. Цей дім є духовною лікарнею, влаштованою для того, щоб у ній лікували ми ті рани, які отримуємо ззовні (у світі), а не для того, щоб виходити звідси з новими ранами.
Якщо ж ми не станемо прислухатися до того, що говорить нам Дух Святий, то не тільки не очистимо колишніх ран, але ще й інші отримаємо. Будемо ж з усією ретельністю прислухатися до цієї книги, що тепер перед нами розкривається. Згодом не багато потрібно буде праці (для її вивчення), якщо ретельно ми дізнаємося її початкові й основні вислови, але, попрацювавши трохи на початку, будемо потім у змозі, за словом Павла, “і інших навчити” (2Тим. 2:2). Апостол Іоанн вельми піднесений, багатий багатьма догматами, і про них розмовляє більше, ніж про що-небудь інше. Будемо при тому слухати не мимохідь. Для того-то ми і пояснюємо (Євангеліє) потроху, щоб для вас все було зрозуміло, і щоб ніщо не виходило з пам’яті. Побоїмося ж стати винними перед тим голосом, який сказав: “Якби Я не прийшов і не говорив їм, то не мали б гріха” (Ін. 15:22). Яку ми матимемо перевагу перед тими, котрі зовсім не чули (євангелія), якщо й після слухання підемо додому, нічого не маючи, а тільки дивуючись вимовленим словам? Дайте нам сіяти на добру землю; дайте для того, щоб ще більше спонукати нас (до сіяння). Якщо хто має в собі тернину, нехай запалить вогонь Духа; хто має серце грубе й завзяте, нехай зробить його м’яким і покірним, користуючись тим самим вогнем. Якщо хто, перебуваючи при дорозі, зневажається всілякими помислами, нехай входить у внутрішні почуття і не спілкується з тими, хто хоче увійти туди на розкрадання, і тоді ми побачимо ниви ваші огрядними.
Якщо в такий спосіб ми будемо про себе дбати, і з працьовитістю належати до цієї духовної співбесіди, то хоча й не раптом, принаймні мало-помалу, відречемося від усього житейського.
Будемо уважними, щоб не було і про нас сказано: “як у глухого аспіда вуха їхні” (Пс. 57:5). Скажи мені, чим відрізняється від звіра такий слухач? Навпаки, чи не безсловесніший за всякого безсловесного той, хто залишається неуважним, коли говорить Бог? Якщо бути людиною – в тому полягає, щоб догоджати Богові, – то той, хто не хоче навіть чути про те, як це виконає, хто є інше, як не звір? Подумай же, яке велике це зло, якщо тоді, як Христос бажає зробити нас із людей рівноангельними, ми самі себе перетворюємо з людей на звірів! Бути рабом утроби, бути одержимим пристрастю до багатства, гніватися, терзати, зневажати ногами інших, – властиво не людям, а звірам. Утім, кожен звір має, так би мовити, свою особливу пристрасть, і до того ж за своєю природою, а людина, яка скинула з себе владу розуму, відторглася від життя за Богом, віддає себе всім пристрастям, і робиться вже не звіром, а якимось чудовиськом різновидним і різнохарактерним, і в самій природі своїй уже не знаходить для себе вибачення.
Усяке зло походить від сваволі і вільних намірів. Але нехай не буде, щоб коли-небудь помислити це про церкву Христову! Про вас ми думаємо краще, і маємо надію спасіння. Але що більше ми впевнені в цьому, то більше не полишимо запобіжних навіювань, щоб, зійшовши на самий верх чеснот, досягти нам із вами обітованих благ, яких нехай сподобимося всі ми, благодаттю та людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, через Котрого та з Котрим Отцю та Св. Духові слава на віки віків. Амінь.
Бесіди на Євангеліє від Іоанна Богослова. Святитель Іоанн Златоуст
Благовіст УПЦ
Просмотрено (0) раз
