Зміст: 1. Неуважність слухачів не позбавляє проповідника нагороди. – Чому єв. Іоанн часто посилається на свідчення св. Іоанна Хрестителя? 2 и 3. Значення свідчення св. Іоанна Хрестителя. 4. Немає нічого прекраснішого за правильне життя. – Відкидання дарів, що приносяться від злонабутих маєтків.
1. Чи не даремно ми трудимося? Чи не на каміннях сіємо, чи не на дорозі й у тернинах, понад сподівання нашого, падає насіння? Я сильно турбуюся і боюся, щоб землеробство не залишилося для нас безплідним, – не тому, втім, щоб я сам міг зазнати збитків у нагороду за цю працю. Справа вчителів не така, як хліборобів. Хлібороб, часто після річних робіт, після такого виснаження і поту, якщо земля не принесе нічого, вартого праці, – не може ні в кого іншого знайти якоїсь розради за свої труди, а із соромом і скорботою повертається з поля додому, до дружини й дітей, не маючи права ні від кого вимагати відплати за тривалі труди. Але з нами нічого такого не може статися. Нехай земля, що обробляється, не приносить ніякого плоду; якщо тільки ми зі свого боку докладемо всієї праці, Господь землі і наш Господь не допустить нас залишитися з порожніми надіями, але дарує відплату.
“Кожен, – сказано, – отримає свою нагороду за своєю працею” (1Кор. 3:8), а не за результатом справ. А що це так, послухай: “А ти, – сказано, – сину людський,… говори їм слова Мої, чи вони слухатимуть, чи не слухатимуть” (Єз. 2:6-7). І через того ж Єзекеїля можна дізнатися ось що: якщо вартовий провістив, від чого треба тікати і що обирати, то він врятував душу свою, хоча б і ніхто не слухав його (12).
Проте, маючи цю сильну розраду, упевнені у відплаті за труди наші, ми, коли у справі вашого порятунку не бачимо успіху, почуваємося нічим не кращими за тих хліборобів, котрі стогнуть, проливають сльози і від сорому ховаються.
Тут – співучасть учителя, тут – піклування батька. Так Мойсей, хоча міг позбутися невдячних до нього іудеїв і стати ще славнішим родоначальником іншого й набагато численнішого народу (“Залиш Мене, – сказав йому Бог, – і винищу їх, і зроблю численний народ від тебе” (Вих. 32:10), бо Мойсей був чоловік святий, раб Божий, друг, близький і вірний Богові), але він і чути не міг таких слів, а бажав краще загинути з людьми, одного разу йому ввіреними, ніж бути врятованим без них і здобути гідність важливішу.
Таким має бути водій душ. Дивно було б, якби хтось, маючи поганих дітей, бажав би краще назватися батьком інших, а не тих, що від нього народилися; так дивно було б, якби і ми стали постійно змінювати вручених нам учнів одних на інших, привласнювати собі начальство то над тими, то над іншими і не мати ні до кого щирого расположeнія. Втім, щодо вас нехай не буде ніколи таких підозр. Ми переконані, що ви надлишкуєте у вірі в Господа нашого Іісуса Христа, у любові один до одного і до всіх.
А це ми говоримо з тим наміром, щоб збудити вас до посилення ваших ревнощів і до примноження, все більше і більше, чеснот у вашому житті.
Таким чином ви зможете проникнути розумом до самої глибини запропонованого в нас вчення, якщо, тобто, нечистота гріховна не буде затьмарювати очей розуму і не зашкодить його пильності й гостроти. Отже, що ж запропоновано у нас сьогодні? “Іоанн свідчить про Нього і, вигукуючи, каже: Той був Той, про Якого я сказав, що Той, Хто йде за мною, став попереду мене, бо був перед мною”.
Багаторазово євангеліст, і вище, і нижче, звертається до Іоанна і в багатьох місцях представляє його свідчення. Але це він робить не даремно, а дуже розумно. Оскільки всі юдеї мали велику повагу до цього чоловіка (Йосип приписує навіть його смерті війну і доводить, що через нього столичне колись місто перестало бути містом, і взагалі багато говорить на похвалу йому), то євангеліст, бажаючи ім’ям його присоромити юдеїв, часто пригадує їм свідчення Предтечі.
Інші євангелісти згадують про найдавніших пророків, і за кожної обставини в житті Його (Христа) відсилають до них слухача. Так, коли Він народжується, євангеліст каже: “Усе це сталося, щоб збулося те, що Господь промовив через пророка (Ісаю), котрий каже: “Оце Діва в утробі зачне, і Сина породить” (Мф. 1:22-23). Коли Він зазнає злих намірів і всюди відшукується з такою ретельністю, що і незрілий вік б’ється Іродом, – вони приводять Єремію, який говорить: “голос у Рамі чути, плач і ридання, і волання велике, Рахіль плаче за дітьми своїми” (Мф. 2:18; Єр. 31:15).
Коли Він знову повертається з Єгипту, – вони пригадують Осію, який також каже: “з Єгипту покликав Я Сина Мого” (Мф. 2:15; Ос. 11:1). Так інші євангелісти роблять і в усіх випадках. А цей євангеліст (Іоанн), який вищим, ніж інші, голосом проповідує, представляє найясніші й найближчі свідоцтва, і наводить не тільки тих, хто відійшов, та померлих, а й сучасного свідка, який вказував на того, що прийшов (Господь), і хрестив Його, – не для того наводить, щоб свідченням раба надати більшої достовірності словам Владики, але поблажливо ставлячись до немочі слухачів, бо так само як, якби Господь не прийняв вигляду раба, то не був би легко прийнятий, так само, якби гласом раба не прихилив до себе слухання сорабів, то багато хто з юдеїв не прийняв би Його слова.
2. До того ж тут влаштовувалося і щось інше, гідне подиву. Хто говорить про себе самого що-небудь велике, той робить власне свідчення підозрілим і нерідко в такий спосіб відновлює проти себе багатьох зі слухачів; тому-то приходить свідчити про нього інший. З іншого боку, більшість зазвичай стікається на голос звичніший і спорідненіший, бо знає його більше, ніж будь-який інший. Тому-то голос з неба і був тільки одного разу або двічі, а голос Іоанна – часто і багато. Ті, які стояли вище за немочі народу, відмовилися від усього чуттєвого, тільки вони й могли чути голос згори і не надто потребували голосу людського, бо в усьому корилися вишньому голосу і ним водилися. Але які ще зверталися долу, були покриті багатьма завісами, – ті мали потребу в голосі нижчому.
Так сам Іоанн, уже цілком відмовившись від усього чуттєвого, не потребував повчання від людей, а отримував науку з небес. “Той, хто послав мене хрестити у воді, – каже він, – сказав мені: “На кого побачиш, як Дух зійде і перебуватиме на Ньому, той і є той, хто хрестить Духом Святим” (Ін. 1:33). Тим часом юдеї, будучи ще дітьми і не в силах піднятися до такої висоти, мали вчителем людину, яка, проте, не своє їм говорила, а сповіщала вищі одкровення.
Отже, що ж каже (євангеліст)? “Іоанн свідчить про Нього і, вигукуючи, говорить”. Що значить: “вигукуючи”? Значить: проповідує сміливо, вільно, без усякого остраху. А що проповідує? Про що свідчить і волає? “Це був Той, про Кого я сказав, що Той, Хто йде за мною, став попереду мене, бо був раніше за мене”. Свідоцтво дещо прикровенне і ще не дуже піднесене. Він не каже: цей є Син Божий єдинородний; а що? “Цей був Той, про Кого я сказав, що Той, Хто йде за мною, став попереду мене, бо був раніше за мене”.
Як птахи вчать пташенят своїх літати не раптом і не в один день цілком, а спершу виводять їх тільки з гнізда, потім, давши їм відпочинок, продовжують далі політ їхній, на інший день додають ще більше, і таким чином непомітно, потрохи піднімають їх на належну висоту, – так само й блаженний Іван не раптом підносить юдеїв до небес, а потрохи вчить їх здійматися від землі, кажучи, що Христос був вищий за нього (Предтечі). І то вже було не мало, щоб слухачі могли повірити, що чоловік, який ще не з’явився до них і ще не сотворив чудес, перевершує Іоанна, чоловіка настільки чудового і славного, до якого стікалися всі і якого вважали ангелом.
А тим часом Іоанн і намагався затвердити в думках слухачів, що свідок більший за того, хто свідчить, той, хто прийшов після, більший за того, хто прийшов раніше, той, кого ще не бачили, більший за того, кого знають, і за того, хто прославився. І подивися, як розумно він вимовляє свідчення. Він вказує не тільки на Того, Хто з’явився, але ще до Його явлення проповідує про Нього. Саме такий сенс мають його слова: “Це був Той, про Якого я говорив”, – як і Матвій оповідає, що всім, хто приходив до нього (Іоанна), він говорив: “Я хрещу вас у воді на покаяння, а Той, хто Йде за мною, сильніший за мене, і я не гідний нести взуття Його” (Мф. 3:11). Але для чого він так робив ще до явлення (Господа)?
Щоб свідоцтво Самого Христа, Котрий з’явився, тим зручніше могло бути прийняте, коли думка слухачів уже приготована була до цього словами Іоанна, і щоб не зашкодив цьому свідченню вигляд Його принижений. Адже якби юдеї побачили самого Христа, не чувши попередньо нічого про Христа і не отримавши цього дивовижного і великого свідоцтва про Нього в словах Іоанна, то убогий вигляд Христа одразу ж став би суперечливим з величчю Його слів. А Він вбрався в такий смиренний і для всіх звичайний вигляд, що і самарянські дружини, і блудниці, і митники з великою свободою наважувалися підходити до Нього і вступали в бесіду з Ним.
3 Отже, сказав я, якби юдеї в один час і почули бесіду, і побачили самого (Христа), то, можливо, посміялися б зі свідчення Іоанна. Але оскільки вони вже багато чули про Христа, перш ніж Він з’явився, і тим, що було сказано про Нього, була порушена їхня увага, то з ними трапилося протилежне: вони вже не відкинули вчення, судячи з вигляду Того, про Кого свідчив Іоанн, але, вірячи вже сказаному, визнали Його славним ще більше, ніж Іоанн. Вираз: “Той, хто йде за мною” означає: той, хто має проповідувати після мене, а не той, хто має бути після мене.
Це позначається і в Матвія словами: “Той, хто йде за мною” (Мф. 3:11), що відносяться не до народження Його від Марії, а до приходу на проповідь. Якби йшлося про народження, то сказано було б не: “прийдешній”, а: прийшов, – бо Христос уже народився на той час, як Іоанн говорив це.
А що означає: “став попереду мене”? Що він славніший, досточтиміший за мене. “Не думайте, що я більший за Нього, бо тільки тому, що я раніше за Нього прийшов проповідувати; я набагато менший за Нього, і такий менший, що не гідний бути в числі рабів Його”. Таким чином слова: “став попереду мене” означають те саме, що висловлює інакше Матвій, кажучи: “я не гідний понести взуття Його”.
А що слова: “став попереду мене” сказані не про походження Його, очевидно з додатку. Якби Іоанн хотів сказати про походження, то додаток: “став попереду мене” – був би зайвим. Та й хто стільки дурний і безглуздий, що не зрозуміє, що той, хто був поперед нього, є поперед нього? Якщо ж у цьому вислові мається на увазі одвічне буття, то він означає не інше що-небудь, як і слова: “Той, хто йде за мною, став попереду мене”.
Але в такому разі це було б сказано нерозважливо і марно була б додана така причина. Якби він це хотів показати, то йому належало б сказати: “Той, хто йде за мною, став попереду мене, бо переді мною був. Хто стався раніше, про того, з цієї причини, справедливо можна сказати, що він першіший за іншого; а якщо одні тільки першіші за інших, це ще не причина, що той стався раніше за цього. А що ми тепер говоримо, то має свою тверду основу.
Ви всі, звичайно, знаєте, що думки неясні мають завжди потребу в доказах, а не думки ясні. Якби йшлося про існування, то не було б незрозуміло, що той, хто стався раніше, і повинен бути першим; але оскільки Іоанн говорить про гідність, то справедливо і займається вирішенням здивування, що представляється. І, ймовірно, багато хто дивувався, чому і на якій підставі той, хто прийшов після, став попереду, тобто виявився більш високоповажним? На таке запитання він негайно представляє причину; а причина та, що Христос за буттям був першим за нього (Іоанна). “Не через якийсь успіх, – каже він, – Христос мене, який раніше за нього прийшов, залишив позаду себе і сам став попереду: Він першіший за мене, хоча і після мене приходить”.
Але, скажеш ти, якщо це говорилося про явлення (Христа) людям і про подальше прославляння Його між ними, то яким чином про те, що ще не дійшло до кінця, він говорить як про те, що вже було? Він не сказав: буде, але: був. Але це у стародавніх пророків було за звичаєм, щоб тобто про майбутні події говорити так, нібито про ті, що вже відбулися. Так Ісая, кажучи про умертвіння Його, не сказав, що Він, як вівця, на заклання поведений буде, – у майбутньому часі, – але: “як вівця, ведений Він був на заклання” (Іс. 53:7).
Він у той час ще не втілився; а пророк говорить про майбутню подію, як про ту, що вже відбулася. І Давид, признаменуючи хрест, не сказав: “пронижуть руки мої й ноги мої”, але: “пронизали руки мої і ноги мої”. І: “ділять ризи мої між собою і про одяг мій кидають жереб” (Пс. 21:17,19). Говорячи і про зрадника, який ще не народився, він так висловлюється: “який їв хліб мій, підняв на мене п’яту” (Пс. 40:10). Так само він говорить і про те, що сталося на хресті: “І дали мені в їжу жовч, і в спразі моїй напоїли мене оцтом” (Пс. 68:22).
4. Чи хочете, щоб ми продовжували далі, чи досить і цього? Я так думаю. Щоправда, ми цю ділянку не розробили по всій ширині її, зате проникли в глибину її; а в цьому праці не менше; до того ж ми й побоюємося, щоб, затримавши вас понад міру, не послабити у вас ревності. Отже закінчимо слово належним чином. А яким належним чином? Славослів’ям, що личить Богові. Але Богу личить славослів’я не на словах тільки, а набагато більше на самих справах. “Так нехай світить, – сказано, – світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного” (Мф. 5:16).
І справді, улюблений, немає нічого світлоноснішого за добрий спосіб життя. Висловлюючи це, і каже один із мудрих: “Стежка праведних – як світило променисте” (Притч. 4:18). Вони не тільки світять самим тим, які запалюють світло у справах своїх, а й керують на правий шлях ближніх їхніх. Возлиємо ж елей у ці світильники, щоб вогонь піднявся вище і щоб світло з’явилося в достатку. Єлей цей має не тільки нині багато сили, але, коли ще жертви були у вжитку, він багато перевершував силу їхню.
“Милості, – сказано, – хочу, а не жертви” (Ос. 6:6; Мф. 9:13): і цілком справедливо. Той жертовник – бездушний; а цей – живий13. Там усе, покладене на жертовнику, робиться здобиччю вогню, перетворюється на попіл, перетворюється на попіл і пил, і дим розсіюється в повітрі; тут немає нічого такого, і плоди тут інші. Це показує і Павло. Говорячи про багатство любові до бідних у коринтян, він писав: “Бо діло служіння цього не тільки заповнює убогість святих, а й виробляє в багатьох рясні подяки Богові”.
І потім: “вони прославляють Бога за покірність сповідуваному вами Євангелію Христовому і за щире спілкування з ними і з усіма, молячись за вас, за прихильністю до вас” (2Кор. 9:12-14). Чи бачиш, яка любов до бідних перетворюється на подяку і хвалу Богові, на старанні молитви і на полум’яну любов тих, хто отримав благодіяння?
Будемо ж, улюблені, приносити жертви, будемо приносити на цих жертовниках щодня. Жертви ці важливіші і за молитви, і за пости, і за багато інших справ, тільки б були (принесені) з прибутку праведного і таких самих праць, і чисті від усякого марнотратства, розкрадання і насильства. Такі-то приношення приймає Бог, а інші – протилежні – відкидає і ненавидить. Він не хоче, щоб ми Його вшановували жертвами чужих нещасть. Такі жертви нечисті й непотрібні і швидше прогнівили б, ніж умилостивили Бога.
Тому треба докладати всіх зусиль до того, щоб під виглядом служіння не образити Того, кого ми хочемо вшанувати. Якщо Каїн, принісши Богові найгірше, що в нього було, і в цьому не вчинивши неправди нікому іншому, зазнав крайнього покарання, то чи не понесемо ми покарання ще тяжчого, коли принесемо що-небудь від розкрадання й корисливості? Тому Бог і явив нам цей вид заповіді14, щоб ми милували, а не катували сорабів.
А хто бере те, що належить іншим, і передає ще іншому, той не милує, а ображає і чинить крайню несправедливість. Як камінь не виробляє з себе єлею, так і жорстокосердя – людинолюбства. Милостиня, що має такий корінь, ще не є милосердям. Тому я переконую вас – звертати увагу не на те тільки, щоби подавати нужденним, а й на те, щоби ця милостиня не була розкраданням в інших, бо ж “Коли один молиться, а інший проклинає, чий голос почує Владика?” (Сир. 34:24).
Якщо ми так ретельно поводитимемося, то, з благодаті Божої, зможемо сподобитися і від Бога великого людинолюбства, помилування і прощення в усьому, в чому згрішили протягом цього довгого часу, – і уникнути річки вогняної, від якої нехай будемо визволені всі ми й досягнемо Царства Небесного, благодаттю та людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, через Котрого та з Яким Отцю зі Святим Духом слава на віки віків. Амінь.
***
12 св. Златоуст викладає тільки думку, що міститься в книзі прор. Єзекеїля (Єз. 3:12), не наводячи буквально слів його.
13 Т. е. серце добре, милостиве.
14 Мається на увазі вислів: “милості хочу, а не жертви”.
Святитель Іоанн Златоуст. Бесіди на Євангеліє від Іоанна Богослова. Бесіда 13
Благовіст УПЦ
Просмотрено (1) раз
