Зміст: 1. Як злість юдеїв проявляється в питаннях, з якими вони зверталися до св. Іоанна Хрестителя. 2. Як цей вірний Предтеча віддає Іісусові Христу славу, яку навіть юдеї хотіли віддавати йому самому. 3-4. Висока думка, яку юдеї мали про св. Іоанна Хрестителя. – Їхнє невір’я в Іісуса Христа невиправдане і не заслуговувало на прощення. – Смирення св. Іоанна Хрестителя. – Проти аномеїв. – Гордість знищує всяку чесноту душі і спотворює всі добрі справи. – Вона є матір диявола, початок, джерело і причина всіх гріхів. – Про милостиню. – Бідні переносять на небо блага світу цього. – Неміцність земних володінь і тому потрібно завчасно переносити їх у вищий град.
1. Небезпечна пристрасть, улюблений, – заздрість; небезпечна і згубна для самих заздрісників, а не для тих, яким заздрять. Вона насамперед їм самим завдає шкоди і загибель, як якась смертоносна отрута, що проникла в їхні душі. А якщо вона коли-небудь шкодить і тим, яким заздрять, то це шкода мала і незначна, і ще приносить їм користь, набагато важливішу, ніж втрата.
І так буває не із заздрістю тільки, а й з усіма іншими пристрастями: не той, хто терпить зло, а той, хто робить зло, отримує шкоду. Інакше, якби це було не так, Павло не навіював би своїм учням, що краще терпіти несправедливість, ніж чинити її, кажучи: “Для чого б вам краще не залишатися скривдженими, для чого б вам краще не терпіти несправедливості?” (1Кор. 6:7).
Він добре знав, що загибель усюди слідує не за тим, хто терпить зло, а за тим, хто робить зло. Усе це я говорю з приводу заздрості іудеїв. Люди, що стікалися з міст до Іоанна і, в покаянні за свої гріхи, отримали хрещення, – ті самі, після хрещення, наче передумавши знову, посилають запитати його: “хто ти”? Справді породження єхиднини, змії, якщо ще не гірші за них. Рід лукавий, перелюбний і розбещений, ти вже після хрещення знаєш і цікавишся дізнатися про Хрестителя? Чи може бути що-небудь дурнішим за цю дурість? Як же ви приходили до нього? Як сповідували свої гріхи? Як поспішали хреститися від нього? Як запитували його про те, що треба робити? Отже, все це робилося у вас нерозважливо, без усвідомлення причини і підстави на те? Утім, нічого такого не сказав блаженний Іоанн, не закричав, не став їх докоряти; але відповідав з усією поблажливістю. А для чого він так вчинив, – варто дізнатися, щоб усім було явним і очевидним лиходійство іудеїв.
Іоанн часто свідчив перед юдеями про Христа і, коли хрестив, нерідко нагадував про Нього тим, хто приходив, і говорив: “Я хрещу вас у воді на покаяння, але Той, хто Йде за мною, сильніший за мене, Він хреститиме вас Духом Святим і вогнем” (Мф. 3:11). Але вони по відношенню до Іоанна показали людську слабкість: маючи на увазі славу мирську і дивлячись на зовнішність, вони думали, що негідно Іоанна підпорядковувати себе Христу. Іоанна підносило багато чого в їхніх очах: по-перше, імените і знатне походження, бо він був сином первосвященика; по-друге, суворість життя і презирство до всього людського, бо він, нехтуючи і одягом, і домом, і самою їжею, проводив перед тим увесь час у пустелі. У Христі все було навпаки, походження принижене, що іудеї часто й виставляли напоказ, кажучи: “Чи не теслярів Він син, чи не Його Матір звати Марією, а браття Його – Яків та Іосій” (Мф. 13:55)?
А уявна Його батьківщина була в такому безслав’ї, що й Нафанаїл говорив: “Чи може бути щось добре з Назарету?” (Ін. 1:46). Спосіб життя був у Нього звичайний, одяг нічим не відрізнявся від інших; шкіряного пояса Він не носив, волосяниці не мав, меду й акридів не їв; він жив, як і всі, був присутній на зібраннях людей порочних і митарів, тільки щоб привабити їх. Юдеї, не розуміючи цього, зневажали Його, як і сам Він каже: “Прийшов Син Людський, їсть і п’є, і кажуть: ось людина, що любить їсти і пити вино, друг митарям і грішникам” (Мф. 11:19).
І ось як Іоанн часто відсилав їх від себе до Того, хто, на їхню думку, був нижчим за нього, то вони, соромлячись і нарікаючи на це, і бажаючи краще мати вчителем Іоанна, відкрито не наважуючись цього висловити, а відправляють до нього посольство, сподіваючись лестощами привернути його до того, щоб він оголосив себе Христом. І не якихось знехтуваних людей вони посилають до нього, як до Христа, коли, бажаючи схопити Його, послали слуг, потім іродіанів і подібних до них людей, а священиків та левитів, та й священиків саме з Єрусалима, тобто найпочесніших (євангеліст не без причини помітив це).
Посилають же для того, щоб запитати Іоанна: “хто ти?” А тим часом і народження його було відоме всім, так що всі говорили: “Що буде немовля це?” (Лк. 1:66) – і чутка про нього пронеслася по всій нагірній країні. Знову, коли він прийшов на Йордан, жителі всіх міст поспішали до нього, і з Єрусалима і з усієї Юдеї йшли хреститися в нього.
Отже, це-то люди тепер запитують, – не тому, щоб не знали його (як могли вони не знати людини, що стала такою відомою?), але вони хотіли привести його до того, що я висловив.
2. Послухай же, як цей блаженний чоловік відповідає саме на ту думку їхню, з якою вони запитували його, а не на саме запитання. Коли вони запитали: “хто ти”? – він не раптом сказав те, що слід було сказати: “Глас волаючого в пустелі” (Мк. 1:3). А що? Він знищує їхнє припущення, – на запитання: “хто ти?” – він “оголосив, і не зрікся, і оголосив, що я не Христос” (Ін. 1:20). Зауваж мудрість євангеліста. Три рази він говорить одне й те саме, щоб показати і чесноту Хрестителя, і все лукавство та безглуздя іудеїв. Також і Лука каже, що, коли народ припускав, чи не він Христос, – він знищив це припущення.
Така властивість розсудливого служителя – не тільки не викрадати честі, що належить пану, а й відкидати її навіть у такому разі, коли б пропонували її інші. Утім, простий народ дійшов до такого припущення через простоту й незнання; а ті запитували його, як я сказав, зі злим наміром, сподіваючись лестощами захопити його до того, чого хотіли. А якби вони не це саме мали на увазі, то не перейшли б негайно до іншого запитання, а стали б дошкуляти на те, що він говорить зовсім інше і відповідає не на запитання; вони б сказали йому: хіба ми це припускаємо? Хіба про це прийшли питати? Але, ніби будучи спійманими і викритими, вони переходять до іншого предмета і кажуть: “що ж? ти Ілля? Він сказав: ні. Пророк? Він відповідав: ні” (Ін. 1:21).
Вони очікували, що й Ілля прийде, як і Христос сказав. На запитання учнів: “як же книжники кажуть, що Іллі належить прийти раніше”? – Він сказав: “Ілля повинен прийти раніше і влаштувати все” (Мф. 17:10-11). Потім запитали: “пророк”? І він відповідав: “ні”. Однак він був пророк. Чому ж він зрікся? Знову тому, що дивився на мету тих, хто питав. Вони очікували, що прийде якийсь обраний пророк, бо Мойсей казав: “Пророка з-поміж тебе, з братів твоїх, як і мене, виведе тобі Господь, Бог твій, і слухатимете Його” (Повт. 18:15). А це був Христос. Тому вони не взагалі кажуть: “пророк”? маючи на увазі одного з багатьох пророків, але з додатком: “чи не той ти пророк, про якого провістив Мойсей”? Тому-то він і відрікся – не від того, що він – пророк, а від того, що він – саме той (провіщений) пророк. “Сказали йому: “Хто ж ти? Щоб нам дати відповідь тим, хто нас послав: що ти скажеш про себе самого?” (Ін. 1:22).
Чи бачиш, як вони ще сильніше приступають і наполягають, повторюють питання і не відстають? Але Іоанн із лагідністю спершу відкидає їхні хибні припущення, а потім дає дійсне поняття про себе: “Я, – каже, – голос того, що волає в пустелі: виправите дорогу Господу, як сказав пророк Ісая” (Ін. 1:23). Оскільки він уже висловив про Христа щось велике і високе, то, ніби у відповідь на їхню думку, негайно поспішає звернутися до пророка і таким чином підтверджує свої слова. “А послані були з фарисеїв; І вони запитали його: “Чого ж ти хрестиш, коли ти не Христос, не Ілля, не пророк?” (Ін. 1:24-25). Бачиш, як не даремно я кажу, що вони саме до цього хотіли довести його? А спочатку цього вони не говорили, щоб не піддатися загальному від усіх докору. Потім, коли він сказав: “я не Христос”, вони, бажаючи приховати те, що затівали в душі, переходять до Іллі і до (обіцяного) пророка.
Коли ж Іоанн сказав, що він ні той, ні інший, вони нарешті, наведені в подив, скинувши з себе личину, вже відкрито виставляють свій лукавий задум і кажуть: “що ж ти хрестиш, якщо ти ні Христос”? Потім, знову бажаючи прикритися, приєднують і інших осіб, Іллю і пророка. Оскільки не могли похитнути його честю, то думають обвинуваченням змусити в нього зізнання в тому, чого не було. Але й цього не могли зробити.
О, безумство! О, гордовитість і передчасна метушливість! Ви послані дізнатися від нього, хто і звідки він: чи не хочете наказувати йому і законів? І цього саме хотіли вони, примушуючи його оголосити себе самого Христом. Однак він і тепер не обурюється і не висловлює нічого такого, хоча й справедливо було б, як наприклад: “чи ви хочете мені наказувати і давати закони?” Але знову показує велику лагідність. “Я хрещу у воді; але стоїть серед вас Хтось, Якого ви не знаєте. Він-то Той, Хто йде за мною, але Який став попереду мене. Я недостойний розв’язати ремінь у взутті Його” (Ін. 1:26-27).
3. Що на це могли б сказати юдеї? Тут звинувачення на них незаперечне, осуд нещадний; вони самі на себе виголосили суд. Яким чином? Вони вважали Іоанна гідним усякої віри і стільки правдивим, що вірили йому не тільки тоді, коли він свідчив про інших, а й коли говорив про себе самого. Якби вони не були такої думки про нього, то не послали б дізнатися від нього про нього ж самого. Відомо, що ми віримо тільки тим людям, коли вони говорять про самих себе, яких визнаємо людьми найправдивішими.
Але не це тільки загороджує їхні вуста, а й сам настрій, з яким вони приступили до нього; вони прийшли до нього з особливою ретельністю, хоча потім і змінилися. Вказуючи на те й на інше, Христос говорив: “Він був світильник, що горів і світив, а ви хотіли недовго потішитися у світлі його” (Ін. 5:35).
А сама відповідь Іоанна ще більше показала в ньому людину, гідну віри. Хто не шукає слави своєї, сказано, той “істинний, і немає неправди в Ньому” (Ін. 7:18). І він не шукав; але відіслав їх до іншого.
Тим часом послані були з людей довірених, почесних, тож їм не залишалося жодного притулку, або виправдання у своїй невір’ї Христу. Чому ви не прийняли того, що говорив про Нього Іоанн? Ви послали своїх старшин, через них ви запитували його, ви чули, що відповідав Хреститель; вони, зі свого боку, показали всю ревність, всю цікавість, вказували на всіх осіб, яких ви припускали в ньому. І однак він із повною свободою сповідував, що він – ні Христос, ні Ілля, ні пророк.
Не обмежуючись цим, він сказав і те, хто він сам, розмовляв про сутність свого хрещення, – а саме, що воно є маловажним і недосконалим, і не має в собі нічого, крім води, – показуючи тим перевагу хрещення, дарованого Христом. Приєднав і свідчення Ісаї пророка за довгий до того час, і одного назвав Господом, а іншого – Його служителем і рабом. Що ж після цього залишалося робити? Чи не увірувати в Того, про кого (Іоанн) свідчив, – вклонитися Йому і сповідати Його Богом? А що свідчення це було справою не лестощів, а істини, це засвідчила вдача і любомудрість свідка. Зрозуміло це й тому, що ніхто не віддає перевагу собі перед ближнім і, коли можна отримати самому честь, ніхто не захотів би поступитися нею іншому, особливо коли честь така велика.
Таким чином і Іоанн не надав би такого свідчення про Христа, якби Він не був Богом. Якби й від себе відхилив цю честь, як таку, що вища за його природу, то звісно не приписав би її й іншій, нижчій істоті. “Стоїть серед вас Хтось, Якого ви не знаєте”. Це він сказав тому, що (Христос) зазвичай втручався в натовп народу, як людина проста, і вчив завжди проти гордості й марнославства.
Знанням же тут Іоанн називає знання точне, саме про те, хто Він такий і звідки. А вираз: “Той, хто йде за мною”, Іван часто вживає, кажучи нібито так: “не думайте, що все полягає в моєму хрещенні. Якби воно було досконале, то не прийшов би після мене інший зі встановленням іншого хрещення. А моє хрещення тільки приготування і вказівка шляху до того хрещення. Наша справа – тінь і образ. Має прийти інша особа, яка покаже істину”. Таким чином, слова: “Той, хто йде за мною” найбільше вказують на Його гідність.
Якби (хрещення Іоаннове) було досконале, то не було б потреби шукати другого. “Став попереду мене”, тобто, Він гідніший, славніший за мене. А щоб не подумали, що ця перевага є тільки порівняльною, то, бажаючи показати Його незрівнянну гідність, Іоанн додає: “я недостойний розв’язати ремінь у взутті Його”, тобто, Він не просто “став попереду мене”, але так, що я недостойний бути в числі навіть останніх служителів Його: розв’язувати взуття і є справа найнижчого служіння. Якщо ж Іоанн недостойний розв’язати ремінь, – Іоанн, “з народжених жінками немає жодного пророка більше” (Лк. 7:28), то де ж нам помістити себе? Якщо гідний цілого світу, або, краще, більший за нього (бо сказано: “яких увесь світ не був гідний” (Євр. 11:38)), якщо він визнає себе негідним бути серед Його останніх служителів, то що ж скажемо ми, обтяжені тисячею вад, – ми, що так далекі від чеснот Іоанна, як відстоїть земля від неба?
4. Отже, Іоанн говорить про себе, що “я недостойний розв’язати ремінь у взутті Його”; а вороги істини доходять до такого божевілля, що вважають себе гідними знати Його так само, як Він знає Себе самого. Що може бути гірше за таке безумство? Що божевільніше за таке самохвальство? Добре сказав дехто мудрий: “Початок гордості – віддалення людини від Господа і відступлення серця її від Творця її” (Сир. 10:14).
Диявол, який раніше не був дияволом, не був би скинутий і не став би дияволом, якби не захворів на цю саму хворобу. Вона позбавила його колишньої гідності, вона низвела його в геєну, вона послужила для нього причиною всіх зол. Вада ця може сама по собі зашкодити всякій чесноті душі – чи то милостині, чи то молитві, чи то посту, чи то чомусь іншому. Сказано, що високе у людей не чисте перед Господом.
Не блуд тільки і не перелюб оскверняє тих, які віддаються йому, але й гордість, і навіть набагато більше. Чому?
Тому що хоча блуд і непростиме зло, але принаймні інша людина може послатися на побажання; а зарозумілість не має жодної причини, жодного приводу, під яким заслуговує на бодай тінь вибачення; вона є ніщо інше, як розбещення душі та найтяжча хвороба, яка походить не від чогось іншого, як від нерозсудливості. Справді, немає людини нерозважливішої за зарозумілу людину, хоч би вона мала велике багатство, хоч би здобула широку зовнішню освіту, хоч би була поставлена на найвищому ступені влади, хоч би мала в себе все, що для людей здається завидним.
Якщо той, хто пишається дійсними перевагами, жалюгідний і нещасний і втрачає нагороду за всі свої досконалості, то чи не найсмішніший за всіх той, хто пишається нікчемними благами, тінню й кольором трави (такою є слава цього століття), – бо він чинить так само, як як якби бідняк, злидар, який постійно страждає від голоду, випадково однієї ночі побачив приємний сон і тим почав би марнославлятися? Жалюгідний і нещасний! Душу твою з’їдає найжорстокіша хвороба, і ти, злиденний крайньою убогістю, мрієш, що в тебе стільки й стільки-то талантів золота і безліч прислуги? Та це – не твоє.
А якщо не віриш моїм словам, то переконайся дослідами колишніх колись багатіїв. Якщо ж ти такий захоплений, що не розумієшся на пригодах інших, то зачекай трохи, і ти дізнаєшся на власному досвіді, що немає для тебе жодної користі від цих благ, коли, під час останнього подиху, не будучи владним у жодній годині чи в жодній хвилині, ти мимоволі залишиш їх людям, які тебе оточують, і, що нерідко трапляється, таким людям, яким ти й не хотів би залишити. Багато хто навіть не мав можливості розпорядитися про них, а відходив ненавмисно, ще бажаючи насолоджуватися ними, але їм уже не було це дозволено, і будучи захоплені, йдучи зі світу, мимоволі, через необхідність, залишали свої блага тим, кому б і не хотіли.
Щоб і з нами того не сталося, ми, поки живі і здорові, відішлемо їх у свій (прийдешній) град. Тільки в такий спосіб ми матимемо змогу насолодитися ними, а не інакше; таким тільки чином ми покладемо їх у надійному й безпечному місці. Ніщо, ніщо не може їх звідти викрасти: ні смерть, ні довірчі свідоцтва, ні спадкоємці, ні наклепи й наклепи; але хто скільки приніс із собою, йдучи звідси, тим усім і буде насолоджуватися безперервно. А хто такий нещасний, що не захотів би вічно втішатися своїм набуттям?
Перенесемо ж своє багатство і покладемо його там. Для цього перенесення нам не потрібно ні віслюків, ні верблюдів, ні колісниць, ні кораблів, – і від цього клопоту позбавив нас Бог, – потрібні нам будуть тільки бідні, кульгаві, сліпі, недужі. Їм-то доручено цей перевіз, вони-то пересилають багатство на небо, вони-то вводять володарів багатства у спадок вічних благ, якого нехай досягнемо і всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, через Якого і з Яким Отцю, зі Святим Духом, слава нині й повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Святитель Іоанн Златоуст. Бесіди на Євангеліє від Іоанна Богослова. Бесіда 16
Благовіст УПЦ
Просмотрено (0) раз
