Зміст: 1. Чому св. Іоанн Хреститель часто повторював одне й те саме? Деякі оголошені відкладали прийняття хрещення до останнього моменту. 2. Пророки й апостоли проповідували Іісуса Христа відсутнього, а св. Іоанн Хреститель проповідував Христа присутнього. 3 и 4. Слід віддавати перевагу вченню Іісуса Христа перед усяким іншим. Чим більше дають їжі тілу, тим більше його розслаблюють; чим більше дають їжі душі, тим більше її зміцнюють. Відраза до м’яса є ознакою хвороби тіла; відраза до Слова Божого є ознакою хвороби душі. Яка її їжа? Проти театру і видовищ.
1. Безтурботна природа людська і легко захоплюється до погибелі не від того, що вона так створена, а від довільного недбальства. Тому-то треба багато вмовляти її. І Павло, пишучи до філіппійців, з цього спонукання каже: “Писати вам про те саме для мене не обтяжливо, а для вас повчально” (Флп. 3:1).
Земля, прийнявши одного разу насіння, скоро віддає плоди і не вимагає вторинного сіяння; але душа наша не така. Бажано, принаймні, щоб той, хто сіє часто і докладає до того багато турботи, хоча одного разу отримав плід.
І перш за все, пропоноване вчення не легко закарбовується в душі, тому що в ній багато скам’янілості, вона охоплена незліченним терням, а крім того, багато навідників, які викрадають це насіння. Потім, коли насіння впровадиться і вкорениться, воно вимагає знову такої ж турботи, щоб могло зійти в ріст, а зійшовши, залишалося б цілим і не зазнало від чогось шкоди. Утім, у земному насінні, коли колос досягне зрілості й отримає належну силу, він уже не боїться ні шкідливої роси, ні спеки, ні нічого іншого; але у справі вчення не так. Тут і після того, як усе цілком буває влаштовано, часто одна негода і буря пошкоджує все, за обставин несприятливих, за наклепів підступних людей, або за збігу інших різних спокус.
Це ми говоримо не без мети, а для того, щоб ти, почувши повторення Іоанном одних і тих самих слів, не звинуватив його в марнослів’ї та не визнав його людиною порожньою й нудною. Він, звісно, бажав, щоб і одного разу сказане ним було почуто, але як спочатку мало хто прислухався до сказаного, через глибоке присипляння, то ось повторенням одного й того ж він знову пробуджує їх.
Дивись: він говорив: “Він – Той, Хто йде за мною, але Котрий став попереду мене”, і: “Я негідний розв’язати ремінь у взутті Його” (Ін. 1:27), також: “Він хреститиме вас Духом Святим та вогнем” (Мф. 3:11, Лк. 3:16), і: “На Кого ти побачиш, як Дух сходить, та й на Ньому перебуває, той є той, хто хрестить Духом Святим. І я бачив і засвідчив, що Цей є Син Божий” (Ін. 1:33-34). Але тим часом ніхто не прислухався до нього, ніхто не питав: що це ти говориш, і про кого, і для чого? Потім він сказав ще: “ось Агнець Божий, що бере на Себе гріх світу” (Ін. 1:29), – однак і цим не вивів їх із байдужості.
Таким чином, він змушений був повторювати одне й те саме, ніби грубу й затверділу землю пом’якшуючи новою заорюванням і словом, немов плугом, піднімаючи пригнічену душу, щоб кинути насіння в глибину її. Тому-то Хреститель і не поширює свого слова, піклуючись тільки про одне – щоб їх привести і приєднати до Христа. Він знав, що, якщо тільки вони приймуть Його і увірують, то вже не матимуть потреби в іншому свідку про Нього.
Так і сталося. Якщо самаряни, послухавши Христа, кажуть дружині самарянській: “Вже не за твоїми промовами віримо, бо самі чули й довідалися, що Він є істинний Спаситель світу, Христос” (Ін. 4:42), то значно скоріше могли бути навернуті до Христа учні (Іоанна), як справді й було. Вони, прийшовши (до Христа) і послухавши Його один вечір, уже не поверталися до Іоанна, але так віддалися Христу, що прийняли на себе і служіння Іоанна і самі стали проповідувати про Христа. “Він перший знаходить брата свого Симона і каже йому: “Ми знайшли Месію, що значить: Христос” (Ін. 1:41).
Зверни увагу і на таке: коли Іоанн говорив: “Він – Той, Хто йде за мною, але Котрий став попереду мене”, і: “Я негідний розв’язати ремінь у взутті Його”, то не вловив нікого; а коли почав розмовляти про влаштування нашого спасіння, розмовляючи словом простішим, то учні його пішли за Христом. Але не це одне слід узяти до уваги, а й те, що не так багато людей приводяться (до Христа) тоді, коли кажуть їм про Бога що-небудь велике й піднесене, як тоді, коли говорять про доброту, людинолюбство Його і про те, що стосується спасіння тих, хто слухає. Ось почули, що Він бере гріхи світу, – і негайно поспішили до Нього. Якщо можна, кажуть вони, омити свої гріхи, – для чого ж зволікати? Ось має бути Той, хто звільнить нас від них без зусиль.
Чи не вкрай нерозважливо відкладати до іншого часу такий дар? Нехай чують це оголошені, які відкладають своє спасіння до останнього подиху. “Знову стояв Іоанн …і сказав: ось Агнець Божий”. Христос нічого не говорить, а все Хреститель. Так буває з нареченим. Не сам він негайно починає говорити з нареченою, але стоїть у мовчанні, і інші вказують йому і вручають йому наречену; і коли вона з’являється, він не сам по собі приймає її і веде, але інший йому передає її. Коли ж прийме з рук інших, то вже так привертає її до себе, що вона не згадує і тих, хто поєднав її з ним. Так було і з Христом. Прийшов Він заручити собі Церкву, – і спочатку нічого не говорив сам, а тільки стояв; друг же Його Іоанн подав Йому правицю цієї нареченої, вручивши Йому через своє слово душі людей. Але, прийнявши їх, Христос так привернув їх до себе, що вони вже не поверталися до того, хто вручив їх.
2. Не це тільки, а й інше дещо слід тут зауважити. Як під час укладення шлюбів не дівчина приходить до нареченого, а він поспішає до неї, хоча б це був син царя і хоча б він хотів узяти за себе з бідного і нижчого стану, хоча б рабу, – так було і тут. Не єство людське піднімалося на небо; але сам (Бог) спустився до нього – приниженого й убогого. Після ж одруження, Він уже не дозволив йому залишатися тут, але, прийнявши його на Себе, ввів у дім батьківський.
Але для чого Іоанн не окремо бере своїх учнів і не особливо говорить з ними про Христа, щоб у такий спосіб передати їх Христу, а в присутності всього народу говорить їм: “ось Агнець Божий”?
Для того, щоб це не здавалося справою його наміру. Якби вони пішли до Христа, будучи особливо переконані Іоанном і начебто з догоджання йому самому, то вони так само скоро могли б і відступити від Христа; але тепер, вирішивши послідувати Христові через силу вчення, зверненого до всіх загалом, учні Іоанна перебувають твердими в цьому, бо послідували не з догоджання вчителеві, а з власної ревності та заради власної користі.
Усі пророки й апостоли проповідували Христа за Його відсутності: одні – до Його пришестя у плоті, інші – після Його вознесіння; один Іоанн проповідував про Нього в Його присутності. Тому він і називається другом нареченого, – тому що він один був присутній на шлюбі; він усе це влаштував і здійснив; він поклав початок цій справі. “І, побачивши Іісуса, що йде, сказав: Ось Агнець Божий”.
Він говорив це, показуючи, що не голосом тільки, а й очима свідчить. Він дивувався Христу, в радості й захопленні; і не негайно звертає слово переконання до учнів, але спершу тільки дивується і віддається подиву, коли Христос з’являється; показує всім і дар, з яким Він прийшов, і образ відкуплення. Слово “агнець” виражає те й інше. І не сказав Іоанн: “візьме”, або: “Той, хто взяв”, але “бере” гріхи світу, як би Христос завжди це робив.
Справді, Він не тоді тільки прийняв на себе гріх, коли постраждав, але відтоді й досі бере на себе гріхи, не так, начебто завжди був розп’ятий (Він одного разу приніс жертву за гріхи), а так, начебто цією однією жертвою Він завжди очищає гріхи. Таким чином, як найменування Його Словом показує перевагу Його єства, а ім’я Сина виражає відмінність Його від інших істот, так і слова: ягня, Христос, пророк, світло правдиве, пастир добрий та інші, що вживаються про Нього вирази з додаванням члена (про) показують велике розходження їх від звичайних виразів. Багато було агнців, пророків, христів16), синів; але Іоанн представляє велику відмінність між Ним і всіма тими. І це він затвердив не додаванням тільки члена, а й додаванням слова: єдинородний, – бо Христос не має нічого спільного з створінням.
Якщо ж комусь здається необережним те, що слова ці сказані були о десятій годині (така була година дня: “Було близько, – сказано, – десятої години” (Ін. 1:39)), то, на мою думку, такий дуже згрішає. Для багатьох людей, що раболіпствують плоті, звісно, час після насичення не зовсім зручний до справ важливих, тому що душа обтяжена їжею.
Але то був чоловік, який не вживав навіть звичайної їжі, який і вечір проводив з такою ж тверезістю, з якою ми – ранок, або краще сказати, набагато більшою (бо в нас нерідко залишки вечірньої їжі наповнюють мареннями душу, а він нічим таким не обтяжував цього судна); тому й не дивно, що Іоанн і у вечірній час розмовляв про такі речі.
До того ж він і жив у пустелі поблизу Йордану, куди всі з великим страхом приходили для хрещення, мало переймаючись у той час справами життєвими, як і з Христом народ пробув три дні, залишаючись без їжі. Обов’язок старанного проповідника, як і дбайливого хлібороба – не полишати своєї справи, поки не побачить, що всаджене слово вкоренилося. Але чому Іоанн не пройшов усієї Юдеї з проповіддю про Христа, а залишався біля річки, чекаючи Його пришестя, щоб потім, коли Він прийде, вказати Його народу? Іоанн хотів, щоб самі справи свідчили про Христа, а особлива мета Іоанна була та, щоб тільки оголосити про Його прихід і переконати хоча б декого – послухати Життя вічного.
Більше ж свідоцтво Іоанн залишає самому Христу, саме свідоцтво діл, як і сам Христос каже: “А Я маю свідоцтво, що більше за Іоаннове, бо діла, що Отець дав Мені звершити, самі діла ці, що Я роблю, свідчать про Мене” (Ін. 5:36). Дивись же, як таке свідчення було сильним. Іоанн кинув тільки малу іскру – і раптом полум’я піднялося у висоту. Ті, які доти навіть не слухали слів Іоанна, нарешті кажуть: “усе, що сказав Іоанн про Нього, було істинне” (Ін. 10:41).
3. Інакше, якби, тобто, Іоанн проповідував, обходячи всю Юдею, могло б здаватися, що це робиться за видами людськими, і проповідь була б підозрілою. “Почувши від нього ці слова, обидва учні пішли за Іісусом” (Ін. 1:37). Були в Іоанна й інші учні; але вони не тільки не пішли за Христом, а ще й із заздрістю дивилися на Нього. “Равви, – говорили вони Іоанну, – Той, Який був з тобою при Йордані і про Якого ти свідчив, ось Він хрестить, і всі йдуть до Нього” (Ін. 3:26); і іншим разом вони приходять зі звинуваченням: “чому ми і фарисеї постимо багато, а Твої учні не постять?” (Мф. 9:14).
Але кращі з них так не робили, а як тільки почули про Христа, пішли за Ним. Та й пішли вони не з презирства до свого вчителя, а найбільше зі слухняності йому, і представили найбільший доказ того, що вони так вчинили за здоровим переконанням. Вони зробили це, не будучи спонукувані до того, що було б підозріло, а пішли за Христом тому тільки, що Іоанн пророкував про Нього, що Він буде хрестити Духом Святим. Отже, вони не залишили свого вчителя, але захотіли дізнатися, чи дарує Христос щось більше, ніж Іван. І зауваж, як їхня дбайливість поєднувалася зі скромністю. Не раптом вони прийшли і стали питати Іісуса про предмети важливі й необхідні; і не відкрито в присутності всіх, і не мимохідь, і не так, як трапилося, вони хотіли розмовляти з Ним, а – наодинці. Вони знали, що слова їхнього вчителя виражали не одне смирення, а чисту істину. “Один із двох, що чули від Іоанна про Іісуса і пішли за Ним, був Андрій, брат Симона Петра” (Ін. 1:40).
Чому євангеліст не вказав імені й іншого учня? Деякі пояснюють тим, що цей учень, який пішов за Христом, був той самий, який і написав про це; інші ж думають не так, а що він не був із числа обраних учнів, а євангеліст же говорив лише про осіб, які були більш помітними. Але що користі дізнаватися ім’я цього учня, коли не сказано імена і сімдесяти двох учнів?
Те саме можна бачити й у Павла. “З ним послали ми, – каже він, – також брата, якого в усіх церквах хвалили за благовістя” (2Кор. 8:18). А про Андрія згадано ще й з іншої причини. Яка ж це причина? Та, щоб ти, знаючи, як Симон з Андрієм, тільки-но почули: “Ідіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей” (Мф. 4:19), не засумнівалися в цій надзвичайній обітниці, – щоб, кажу, ти знав і те, що зачатки віри ще перед Симоном були покладені братом його. “А Іісус, обернувшись, і побачивши їх, що йдуть, каже їм: що вам треба” (Ін. 1:38)?
Звідси ми вчимося, що Бог Своїми дарами не передує нашим бажанням, але коли ми почнемо, коли виявимо бажання, тоді і Він подає нам багато способів до спасіння. “Що вам потрібно?” Що це означає? Чи Йому, що керує серцями людей, які проникають у наші думки, – питати? Але Він запитує не для того, щоб дізнатися (як це можливо?), а щоб питанням ще більше наблизити їх до себе, повідомити їм більше відваги і показати, що вони гідні розмовляти з Ним. Вони, певно, соромилися і боялися, як люди незнайомі з Ним і тільки від свого вчителя чули свідчення про Нього. Щоб знищити в них усе це – сором, страх, Він сам запитує їх і не залишає їх у мовчанні йти до Його оселі. Утім, можливо, теж було б, якби Він і не запропонував запитання, бо вони не перестали б іти за Ним і по Його слідах прийшли б до Його оселі. Для чого ж Він запитує їх? Для того, як я сказав, щоб заспокоїти їхнє збентежене й неспокійне серце і вселити їм відвагу.
Тим часом вони висловили свою відданість Христу не в слідуванні тільки за Ним, а й у самому питанні. Не будучи ще Його учнями і нічого не чуючи від Нього, вони вже називають Його вчителем, зараховують себе до Його учнів і показують причину, через яку вони пішли за Ним, а саме: що бажали почути від Нього що-небудь корисне. Зауваж же і розсудливість їхню. Вони не говорили: навчи нас догматів або чогось іншого потрібного, а – що? “Де живеш?” Вони, як я вище сказав, хотіли на самоті розмовляти з Ним про що-небудь, послухати Його, навчитися від Нього; тому вони й не відкладають свого наміру, не кажуть: прийдемо на інший день і послухаємо Тебе, коли Ти будеш говорити в зборах народу, – але показують усю свою старанність до слухання, тож не стримуються від того і самим часом.
Сонце вже схилялося до заходу: “було близько десятої години”, сказано. Тому й Христос не розповідає їм прикмет свого житла, не призначає місця для бесіди, а тільки все більше і більше залучає їх до слідування за Ним, показуючи, що приймає їх до Себе. Тому також Він не сказав і нічого на кшталт того: тепер не час вам іти до моєї оселі, завтра, якщо хочете почути що-небудь, а тепер ідіть додому; але розмовляє з ними, як із друзями і людьми, що вже довгий час були з Ним. Чому ж Він в іншому місці каже: “Син Людський не має, де прихилити голову” (Лк. 9:58), а тут: “підіть і побачите” (Ін. 1:39), де живу? Але слова: “не має, де прихилити голову”, показують, що Він не мав власного притулку, а не те, щоб Він не жив у жодному домі. На це і вказує приточний вираз. Далі євангеліст каже, що вони пробули в Нього той день, а для чого, про це він не зауважує, бо мета сама по собі ясна. Не для чого іншого і вони пішли за Христом, і Христос їх привертав до Себе, як для повчання; і вони в одну ніч насолодилися Його вченням у такій великій кількості та з таким бажанням, що негайно обидва пішли привертати й інших до Христа.
4. Звідси навчимося і ми віддавати перевагу слуханню божественного вчення над усім, і жодного часу не вважатимемо для цього незручним; але, хоч би потрібно було увійти в чужий дім, хоч би тобі, незнайомому, належало знайомитися зі знатними людьми, хоч би й невчасно або в будь-який інший час, ніколи не будемо упускати такого надбання. Їжа, вечері, лазні та інші життєві справи нехай мають певний для себе час, вивчення ж гірського любомудрия не повинно мати ніяких певних годин: йому має належати всякий час. “Проповідуй слово, наполягай у час і не в час, викривай, забороняй, перестерігай з усяким довготерпінням і повчанням” (2Тим. 4:2). І пророк каже: “про закон Його розмірковує він день і ніч” (Пс. 1:2).
І Мойсей наказав іудеям робити те в усякий час. Справи життєві, – маю на увазі лазні, – якщо й потрібні, то, буваючи часто, розслаблюють тіло; але повчання душі, що більше примножується, то міцнішою робить душу, яка приймає його. Нині весь час ми проводимо в пустому і безглуздому марнослів’ї, сходимося для того і на світанку, і вранці, і опівдні, і ввечері, навіть призначаємо для цього особливі місця; а божественні догмати слухаючи один або двічі на седмицю, ми обтяжуємося і втомлюємося. Чому? Тому, що погано розташовуємо свою душу: ми зовсім знищуємо в ній полювання і ревність до таких предметів. Тому в нас немає і прагнення до духовної їжі. Крім інших ознак хвороби, – сильно доводить її й те, коли не хочеться ні їсти, ні пити, а до того й іншого відчуваємо огиду. Якщо ж це, коли трапляється в тілі, слугує ознакою тяжкої недуги і спричиняє ослаблення, то тим більше, коли трапляється в душі. Як же нам зміцнити її, занепалу, знесилену? Якими справами, якими словами?
Звернімося до слів божественних, пророчих, апостольських і всіх інших. Тоді ми дізнаємося, що набагато краще харчуватися цими словами, ніж нечистими харчами, – так треба назвати позачасові сходовища і просторікування.
Що краще, скажи мені: чи про справи народні, судові, військові розмовляти, чи про предмети небесні і про те, що має бути після відходу нашого звідси? Що краще: чи говорити про сусіда і його справи і взагалі займатися чужими справами, чи розмовляти про ангелів і предмети, що стосуються нашої власної користі? Справи сусіда тебе зовсім не стосуються; а предмети небесні стосуються і тебе. Та про це, кажуть, можна за один раз все висловити. Але чому ж ви не думаєте так про те, про що ведете порожні й марні бесіди між собою, але, вживаючи на це все життя, ніколи не виснажуєте предметів для таких бесід? Я ще не кажу про те, що набагато гірше за це. Про ті предмети розмовляють між собою люди ще скромні; а більш дозвільні й безтурботні у своїх розмовах кружляють навколо блазнів, танцюристів, бігунів, оскверняючи свій слух, розбещуючи душу в таких розмовах, впотоплюючи хтивістю своє єство та вносячи в свою уяву такою бесідою всілякі хибні образи.
Щойно язик вимовив ім’я танцюриста, душа негайно уявляє собі його обличчя, волосся, тонкий одяг і його самого, які розпещеніші за все це. Інший ще інакше збуджує в душі полум’я, вводячи в розмову блудну жінку, її слова, одяг, розпусні очі, хтиві погляди, плетіння волосся, натирання обличчя, підфарбовування вій. Та чи не відчуваєте ви чогось страшного вже під час моєї розповіді про це? Але не соромтеся і не червонійте: це вже неминуча, природна річ, що сила розповіді має такий вплив на душу.
Якщо ж тільки за моєї розповіді, якщо, стоячи в церкві й далеко від таких предметів, ви вже відчуваєте щось від одного слухання, то подумай, що повинно відбуватися з тими, котрі сидять на самому видовищі, з цілковитою свободою, поза цими поважними й важливими зборами, і з більшою безсоромністю дивляться й слухають, що там робиться. Та за що ж, скаже будь-хто з неуважних, за що ти нас звинувачуєш, не беручи до уваги, що ця справа природна і вже необхідна, як ти кажеш, має такий вплив на душу? Але те, що той, хто слухає це, розпещується, – ось справа природна; а слухати це – не природи справа, а волі гріх. Т
е, що той, хто наближається до вогню, повинен зазнати шкоди, це необхідно, і це є наслідок немочі єства, але не саме ж єство вабить нас до вогню і шкоди, яка від нього походить: це залежить єдино від збоченої волі. Ось і я хочу, щоб цього не було, щоб це було виправлено, щоб вам ані мимоволі не впасти в прірву, ані впасти в безодню зла, ані проти волі не набігти на вогонь і в такий спосіб не зробити себе винуватцями полум’я, уготованого для диявола.
Отже, нехай сподобимося всі ми, звільнившись від нього, перейти в надра Авраама, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, з Котрим Отцю і Святому Духу слава на віки віків. Амінь.
* * *
16. У загальному значенні: “помазані”, якими були первосвященики, царі тощо.
Святитель Іоанн Златоуст. Бесіди на Євангеліє від Іоанна Богослова. Бесіда 18
Благовіст УПЦ
Просмотрено (0) раз
