27 листопада, у Неділю 24-ту після П’ятидесятниці – Апостола Филипа. Заговини на Різдвяний (Филипів) піст. На Божественній Літургії читається Євангеліє від Луки, зачало 53, Гл.10, 25-37.
Лк., 53 зач., 10:25-37 (про милосердного самарянина)
І ось, один законник встав і, спокушаючи Його, сказав: Учителю! що зробити мені, щоб успадкувати життя вічне? Він же сказав йому: в законі що написано? як читаєш? Він сказав у відповідь: возлюби Господа Бога твого усім серцем твоїм, і усією душею твоєю, та усією силою твоєю, і всім розумом твоїм, і ближнього твого, як самого себе. Іісус сказав йому: правильно ти відповідав; так роби і будеш жити. Він же, бажаючи виправдати себе, сказав Іісусові: а хто мій ближній? На це Іісус сказав: один чоловік ішов з Ієрусалима до Ієрихона і потрапив до рук розбійників, котрі зняли з нього одежу, поранили його і пішли, залишивши його ледве живого. Трапилось одному священникові йти тією дорогою і, побачивши його, пройшов мимо. Так само і левіт, що був на тому місці, підійшов, подивився і пройшов мимо. Якийсь же самарянин, проїжджаючи, натрапив на нього і, побачивши його, змилосердився і, підійшовши, перев’язав йому рани, поливаючи оливою і вином; і, посадивши його на свого осла, привіз його до гостиниці і потурбувався про нього; а на другий день, від’їжджаючи, вийняв два динарія, дав власникові гостиниці і сказав йому: потурбуйся про нього; і якщо витратиш на нього більше, я, повертаючись, віддам тобі. Отже, хто з тих трьох, здається тобі, був ближній для того, що потрапив до рук розбійників? Він сказав: той, що змилосердився над ним. Тоді Іісус сказав йому: іди, і ти роби так само.
Хочеться звернути увагу на дві або три риси сьогоднішньої притчі. У ній сказано, що якийсь чоловік йшов з Єрусалиму до Єрихону. У Старому Завіті Єрусалим був місцем, де перебуває Бог, це було місце поклоніння Богу, місце молитви. Цей чоловік, як можна зрозуміти, дорогою спускався з гори Божої присутності туди, де протікає людське життя.
На цьому шляху на нього напали, зняли одежу, поранили і покинули при дорозі. Три людині, одна за одною, проходили по цій дорозі. Всі троє побували там, де живе Бог, всі троє були на місці служіння Богу, поклоніння Йому, на місці молитви. І двоє з них пройшли мимо пораненого. Євангельський текст ясно пише, що священик „побачивши його, пройшов мимо” (Лк. 10:31).
Він навіть не підійшов до нещасного і не глянув на нього, бо, напевне, думав, що він, як людина поважна і забезпечена, немає ніякого відношення до людської потреби. Отож, священик нічому не навчився з молитви до Бога, Який – сама Любов. Потім пройшов наступний, пройшов левіт, людина, яка знала Писання, але не знала Бога. Він підійшов, постояв над помираючим від ран і пішов далі. Його розум – так йому здавалось – захоплений більш високими ідеями, ніж людське життя, людське страждання.
І, нарешті, йшов чоловік, який у очах юдеїв викликав презирство навіть за те він існує: не за свої особисті, моральні або інші недоліки, а просто тому, що він був самарянин. Цей чоловік зупинився над пораненим, так як він знав, що таке бути відкинутим, що таке бути одиноким, що значить, коли мимо тебе проходять з презирством, а іноді і з ненавистю.
Він схилився над пораненим, зробив, що зміг для полегшення його страждань, відвіз його в спокійне місце: і все це він зробив за особисті кошти. Він не тільки заплатив власникові готелю догляд за пораненим, але й затратив свій час, свою турботу, своє серце. Він заплатив всіма можливими способами, якими ми можемо заплатити, зробивши послугу оточуючим людям.
Ми, присутні у храмі, провели цілий ранок у присутності Самого Бога, у місці, де Він перебуває: ми слухали, як Його голос говорив нам про любов; ми проголошували, що віримо у цього Бога, Який є Сама Любов, Який віддав Свого Єдинородного Сина заради того, щоб кожен з нас особисто міг одержати спасіння. Зараз ми вийдемо з цього храму і на протязі наступного тижня або до чергового відвідання храму зустрінемо багатьох людей. Кому ми станемо подібними: священику чи левіту? Тут ми узнали про радість, яку ми можемо принести іншій людині, але проходячи мимо людей, чи мізерні клопоти не відведуть нас від чуда зустрічі з Богом і від Його присутності?
Якщо ми так поступимо, то ми мало що зрозуміли з Євангелія, ми мало що зрозуміли про Христа, про Бога. А якщо ми, подібно до юнака запитаємо: „А хто ж мій ближний?” (Лк.10,29), хто той, заради якого я повинен бути готовим розлучитися з щонайглибшими переживаннями мого серця, з піднесеними роздумами, з найкращими моїми почуттями? – то відповідь Христова проста і пряма: твій ближній, всяка! всяка людина, яка жадає твоєї допомоги на любому рівні: на найпростішому рівні їжі чи притулку, чуйної уваги, турботи, приязні.
А якщо якогось дня, який може й не бути, а може прийти любого моменту від нас потребується більше. Ми повинні бути готовими любити нашого ближнього, як тому вчить нас Христос: з готовністю покласти за нього життя.
„Покласти життя” це не означає померти; мова йде про те, щоб з дня в день віддавати нашу турботу всім тим хто в ній має потребу: тим, хто в смутку потребують утіхи, тим, хто розгублений, потребує зміцнення і підтримки; тим, хто голодний і потребує їжі; тим, хто знедолений і, можливо, має потребу в одежі; і тим, хто у душевній розгубленості і, можливо, потребує слова, яке пролиється з тої самої віри, яку ми черпаємо тут і яка складає саме наше життя.
То ж вийдемо звідси, згадуючи цю притчу не як одну з самих прекрасних промов, сказаних Христом, але як пряму дорогу, на яку Він указує нам стати. Вона вчить нас відноситись один до одного, оглянутись навколо уважним поглядом, пам’ятаючи, що часом сама незначна ласка, одне тепле слово, один уважний рух може перевернути життя людини, яка одинокою стоїть перед лицем особистого життя. Хай допоможе нам Бог бути подібними до милосердного самарянина на всіх рівнях і по відношенні до всіх людей. Амінь.
Митрополит Антоній Сурожський
Просмотрено (52) раз
