У якомусь відношенні бути християнином дуже просто. Християнин – це учень і друг Христовий; обидва ці поняття суміжні, хоча є й відмінності. З одного боку, ми учні Христові, Його послідовники, і тому повинні вчитися від Нього через Євангеліє того, у що Він вірить, того, як Він вчить нас жити. Я не випадково вжив вираз “у що Він вірить”. Якось молодий офіцер на сходах московського готелю “Україна” поставив мені запитання: “Добре, ви вірите в Бога. А Бог-то – у що Він вірить?” І я йому відповів: “Бог вірить у людину”.
Це перший момент у християнському житті: разом із Богом вірити в людину, починаючи із себе самого. Христос не випадково нам каже, що ми повинні любити ближнього, як самих себе. Любити – значить бути готовим робити все можливе для того, щоб любима людина раділа в житті, зростала в повну міру своїх можливостей і була гідна свого людського звання. Тому перше, чого нас навчає Христос, коли ми стаємо Його учнями, це – вірити в людину, сподіватися на все від неї і любити її, навіть ціною власного життя.
Знову-таки, коли я кажу “ціною власного життя”, це не обов’язково означає смерть, тому що можна ціле життя віддати для однієї людини або для якоїсь групи людей, без того щоб померти від цього в прямому сенсі слова, тілесно. Мученики вмирали тілесно, свідчачи про свою віру в Христа. Але ми часто мусимо вимирати і вмирати для того, щоб інша людина могла дихати вільно, ожити, знайти простір у своєму житті. Інакше сказати: мусимо жертвувати собою, забувати про себе для того, щоб пам’ятати про іншу людину. Ніхто більшої любові не має, як той, хто життя своє готовий віддати заради свого ближнього (Ін. 15:13). А життя може бути довге, важке, коли людина ні про що не думає, що стосується її, а тільки про можливість служити іншій людині, іншим людям. Ось перший крок: бути учнем Христа означає вірити в людину, починаючи з себе і продовжуючи всіма іншими.
Але вірити означає, що ми переконані, що в кожній людині є світло, є добро. “Світло в темряві світить” (Ін. 1:5); темрява не завжди це світло приймає, але темрява не в змозі заглушити чи загасити світло. Світло має самобутність, силу, життя; тоді як темрява – відсутність усього цього; це дуже важливо собі уявити.
Звісно, окрім цього ми знаходимо в Євангелії багато вказівок про те, яким чином здійснювати свою віру в людину разом із Богом, як ми можемо разом із Богом сподіватися до останньої миті на те, що навіть злочинець може стати достойним свого людського покликанню. І це трапляється. Буває, що людина проживе негідно протягом усього свого життя, а опинившись обличчям до обличчя з можливістю, більше того: з упевненістю, що їй загрожує смерть, раптом схаменеться і стане зовсім іншою людиною. Людина може прожити злочинцем і померти праведником. Це має на увазі святий Серафим Саровський, коли говорить про те, що початок життя, ранні роки дитинства і кінець життя здебільшого спокійні, світлі і гарні, але в середині життя буває суцільна буря. На це ми маємо зважати, коли думаємо про себе і про інших.
Часто кажуть: для того, щоб бути християнином, треба виконувати заповіді Христові. Звісно; однак заповіді Христові – не накази, які Він нам дає: мовляв, треба прожити так, треба прожити отак, а якщо не проживеш у таким чином, то будеш за це покараний… Ні, заповіді Христові – це Його спроба нам образно показати, якими ми могли би бути, якщо стати й бути справжньою, гідною людиною. Тому заповідь Христова – це не наказ, а одкровення перед нашими очима про те, якими ми покликані бути та можемо бути; якими ми, власне, і повинні бути.
Я згадував також, що ми повинні бути не тільки учнями Христа, але Його друзями. Буває, до мене на сповідь приходить дитина років семи-восьми і приносить цілий список гріхів. Я слухаю і потім зазвичай запитую: “Скажи, ти сам почуваєшся винним чи повторюєш мені те, у чому тобі дорікають твої батьки?” – “Ні, мама мені сказала, що я маю сповідати те чи інше, бо це її сердить, цим я порушую спокій домашнього життя”. Я на це відповідаю: “Тепер забудь це; не про те йдеться. Ти не прийшов до мене розповідати, на що сердяться твої мати чи батько. Скажи-но ось що: ти про Христа що-небудь знаєш? Ти читав Євангеліє?” – “Ну, мені мама і бабуся розповідали, і я дещо читав, та й у церкві чув”. – “А скажи: тобі Христос подобається як людина? Ти хотів би з Ним подружитися?” – “Так!” – “А ти знаєш, що означає “бути другом”? Друг – людина, яка вірна іншій за всіх обставин життя, яка готова все робити для того, щоб її не розчарувати, її не обдурити, залишитися при ній, якщо навіть усі інші від неї відвернуться. Друг – людина, яка лояльна до кінця. От уяви: якби Христос був хлопчиком у твоїй школі і весь клас на Нього повстав, що б ти зробив? У тебе вистачило б дружби, тобто вірності й хоробрості, стати поруч із Ним і сказати: якщо хочете Його бити, бийте і мене, тому що я з Ним… Якщо ти можеш сказати про Христа, що готовий бути таким другом, то можеш далі ставити перед собою питання. Читай Євангеліє, став перед собою питання про те, як можна так прожити, щоб Його в тобі самому не розчарувати. Як можеш ти так прожити, щоб Він радів на тебе, радів, бачачи, яка ти людина, якою ти став заради цієї дружби. Ти розумієш це?” – “Так”. – “І ти готовий на це йти?” – “Так”… Так ось, у цьому все християнське життя. Усе християнське життя полягає в тому, щоб бути вірним другом Христа і постійно навчатися того, що Він любить, а що для Нього огидне, що призвело до Його смерті, – і відповідно поводитися.
Якщо перенести ці питання і ці зародкові відповіді на сучасне життя, то можна бачити, що це означає. У ранні віки християнства бути другом Христовим, бути вірним Йому, лояльним до Нього означало бути готовим перед обличчям людей, які ненавидять Його, гонителів віри, яку Він проповідував, сказати: “Я один із них!” – і, якщо потрібно, постраждати. І не тільки самому постраждати, – тому що в давнину постраждати за Христа вважалося честю, вважалося найчудовішим, що може трапитися в житті. Є дуже зворушлива розповідь у житіях святих. У Римі до Колізею біжить жінка і зустрічає свого знайомого, який її зупиняє: “Куди ти біжиш? Там християн мучать!” – “Так, – відповідає вона, – я хочу померти з ними”. – “Але що ж ти туди тягнеш свого маленького хлопчика?” – “А як же! Невже я позбавлю його радості померти за Христа!” Ось так ставилися в давнину. У наш час нам не загрожує смерть настільки безпосередньо, але перед нами постійно ставлять запитання: ти з Христом чи проти Нього? Навіть у найдрібніших речах: ти готовий брехати? ти готовий обманювати з боягузтва, заради вигоди?.. Якщо ти готовий це робити, ти не учень Христа. Ти готовий забути потребу іншої людини, тому що вона тобі невигідна або вимагає від тебе зусиль, які ти не готовий віддати? Ти не учень Христа… Бути учнем Христа не значить увесь час чинити якісь героїчні вчинки; це значить день у день героїчно чинити дрібні вчинки; мати думки чисті, достойні тієї любові, яку Бог до тебе має; мати правоту життя, скільки це можливо, навіть із небезпекою, навіть з ризиком; це значить не соромитися свого звання християнина, бути готовим перед людьми сказати: “Так, я Христовий; якщо ви хочете мене відкинути, відкидайте, але я не відійду від Христа для того тільки, щоб залишитися з вами”. І це дуже важливо. Героїчні вчинки нам даються рідко, а щоденний героїзм не потрібен. Багато років тому отець Сергій Булгаков написав статтю “Героїзм і подвижництво”. Він говорив про те, що героїзм – це момент, коли людина робить один вчинок, яким може скінчитися її життя або який принесе їй перемогу; а подвижництво – це та форма життя, за якої людина постійно вчиться у Христа, як жити, постійно проливає у свою душу світло Христове, постійно прагне жити достойно свого людського звання й достойно Христа.
А якщо поставити питання про те, що таке людське звання, знову-таки повторю: подивися на Христа. Він – єдина в усій історії людства в повному сенсі Людина. Людина без жодних додаткових слів, просто Людина в повному сенсі слова. Людина, Яка така велика, така прозора, така відкрита Богові, що Бог і Він зливаються в одне, з’єднуються в одне, без того, щоб Людина перестала бути самою собою. Це дуже важливий момент. У розповіді про Втілення Христа це відіграє колосальну, центральну роль. Ми віримо в те, що Бог став людиною, втілився, але що Іісус, народжений від Діви, не перестав бути в повному сенсі людиною подібною до нас. І коли ми ставимо питання про те, як це можливо, як може Божество і людство з’єднатися таким способом, є відповідь у святого Максима Сповідника. Він каже, що Божество і людство з’єдналися у Христі, як вогонь пронизує залізо, яке покладено в жаровню. Ти кладеш у жаровню меч сірим, тьмяним; виймаєш – він увесь горить світлом і вогнем: залізо і вогонь так пронизали одне одного, що тепер можна різати вогнем і палити залізом… І ось ми покликані так поєднатися з Христом, щоб Його життя стало нашим життям. У таїнствах, про які ми говоритимемо трохи пізніше, присутній саме цей момент. Ми з’єднуємося з Христом, наше тіло робиться тілом Христовим і в кожній окремій людині, і в сукупності всіх людей, – настільки, що отець Сергій Булгаков міг сказати, що християнська Церква є присутністю втіленого Христа на землі, бо ми всі робимось членами, частками Його Боголюдяного тіла. Ось що означає бути християнином.
Як це застосовувати практично протягом усього свого життя на землі? Це і складно, і просто. Якщо говорити загальними словами, звісно, це вимагає величезного розвитку понять; але якщо говорити про себе, про своє життя, то це буває так просто, хоча часом ця простота буває дуже страшна. У мене був товариш, старший за мене років на десять. Коли він був студентом у Парижі, він завжди скаржився на те, що він такого високого зросту, широкоплечий, що не може непомітним бути. Пам’ятаю, якось раз у метро хлопчина його смикнув за рукав і каже: “Дядьку, тобі хіба не нудно одному там, нагорі стояти?” – тому що хлопчик був малесенький, а Володя був дуже високий. А прийшла війна, і я від нього отримав лист, у якому він, між іншим, писав: “Я завжди скаржився, що я такий широкоплечий і високий, а тепер так радію на це: коли буває стрілянина, то двоє людей можуть сховатися за моєю спиною”. Це були не слова, тому що він був на фронті, у нього реально стріляли, і він віддавав життя. Його не було вбито, а життя він все одно віддавав; те, що це життя в нього не забрали, не означає, що він не був готовий його покласти “за друзів своїх” (Ін. 15:13), тобто за іншу людину, – не за особистого друга, а за того солдатика, який за ним може сховатися. У такому ставленні ми можемо впродовж усього нашого життя і у великому, і в малому бути – не героями, бо це буває рідко, а подвижниками: постійно рухатися по руслу, постійно рухатися до того, щоб бути дедалі більше й більше схожими на Христа, дедалі більше тішити Його тим, що ми стаємо схожими на Нього, дедалі світліше, беручи на себе риси Його особи та вчачись того, що для Нього огидне і що для Нього – радість.
Я пам’ятаю священика, молодого тоді (мені він здавався дуже старим, бо сам я був хлопчиком десяти років), який мене дуже вразив. Я його назву, тому що треба пам’ятати таких людей: отець Георгій Шумкін. Він був священиком нашого дитячого табору, і нас, хлопчиків, вражало, що він умів усіх нас любити без розбору. Коли ми були “хорошими”, його любов була радістю, що раділа; коли ми відпадали від благодаті, робилися поганими, дурними, його любов не змінювалася, тільки ставала гострим болем у ньому, болем, що нас оздоровлював і змінював. Я тоді про Бога нічого не знав, але це мене вразило і залишилося в моїй пам’яті і в моєму серці; і розкрилося тільки тоді, коли я про Бога дізнався. Так, Бог нас так любить: Він радіє – і Він помирає на хресті… І ця смерть Христова на хресті (так само, як гострий біль у душі й у серці отця Георгія Шумкіна) може бути відродженням нашим і відродженням інших людей, бо багато хто з нас змінився від того, що не міг витерпіти вид Його страждань.
Ось, як мені здається, у простих словах і в масштабі звичайного простого життя, що означає бути християнином у сучасному світі.
Благовіст УПЦ
Просмотрено (0) раз
